Знаєте оце відчуття, коли сталося щось, навіть мале та незначне, а ви ще довго не можете прийти в себе після? Ніби час для вас зупинився в ту мить, коли оте щось завершилось. Ніби все як і було - люди ідуть, машини їдуть, пташки співають, собаки гавкають - але ота мить завершилась і більше ніколи не повториться.
Нещодавно прийшла на Майдан аби поплакати та побачила чоловіка, що сидів на моєму звичному місці і у мене виникло спонтанне бажання віддати йому снікерс куплений незадовго до цього в найближчому магазинчику. Я попросила взяти цукерку і сказала йому, що тато дуже любив саме їх. Майже півгодини ми сиділи в кількох метрах один від одного і мовчки курили, а потім він сів ближче, ми перекинулись кількома фразами і він пішов. Він сказав, що лишить снікерс як оберіг. Я раптово усвідомила, що цей діалог був просто збігом сотні випадковостей і я ніколи більше не побачу Віктора і ніколи не дізнаюся нічого про нього. В такі моменти мені здається, що життя проходить повз мене, адже ось щойно було щось таке цінне і справжнє, а тепер воно перетворилось на спогад, який викликатиме якісь емоції, породжуватиме нові думки, але ніколи більше не повториться. Це відчувається як гроза яка невблаганно наближається. Це відчувається як неймовірна раптова самотність, ніби більше ніхто і ніколи не прийде, ніби оці жах та заніміння ніколи більше не полишать тебе в спокої. Це відчувається так, ніби всесвіт вирішив познущатися з тебе показавши, які речі ти можеш мати та відчувати і одразу забрати це у тебе, до того як ти встигнеш насолодитися, а часом навіть до того, як зможеш щось усвідомити.
Якщо подумати глибше - немає нічого поганого у тому, що все завершується, зникає, помирає, адже інакше не лишиться часу та простору на щось суттєво нове та несхоже на попереднє. Але потрібно багато часу на те, аби з цим змиритися. Аби вловити поверхневу думку про це, потім задуматися, усвідомити що зміни невідворотні та звикнути до цієї думки. Я кажу звикнути, тому що навряд це можна колись повністю прийняти. Це час від часу болітиме, іноді лякатиме та щоразу заставатиме зненацька, без попередження, миттєво та в найменш підхожу мить. Любко Дереш у своїй книзі “Спустошення“ висловив думку яка все не полишає мене в спокої - “Можливо все справжнє якраз і має бути минущим і безповоротним“. Дивовижно наскільки глибоко можна це відчути. Я описала раніше останній випадок коли мене захопило це відчуття, але насправді це далеко не перший раз та точно не останній. Слово відчай, певно, найбільш точно опише цей момент коли на новому, неймовірно глибокому рівні відчуваєш як час проходить повз тебе та закінчується. Закінчується для нас усіх. Навіть якщо більшість з нас в запасі має ще кілька десятків років.
