Давай поглянемо на небо — воно мовчить,
але хоче сказати щось важливе.
Це навіть не слова, а відчуття,
що правда вже давно загублена.
Так, та сама правда, що зірвала голови,
і лишила у поглядах слід упертості.
Вона розповідає про світ, про любов,
що ховається в тінях, мов кішка — невловима,
чи герой роману — дурний, але такий особливий.
Давай поглянемо ще раз: що лишилося?
Десь правда, десь любов.
Люди радіють,
а наші емоції — останнє, що справді вражає.