Вважайте, що я - персонаж.
Цей жахливий період, коли ти, як за клацанням пальця, перестаєш розуміти, ким є. Ні, втрата цього розуміння відбувається поступово. Але усвідомлення втрати відчувається вже наприкінці, коли ти стоїш посеред пустелі зовсім голим і не розумієш, як тут опинився і що робити далі. Продовжуючи цю аналогію, це ніби всі твої досягнення, одяг і інші знаряддя праці, потроху в тебе відбирають, а на прикінці взагалі перевозять в інше місце з завʼязаними очима і залишають розбиратися. І тобі доводиться винаходити всі свої сильні сторони з нуля. Тому що рубання криги в пустелі не працює, але ти за звичкою продовжуєш її шукати.
Скільки часу потрібно на цю адаптацію? Що потрібно, аби адаптуватися? Що можна вважати кінцем цього процесу? Не зрозуміло. Зате це вчить покладатися на власний внутрішній світ. Доводиться слухати свої почуття і не затикати пробоїни вже готовими рішеннями, а заново рефлексувати стосовно причини їх виникнення, щоб запропонувати нові види діяльності. Якісь з них спрацюють, більшість - ні. На перші рази ти взагалі не наважишся вийти із зони мінімального комфорту.
Це вчить примиренню. Твоя сутність заявляє - мені це, насправді, не подобається і ніколи не подобалося. Більше не хочу цим займатися, я все життя йшов не туди. Хочу все кинути і почати з початку. Але так не працює. Принаймні в мене. Жити на щось треба. Вчишся приділяти більше часу тому, що тобі подобається, обʼєднуючи з роботою.
Чи всіх це турбує? Для мене це логічний етап в розвитку. Але я бачу багато людей, до яких в мене одне питання: ви кудись рухаєтеся? Як ви живете без розвитку? Можливо діло саме в мені. А можливо всіх це турбує. Тоді чому…? Це моя ще молода наївність і в кінці я буду одним із них?
Нічого не зрозуміло. Є страх і абстрактні образи дій, що його викликають. Кудись треба йти, тому що нестерпно стояти. І тривожно, що це відчуття пройде, до нього звикнеш, і проживеш ще так багато років. Поки не накриє це відчуття з новою силою. Та, мабуть, воно зʼявиться навіть з новою діяльністю? Все породжує сумніви і жаль. Треба вміти міняти кути погляду. Та це саме те, що лише поглиблює у невизначеність. Чіткість - головний дефіцит мого життя зараз.
Не хочу спойлерів. Хочу пройти це з простою вірою у власні сили. Я пишаюсь своїми досягненнями. Мої навички дали мені не просрати життя і досягти цієї точки. Зараз я вже не розумію, які саме. Але намагаюся вірити в них. В цю абстрактну концепцію, що моя особистість сформована особливим чином, який вчасно повернеться і не дасть впасти
Публікація цього посту також знаходиться під великим сумнівом. Та мабуть все таки до якоїсь чіткості перекос в мене є. Адже він був опублікований. Хоч і не пройшов жодного редагування і не був навіть раз мною перечитаний. В цьому і є його суть. Та у письменників все рівно прийнято подавати спонтанність гарно.
