“Після прибуття” (“Upon entry”) це фільм, який намагається запевнити у жорстокості та психологічному насильстві з боку міграційних служб. Головні герої це пара Дієго та Елена, які бажають переїхати в США і почати нове життя. Після прибуття до аеропорту Нью-Йорка, їм влаштовують допит. З цього і починається фільм.
Допитують їх обох, а після, кожного окремо. Врешті-решт їм дають візу, і ніби-то все добре, проте після допиту стосунки між головними героями вже зазнали кардинальної зміни. Що ж там такого відбулося, що зруйнувало їхній зв’язок?
Прочитавши відгуки на фільм, я зрозумів величезну прірву між світоглядами людей. Точніше, не так, між моїм світоглядом (і ще деяких “маргіналів”) та більшістю. Коментатори у більшості своїй думають так: “Туризм та зміна громадянства одне й те саме”, “Паспорт це всього лише папірець”, “Кордони між країнами, як і між людьми, існують тільки у нашій голові”, “Держслужби лізуть людям в душу, не маючи на це ніяких прав”, “Проживав/ла з героями кожну хвилину, бо сам/а був/ла на їхньому місці”, і так далі.
Кордони, як і громадянство, як і права, як і гідність, не ростуть на деревах і не купуються у магазинах. Але сучасний світ, з його ритмом, здається не дає змоги людям навіть хвилинку подумати про це. Коментатори переконані в тому, що головні герої жертви системи, яка має тільки одну мету — приниження. Як на мене, усі проблеми головних героїв тільки в одному: в їхній безвідповідальності та зверхності.
Дієго - це чоловік, який хоче за рахунок жінки налагодити своє життя. Елена (або будь-яка інша жінка) для нього лише інструмент досягнення основної мети, а саме: вивезти родичів з Венесуели в США, ну і, звісно ж, самому там заякоритися.
Елена — жінка, яка, здається, не впевненою в собі, в своєму життєвому шляху, в своєму виборі. Їй потрібна опора, і такою опорою став Дієго. Її готовність переїхати в США і почати нове життя, підтверджує це.
Тому дивлячись на головних героїв, я не розумію кому там можна співчувати. Вони самі є джерелом власних проблем. Не допит зруйнував їхні стосунки. Їхні стосунки трималися за рахунок брехні та маніпуляцій.
Проте, здивувало мене зовсім інше.
У фільмі все подається так, ніби подавати неправдиву інформацію про себе (або приховувати істині мотиви) це норма, а от викриття брехні це вада держсистеми. Що за дурня?! Уявіть собі, що на кордоні країни немає прикордонників, які б перевіряли документи, слідкували за порядком, за ввезенням та вивезенням певних речей. Ким би і чим би наповнювалася така країна? Очевидно, що прикордонники та міграційна служба це важливі органи в країні. Коли ці органи бачать невідповідність у поданих документах, вони реагують. Їм треба встановити істину (хоча б спробувати).
Але коментатори і тут постають проти: "Раніше ніяких міграційних служб та кордонів не було, і якось жили собі". Хто перетинав кордон і куди? Ну добре, про Нові Землі погоджуюсь, перетинали майже всі, хто міг це зробити. А як щодо інших країн, територій? 90% людей, де народжувалися, там і помирали (або помирали на чужій території на війні, чи загнані у рабство). Де ж були міграційні служби і кордони? Може, в них не було потреби?
Що ж принизливого побачили коментатори у фільмі? Відповідь проста: відсутність халяви.
Коментаторам, мабуть, хотілося б якоїсь спрощеної, формальної процедури, яка б не навантажувала їх ані фізично, ані морально. Про те, що їхній переїзд і претензія на подальше громадянство можуть навантажувати когось, у країні, в яку вони прибули, вони не думають. Вони ототожнюють туризм та переїзд. Якщо коротко: задача мігранта це адаптуватися в новій країні та прийняти її сутність. Так звані, національні квартали (китайські, чорні, італійські, і так далі) - результат неприйняття сутності країни, небажання адаптовуватися. При цьому бажання халяви та привілеїв (за якими вони і приїхали) тільки зростає. Чого ж їм вдома не сидиться?
Сподіваюся, що поняття націоналізму згодом дасть найрізноманітнішим народам відчуття самоповаги та гідності. Створення гарних умов життя не на чужині, а на батьківщині. Амінь.
