Давай поглянемо на небо — воно мовчить,
але хоче сказати щось важливе.
Це навіть не слова, а відчуття,
що правда вже давно загублена.
Так, та сама правда, що зірвала голови,
і лишила у поглядах слід упертості.
Вона розповідає про світ, про любов,
що ховається в тінях, мов кішка — невловима,
чи герой роману — дурний, але такий особливий.
Давай поглянемо ще раз: що лишилося?
Десь правда, десь любов.
Люди радіють,
а наші емоції — останнє, що справді вражає.
Сум і туга. Ліричний герой спостерігає за незнайомцем і згадує про свого друга, який лежить у будці, втомлений і хворий. Святкові звуки не приносять радості, а навколо панує тиша і пустота, що підкреслює відчуття самотності та безнадії.
Тихенько колихали хвилі, човен простенький, коли вийшов на алею моря. Мрії, сонячні промені — все у твоїх ніг. Тільки знайди для себе сьогодення видимих рук. Чи зможеш пройти повз тіла, які тонули в очах дитячих полів?
Вірш сповнений емоціями, притаманними подіями, що цільно закріплені за якимось місцем. Тим місцем, з яким ми асоціюємо подію, чи то зірки, чи сповнена любові, людина.
Так склалося , що мені пощастило попасти на свою рідну Донеччину.
Так склалося , що мені пощастило попасти на свою рідну Донеччину.
