у книгах Олександра Апалькова «Нравы города Ка» та «Нравы города Ка спустя 10 лет»
*літературно-критичний есей
«Жаль, что у меня никогда не было ключей от города, – я бы отдал их какому-нибудь врагу…» – автор
Ка наповнене каїнами, які в підтвердження біблійної легенди вбивають всі стереотипи безбарвності провінційного життя. Ка живе на повну, й нрави ті ніскільки не провінційні. А загалом, можна сказати, таких Ка по Україні десятки й тисячі, якби не магічний пантеон-некрополь, до якого всі прагнуть і ніхто не скаржиться. Не скаржиться, бо не повертається.
Пропоную читачеві розглядати нрави не лише як історію про місто, з яким пов'язаний автор, а радше – як властивість душі, здатну жваво вирізняти людей від решти божого світу – менш амбіційного і менш безцільного. Бо нрави, вони і на Північному полюсі нрави, і в Африці теж. Прикметно, що саме там автор перебував, працюючи над другою частиною книги. Сповнені цікавості, довіримось його щирій оповіді.
До прочитання книг я знала про Ка небагато речей. Головним чином про «поетову гору» і творчі будні «Склянки Часу». Але як і в будь-якому культурному осередку найцікавіше відбувається за лаштунками, куди не відпускають білетів. Дарма каїни подекуди ображалися на автора (звісно, про це ми знаємо лише з його слів), позаяк нрави – то звір, якого важко втримати у стінах приватних осель і кабінетів, й годиться бодай іноді вигулювати околицями. Менше з тим, лише любляча людина здатна критикувати об’єкт своєї любові щиро й витончено. А автор, безперечно, закоханий у Ка. Недарма і книга починається з любовної сцени, пристрасної. Бо всі ми є продуктом кохання, або як мінімум, пристрасті. Зважаючи на підступність останньої, пропоную дати дорогу фактам.
У Ка є місто побратим – Фі, численні пам’ятки й пам’ятники. Поети, які продають свої книги й містяни, які неохоче їх купують. А ще 12 кладовищ, музей літераторів, шістка заступників міського голови, бізнесмени, мрійники, бюрократи, сексисти, філософи й нетлінні перспективи. Місто, в якому навіть нобелівський лауреат чекає на завершення обіду директорки бібліотеки. «Следует заметить, ресторана приличного в городе Ка нет»,– зі звіту Герундія.
– А ты знаєш, де мент должен носить ножа! Га? – запитує Степанюра, щирий холостяк й успішний здобувач польських автівок.
– Где, где! – между лопаток, – бубнит Черчель и улыбается.
Ка – безстрашний.
Автор з серйозністю розповідає нам про іронічне, і з іронією – про вічне. А ще, пробуджує в нас емпатичний потяг до співпереживань, адже кожен каїн має свою історію: і глибоку, і поверхневу, за яку щоразу хочеться зачепитися й зостатись подовше. Проте автор, передбачаючи бажане, ніби зумисно змінює тему, залишаючи читача віч-на-віч з недоказаним.
«Буду спливати кров’ю у своєму селі вночі за три кроки од своєї хати, і ніхто не нагодиться, хіба лишень коза вийде з хвіртки, дихне теплом у щоку, обнюхає наостанок». Так міркує Календарій – любитель дам з душею деміурга. Але ж заждіть, у чому він не правий? Хіба в тому, що можуть ще й стусана дати. По-сусідськи. І небезпека та ближче за будь-яке місто-побратим.
«Вы наших толстых философов уместили в тонкие брошюрки», –
зловтішаються німці, ховаючи чарку від щиросердної людини, не враховуючи, що споглядання світу тверезими очима може негативно позначитись на її здоров’ї. Кажуть, на тисячу поганців знайдеться один праведник. І сили їх будуть рівними. Мирон – філософ-ідеаліст, який традиційно поміж своїх сприймається вигнанцем і таким відчуває себе сам. Він як той напарник детектива, який ще напочатку вирахував вбивцю, але йому ніхто не повірив.
«Даже собаки – более радостные», – розмірковує герой.
І це попри те, що чотирилапих в Ка оголошено у тотальний вилов. Як то кажуть: «Обережно! Зла хазяйка, собака – нормальна».
І ті ж німці, що побратими, є інструментом для придушення каїнської гордині, з якнайкращих побажань. Про це вам достеменно розкаже Буличев, який буквально по вістрі ножа пройшовся по всім можливим закордонам, й лишився живим і не менш, а навіть більш гордим після того. Гордим, що не тільки вони нам щось дають, а й ми, своїми руками, здатні взяти, що забажаємо – коли завгодно і де завгодно. Як правило, не питаючи.
«Зависть, – говорил один немец, – еще сильнее чем половое влечение… Наше горе в гордости…»
Так і живемо: ми підсміюємось з них – надто довірливих, а вони з нас – невиправдано надмірних. Але чи насправді гордість (не плутати з гординею) настільки руйнівна і чи не тоді вона зійде за благо, коли дорогою на роботу ми дорахуємось всіх каналізаційних люків. Бо можна і просити гордо, і віддавати безчесно.
«Особо нам, священникам, горько. Мы вам отпускаем грехи, а кто отпустит наши?» – ділиться наболілим святий отець.
Отець Варсанофій – персонаж самовідданий. Благословен ходити до багатих та віровідступних меценатів церкви на обіди. І навіть в білому пластмасовому кріслі священник ніби на троні, оскільки рятує душі каїнів до самої смерті, до останнього відльоту – бо опісля й держава не дотягнеться, що вже про Бога казати.
Ка – побожний.
– У меня триппер, – прокричали ее на все способные губы.
Ка – романтичний.
Історія Авдія та Светозари вкотре доводить, що наявність або відсутність обручки на пальці з однаковою вірогідністю здатна викликати побічні ефекти.
«В них, ваших, бабских словах – ложь и абсурд», – розмірковує каїн.
Готова посперечатися – абсурду майже немає. Брехні не більше, ніж у чоловічих. Хіба філігранніше оздобленої. Може скластися хибне враження, що жінка створена для кохання і тільки…
«Бесчестность – женский недостаток, который не осуждаешь особенно сурово». Та справа тут не в Ка. Це радше ознака часу, а не місця. А час гартує свідомості. Дарма, що меру доповідають про затримання хлопців, які займаються проституцією, він натомість констатує: «Уличными бывают только девки».
Старі добрі упередження на кшталт: немає сексу, але буяє проституція; немає корупції, але й грошей також – сильніші за шкідливі звички. Проблеми не існує, доки її не називати. І те, чого не можна називати, живе собі, шириться, кричить і стукає у всі двері. Але господарі вдають, що їх немає вдома. Та сьогодення не далеко рушило, його нинішній принцип перегукується з попереднім: здаватись, а не бути.
Ка – суперечливий.
Все тече і все змінюється, окрім міст та людей. І коли епізодичні декорації, то прибирають, то витягають на сцену, вона щемливо поскрипує під натиском розтоптаних чобіт. Як відомо, люди не міняються, вони проявляються, а час бере своє і нрави ним правлять. Те саме чортове колесо в парку, покинутий танцмайданчик. Блакитне небо нового Монако, а під ним – живі надії каїнів – на краще майбутнє, на митрополію, на побратимів, на самих себе (рідше). А на околицях будується аеродром міжнародного значення, аби жодного роду нечистоти не торкнулись черевик губернатора.
«Если человек кричит, – советовал Апайкин мэру, – заставьте его сесть. Он тут же утратит свой пафос и дикую жестикуляцию. Ибо никто не может проповедовать сидя».
Ка – винахідливий.
Загалом, автор пише про нрави не сказати далеких, але і не близьких часів. Мені ж, дитині 90-х, читати ці історії вкрай допитливо, попри те, що кожного ранку я так само проходжу повз напівзруйнований радянський паркан, до якого нікому немає діла. Як щодо наступного десятиріччя?
В якийсь момент читачеві може здатися, що Ка походить на останнє місто, залишене Богом на планеті Земля в експериментальних цілях. Місто – стокгольмський синдром, мешканці якого – заручники свого мучителя, якого ладні захищати й виправдовувати за будь-яку несправедливість. Кажуть, діти люблять своїх батьків безумовною любов’ю, якими б вони не були. Такою є й любов до Батьківщини. І будь-яке логічне пояснення даному явищу – лиш невдала спроба вмістити почуття в математичний алгоритм.
«Шестая Авеню никогда не будет такой. Посему и мне там никогда не будет места…»
Ка – неповторний.
То чому ж каїни ображались на автора? Хіба не кожен з нас є карикатурою в очах іншого. Таким собі чудернацьким шаржем у ЧБ, який кортить сховати якомога далі від очей, обурено кинувши: «Не схожий».
«Письменник – то деміург. Він створює власним духом своїх персонажів. Він змушує їх кохати, вбивати, каятися. Отже, й має нести страшну кару від Бога…» – міркує Календарій. Автор завжди несе карму творця. Хтось кине в нього камінь, а інший – цитуватиме. Проте ми маємо пам’ятати, що автор – завжди найбільший критик власного творіння, адже знає про нього все.
«Казалось, все на этом свете начинается где-то рядом…»
Можливо, кожен каїн шукав у книзі себе, але кожен випадковий читач мимоволі знаходитиме в собі каїна – споріднену нравам душу. Бо ж всі ми благочестиві, а диявол криється всього лишень в деталях. А скільки їх, тих деталей, хто знає. Хіба як зірок на небі, чи літер в авторському тексті?..
