Анотація до роману Клаудіо Лаґомарсіні «По тих, хто вижив, стрілятимемо ще» викликала в мене суперечливі емоції. Здалася якоюсь надто поверхневою, банальною та претензійною... Але водночас я була певна: сама книга зовсім не така.
У другому припущенні, як виявилось, не помилилася. Хоча коли тільки починала читати, час від часу ловила себе на думці, ніби чогось мені не вистачає.
Забігаючи трохи наперед, скажу, що згодом до мене дійшло: те, чого в книзі начебто бракувало, насправді було б там абсолютно зайвим.
Та все ж давайте по черзі. Спочатку — сюжет.
Один із персонажів знаходить старі списані зошити, коли наводить лад у будинку перед продажем. Виявляється, що це рукопис роману, про написання якого колись багато розповідав його брат, але ніколи не показував. Далі розповідь ведеться переважно від імені автора зошитів, Марчелло, який пише свою майбутню книгу на основі реальних подій, змінивши тільки імена персонажів та додавши трохи художніх деталей. Такий собі роман всередині роману.
Точкою відліку стає крадіжка в домі сусіда. Саме ця подія — хоч і не є основною сюжетною лінією — червоною ниткою проходить через усю розповідь. Автор використав її як зав'язку, як привід якомога детальніше змалювати своє середовище та інших «персонажів».
З розповіді легко зчитується, наскільки чужим хлопець почувається серед людей, що його оточують. Проте історія фокусується не на емоціях та переживаннях, викликаних цим дискомфортом, а на спогляданні світу оповідча через призму його сприйняття. Тому мені постійно й здавалося, що розповіді не вистачає залученості автора, глибшого занурення в його внутрішній світ.
Вже потім я зрозуміла, що, мабуть, трохи сплутала роман з особистим щоденником. Хоча сам Марчелло писав, що вести щоденник не хоче. Натомість хлопець обрав інший спосіб — відокремитися, відсторонитися від свого світу, викласти його на папері, спостерігаючи зі сторони. Йому не просто зле серед цих людей, подій, обставин — він взагалі не хоче бути їх частиною, не хоче мати з ними нічого спільного, і тому намагається зробити це бодай частково у своєму романі.
Інколи здається, що автор хоче відокремитися навіть від тієї частини себе, яка адаптувалася до оточення й не наважується чинити відкритий опір. Це дуже добре відчувається зокрема в розповіді про те, як Марчелло погодився піти з братом до його друзів. Хлопець не картає себе, не дає оцінок своїм діям, але самим лише описом всього, що там відбувається, наче намагається викликати в читача якомога сильнішу відразу до своєї поведінки.
Окрім крадіжки, з якої все почалося, в книзі не відбувається більше ніяких визначних подій — навколо триває звичайне життя. Але протягом всієї розповіді відчувається напруга. Коли читаєш про сімейні вечірні посиденьки за столом, здається, ніби опиняєшся там насправді, відчуваєш густе повітря, яке заледве пробивається крізь дихальні шляхи. Нічого не відбувається, але все виглядає як пастка, з якої неможливо вирватися.
А фінал з одного боку неочікуваний, але з іншого — цілком закономірний. Від самого початку ця історія розповідає про повільний та непомітний процес вмирання, який завжди має тільки один варіант завершення. Тільки зазвичай ми уявляємо його не настільки буквально. І, як на мене, дарма.
Я зазвичай намагаюсь якось підсумувати книги, виокремити найважливіше з того, що спало мені на думку. Інколи вдається одразу, інколи доводиться подумати. Ця книга — другий варіант. Сформулювати щось зв'язне вийшло аж через кілька днів після прочитання. Звучить це приблизно так: якщо бачиш, що тебе повільно вбивають, тікай одразу, поки ще можеш, бо «по тих, хто вижив, стрілятимуть ще» — і зрештою рано чи пізно влучать.
Написано для телеграм-каналу "Нотатки про книги і вино".
