Примітка: текст написаний у кінці 2023 - початку 2024 року
«Жодне суспільство не може бути гірше, ніж люди, з яких воно складається».
Вільгем Швебель
�
«Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!»
Іван Франко
«Мойсей»
Вступ
Перша згадка про Україну датується близько 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя. Згодом воно пошириться і на Дике Поле, Слобожанщину, Галичину, Поділля, Закарпаття, Донбас, Крим. Самих же жителів цих земель, крім звичайного «українці», називали як козаками, так і «русинами», «русами» - від спадкової приналежності до середньовічного гегемону Східної та Центральної Європи – Київської держави(себто – Русі). Поки пишеться цей текст – на дворі 2024-тій рік. Тобто, порахувавши, можна дійти до висновку, що слово «Україна» існує, плюс-мінус, 837 років. Немала цифра. То чи за цей час українці зуміли стати нацією, зуміли стати єдиним суспільством, що може самостійно визначати долю своїх земель? Якщо подивитись, то багато аспектів ще досі не здобуто, а деякі, як от незалежність, можна і геть втратити. І щоб Україна залишилась на карті світу, всі учасники цього руху повинні рівносильно вкладатись у активне життя суспільства, соціуму, брати на себе відповідальність за свою країну. Давньоримський філософ та державний діяч Луцій Сенека казав, що суспільство – це звід з каменів, який обрушився б, якби один не підтримував іншого. І приклади із сьогодення та історії найкраще це показують. Протягом свого буття, український народ, українське суспільство тягнуло ці камені, вони падали та мало не анульовували здобутий процес, змушуючи нові покоління та генерації починаючи все спочатку. І тому виходить, що за ці вісімсот із гаком років, ми геть не сформувались, як окреме від решти незалежне суспільство, немов застрягли у вічній спробі пережити посттравматичний синдром після чергового іноземного ярма чи війни за незалежність(не забуваючи також і про внутрішні вчари). І так зараз – починаючи від 1991-го року, ми проходили через ті пункти формування суспільства та держави, які робили до нас наші предки, доки їх хтось знову не завоював, або вони не в черговий раз почали шукати «зрадницьку зраду» там, де нею і не тхнуло. Тому один із багатьох викликів, що несуть нам сьогоднішні дні для держави – це уміння триматись разом та бути одним цілим.
Єдинство
«Де два українці, там три гетьмани».
Українська приказка
Російська(та не тільки) пропаганда змальовує українців як народ, що спить і бачить - от би когось пошити у дурні, обманути, зрадити. І щоб у це хоч хтось вірив, вони наводять приклади гетьмана Виговського, який зрадив ідею повстання батька Хмеля, труп якого, наче, навіть не встиг охолонути, а колишній генеральний писар тут же їде лаштуватись до польського короля у вірні слуги, нівелюючи здобутки війни 1648-1657 років, завертаючи знекровлену Україну до старого коронного ярма. Або ж клятий перекинчик Мазепа, що скористався добродушністю царя Петра І, перейшов на бік шведів(цей випадок настільки досі гризе душу росіянам, що анафема на гетьмана досі прочитується у храмах росії, а «орден» Іуди Іскаріота, який цар, начебто виготовив особисто для Мазепи досі на слуху). І це не повний список українців, яких ще донедавна прийнято було вважати «зрадниками Батьківщини». Хоча наша історія перебіжчиків на сторону ворога має – як історичних, так і сучасних. Люди переходять на сторону ворога, як з причин виживання чи способу продовжити існування, так і з ідеологічних міркувань. І якщо над першими ще можна подискутувати, провести полеміку на зразок «а що би ти зробив на його місці?», то щодо наступних сумнівів жодних. Під час кожної війни з’являються свої герої та свої зрадники. І наша – не виняток тому. Якщо п’єдестали хоробрих оборонців нашої держави зайняті такими людьми, як Олександр Мацієвський, Тимофій Шадура, Віталій Скакун чи ще тисячу інших борців за волю держави, то «почесні лаври» зрадників отримують гауляйтери окупованих територій Запорізької та Херсонських областей Володимир Рогов та Володимир Сальдо, а ще скільки маловідомих перекинчиків можуть ховатись у тінях інформаційних полів – ті люди, що малювали мітки, «зливали» інформацію про пересування ЗСУ, давали свідчення, добровільно йшли на співпрацю та ставали хоч кимось на загарбаних землях. Для прикладу – нині покійний Стрємоусов був затятим фанатом містики та езотерики, проводив сеанси, а теперішній(поки що) глава «дельфінарію»(так жартома охрестили квазі-утворення «ДНР») Денис Пушилін взагалі був активним учасником фінансовою піраміди «МММ-2011». Із життєвого досвіду можу згадати, як у перші дні війни, коло Чортківської телевежі зловили місцевого «наркошу», який за декілька тисяч «баксів» готовий був нанести на конструкцію мітку для окупантів. Щоб ви могли собі уявити для точності картини – то місто Чортків знаходиться приблизно за 545 із копійками кілометрів від найближчої точки російського кордону.
Проте якщо крім того, що без‘єдність нашого суспільства під час війни породжує бажаючих перейти на сторону ворогів, воно породжує і внутрішнього ворога, який часто-густо може сам бути за ідею незалежної України. Достатньо згадати, що від початку нашого існування, усі кому не лінь, підмічали нашу національну рису «шукати у своєму сусіді ворога» – байдуже на кого він там працює, ворог же. Ну і про чвари та міжусобиці не слід забувати. «Де два українці, там три гетьмана». Доба Роздробленості нащадків Ярослава Мудрого, Руїна, національо-визвольні змагання, сутичками між ОУН-б, ОУН-м та УНРА під час Другої світової війни. І зараз – не виняток. Для прикладу - можна взяти постійні чвари та конфлікти між жителями сходу та заходу України, невтомних «бендеровец» та «зрадофілів-східняків», тезиси про «дорогі квартири», «фортецю Львів», «через вас, східняків, війна почалась» чи тому подібне. Мовне питання, яке у наш час досі залишається актуальним і візуально зображує собою палку аж із п’ятьма(а то і більше) кінцями та ще багато месенджів, які просуває як і інформаційна пропаганда ворога, так і самі українці, не розуміючи цим, що вони розколюють суспільство. Тому єдність та вміння досягати компромісів – один із тих викликів, яких можна досягнути задля спільної перемоги. Наша історія навіть має такі приклади – повстання Богдана Хмельницького, який зумів згуртувати навколо спільної ідеї про землю без панів не тільки козаків, а і селянство, дрібне міщанство, православну шляхту та духовенство на загальну боротьбу. Можна ще згадати схожий випадок із подіями Помаранчевої революції, коли опозиція не хотіла допустити до крісла голови держави явно проросійського тоді ще прем’єра Віктора Януковича та сформувала коаліцію, яка не могла би навіть приснитись найзатятішому письменнику-фантасту - по одну сторону барикад опинились такі персонажі, як Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Юрій Луценко, Анатолій Кінах, Віктор Пинзеник, Олег Тягнибок, Петро Порошенко і це тільки лідери загальногромадського руху, що охопив всю країну. І за смішним збігом долі, ці два наведені приклади показали як високо можна злетіти об’єднавшись проти спільного ворога, і як низько можна упасти – сподвижники Хмельницьго породили Руїну, «Помаранчева команда» розпалась, її учасники стали затятими опонентами, а для народу - посміховиськами, а сам Віктор Андрійович із народного месії перетворився на «політичного відлюдника». Що ж приведе нас до шукання «внутрішнього ворога» чи розбрату сьогодні – страшно навіть уявити і головне у цій боротьбі – намагатись діяти, пробувати, оскільки суспільство ніколи не може пробачити тих, хто ні в чому не винен, як казав відомий фізик балтійсько-німецького походження Емілій Ленц.
Мова
«…І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших... і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати…»
Тарас Шевченко
«І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланієє»
�Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову�.
Мабуть, більшість людей, що хоч якось цікавляться українською чи взагалі літературою, як явищем, чули ці слова поетеси Ліни Костенко. І в них є певна правда. Зараз основною частиною українського суспільства є, власне, українська мова і не так у першу чергу те, що нею повинен розмовляти кожен, як те, що її потрібно розуміти учасникам цього суспільства та мати змогу вільно нею спілкуватись, ставити нею художні вистати, писати книжки, знімати фільми та відеоролики у соціальні мережі. Як показує історія – за таке бажання можна навіть передчасно померти, а минуле та культуру країни і її громадян – перетворити на «національних імпотентів».
1620 рік. Московський патріарх Філарет проголошує анафему, що мала б тривати аж кінця століття на так звані «книги литовського друку» (тобто українські та білоруські). Доволі дивна заборона, оскільки це були, практично, єдині світські книги, доступні в російському цараті. Тоді українці стикнулись із першою забороною, що обмежувала права їхньою рідної мови. І далеко не остання заборона. 1627, 1636, 1667, 1677 1688, 1690, 1693 роки – і це лише заборони за одне століття. А скільки їх було потім- страшно лічити, навіть якщо пропустити сумнозвісні Валуєвський циркуляр та Емський укази. За мову нищили цілі генерації української інтеліґенції, як от Розстріляне Відродження чи шістдесятники. Як результат – половина нашої країни через політику русифікації цілих поколінь українців вважає, що російська – їхня рідна мова, бо вони чули її з дитинства, у той час як українську наділяли численними штампами, основні із яких це те, що то «говір», «мова села», «мова злобних западенців-бандеровців», «російський діалект із смішними «шо» та «ге»» налаштовуючи все нових та нових українців проти своїх земляків, що мешкають по той бік річки Збруч. Divide et impera, тобто – «розділяй та владарюй». І потім ці русифіковані українці, самі того не відаючи, хочуть закон двомовності чи якихось привілеїв для мови, якою вони розмовляють, помітно витісняючи «солов’їну». Подібні у світі приклади можна побачити в Ірландії, де, власне, мовою святого Патріка та леприконів спілкуються від сили 10 процентів, які розкидані по всьому Смарагдовому острові, переважно – у селах, коли ж решта – це англомовні. Україна могла би сміливо повторити долю рудоволосих кельтів, якби не розвал Радянського союзу та дії небайдужих громадян, що були налаштовані саме на збереження суспільства українського за рахунок популяризації української мови у всі верстви населення. Проте це питання і досі залишається відкрите, і досі по нашій країні спалахують конфлікти, що ґрунтуються на наслідках політики насильницької русифікації – адепти релігій «державною, будь ласка» та «на чєвовєчєскім, пажалуста» будуть яблуком розбрату для нас ще не одне десятиліття, або ж до того моменту, доки не сформується нова генерація українців, що все своє свідоме життя чули переважно українську мову. Тим паче, що наше суспільство становлять ще і кримські татари, поляки, євреї та інші меншини, які крім своєї мови, знають ще українську та володіють нею на розмовному рівні, як те і має бути – у суспільстві українському спілкування відбувається українською, а вдома – мовою, якою комфортніше.
І це також основний виклик нашого суспільства у цей день – чи зуміє община у кілька десятків мільйонів виховати нове покоління, яке зрозуміє важливість рідної мови чи лише поглибить та продовжить кругообіг мовних дискусій між представниками одної національності. Тому, щоб світ зрозумів різницю між нами та росіянами, поляками, сербами чи іншими народами, ми повинні говорити українською, щоб нас побачили. Як казав Сократ: «Заговори, щоб я тебе побачив!�
Підтримка армії
«Я волів краще, якби він дав мені ще одну дивізію.»
Ервін Роммель
Із листів до дружини
Перемоги у війнах даються тоді, коли одна армія потужніша за іншу або ж здатна відбити навалу супротивника. Те, що тримається українська армія цінною сотень простих людей, які кожним днем жертвують своїми життями – героїзм. Російська армія переважає українську у кількості та чисельності практично усього – техніки, особового складу, кількості боєприпасів, військових баз, тощо. Одним із плюсів для ЗСУ стало те, що російська пропаганда, яка декілька років малювала картину геть неспроможної до повноцінної війни українців, і як наслідок, росіяни самі ж повірили у свою брехню. Це стало одним із вирішальних факторів у перші дні війни, коли за спогадами очевидців війська ЗС РФ заходили в Україну, мов на парад, були виготовленні наперед медалі за взяття Харкова чи Києва, деякі російська мас-медіа навіть наперед підготували статті, де Україна вже, нібито, капітулювала. Це перегукується із подіями минулого, як от із військовими діями у Північній Африці 1941-1943-тіх років, коли німецькі війська експедиційного корпусу «Африка», сп’янілі від перемог почали недооцінювати супротивника. Глава корпусу «Лис Пустелі» Ервін Роммель згадує це ось так: « Коли я сказав, що британські винищувачі-бомбардувальники обстріляли мої танки 40-мм снарядами, то рейхсмаршал, вважаючи себе зачепленим цим, вимовив: «Це абсолютно неможливо. Американці знають тільки, як робити леза для гоління». Я відповів: «Нам би знадобились такі леза, пане рейхсмаршале»».
Дещо нагадує заяви російського пропагандиста Володимира Соловйова про те, що росії «варто підняти брову і Україна одразу зрозуміє» чи ж ті заяви самопроголошеного президента Республіки Білорусь Олександра Лукашенка, що ця війна протриває «ну, максимум, три-чотири дня», оскільки «із Україною немає чого там воювати». Західні колеги також були скептично налаштовані, прогнозуючи Україні всього якихось нещасних 72 години. Реальність показала дещо інакше. І схоже, що це зіграло із нами дещо злий жарт, оскільки якщо наша громада(не весь час використовувати слово «суспільство») не повністю наступила на ті ж самі граблі, що й росіяни, то вже припідняла ногу для того злощасного кроку. Такими прикладами можуть бути прояви «байрактарщини» - так сучасні політтехнологи і просто відомі блогери разом із перечісними українцями охрестили ту секцію культурного та інформаційного простору, що паразитує на темі війни чи патріотизму. Другосортні музичні треки, символіки «Доброго вечора, ми із України», «Пес Патрон», принти на футболках чи машинах про «руский ваєнний карабель» і тому подібне. Доходило і до геть абсурдного мотиву – називання насінин у честь Бучі, Азовсталі, запальнички із зображенням того ж Мацієвсього, що загинув за слова «Слава Україні». І виходить, що ми придумали свій варіант не менш відомого «побєдобєсія». Тільки у нас це «перемогобіснування», треба ж цьому терміну дати назву «державною мовою». І це, як мінімум, збиває моральний чи бойовий дух наших солдатів, що бачать як їх страждання, боротьбу за незалежність та мирне небо для своїх близьких та рідних перетворили на золоту жилу і викачують гроші, переробили війну на бізнес. Окремо можна сказати і про інтернет-меми, та тут, скоріше, є палка із двома кінцями, оскільки у перші дні війни вони допомогли стримувати панічні настрої серед соціуму, деякі навіть підбадьорювали наших захисників, проте на цей час (березень 2024-тього) вони стали шаблонними і конвеєрними. Основний посил, який я міг у них побачити – окупаційні війська – це мавпи із гранатами, що не знають як ними користуватись і російська армія насправді не вміє воювати. А тепер запам’ятайте прочитане до цього вами речення і поверніться до початку пункту і перечитайте перші речення. Нічого не нагадує, правда? У пориві заспокоїти багатомільйонну державу українські засоби масової інформації помітно перестарались, вклавши у голови наших співвітчизників уже пропаганду про «москалів-довбограїв», що навіть не вміють правильно тримати автомата у руках. А якщо це правда – то чому ж ми програємо?
Підтримка армії повинна бути у першу чергу, оскільки кожного дня помирають наші захисники і важливо це розуміти. Важливо розуміти, що це неймовірно непосильна робота. Пам’ятаю, як на одній із своїх конференцій журналіст Віталій Портников сказав, що «легше вказувати людині, яка грає на піаніно, ніж самому на ньому грати»[10]. Це можна провести і до деяких наших громадян, що не до кінця розуміють реальної картини на фронті, живучи у своїх інформаційних бульбашках, фільтруючи лише те, що бажають чи хочуть почути. Тому недаремно представник ГУР Юсов заявив, що «Просто, можливо хтось у світі думає, що це така коротка казка, де ось спочатку дракон напав, а потім всі швидко відбились і все добре. Ні, це не так. Серіал Netflix, всі сидять і чекають розвитку подій. Якось занадто на одному епізоді все зациклилось, на думку обивателя». І на цьому будується підтримка збройних сил – це намагатись розбиратись у тому, де вас є недостатня кількість інформації. Людина найбільше впевнена у тих речах, які вона заледве знає.
Проте не одними надіями, хорошими словами та замовляннями допомагати ЗСУ. Потрібні речі більш матеріальні – зброя, форма, амуніція, їжа, тощо. Держава, хоч і формально, закуповує їх, та у більшості випадків збирають все для воїнів прості громадяни. Раз у раз, гортаючи стрічку в Інстаграмі чи Фейсбуці можна наткнутись на той чи інший збір на нові тепловізори, зимні форми, дрони, медамунцію для різних бригад, загонів. А потім наступним іде пост про черговий скандал про закупи для військових, крадену у Львові гуманітарну допомогу, яйця по захмарних цінам, те, що якогось військома зловили на хабарництві, тощо. Дивно, що новини цих двох подій можуть вживатись в одній країні, в один час та йди слідом одна за одною, наче це норма. Тоді постає питання – а чи зуміємо ми здобути перемогу, якщо паралельно із тим, як люди віддають свої останні гроші на потребу армії, стаються скандали у стилі «хто більше в кого накрав»(не забувайте того факту, що зараз є і таке, як от «втома від війни», коли люди перестають донатити, оскільки не бачать результату таких дій). І людям варто зрозуміти, що такий цикл триватиме не вічно, і рано чи пізно дійде до моменту кульмінації – перемоги Україні у війні за збереження своєї незалежності та того невеликого набутого спадку за роки незалежності і трохи місцями сформований соціум людей чи знову піде по замкнутому колу, продовживши свій ПТСР ще на декілька десятиліть, якщо не століть.
Третього, на жаль, не дано.
Народ України мусить зрозуміти, що за них державу ніхто не побудує окрім як них самих. У цьому і полягає теза «Моя країна – моя відповідальність». Як казав дисидент та патріот В’ячеслав Чорновіл – «Україна починається з тебе�.
Завершення
Підсумовуючи все вище сказане, хочу повідомити, що протягом усього тексту, я намагався бути нейтральним у тому чи іншому питанні, або ж висвітлювати ті факти, які зараз у нашому світі прийняті загальновідомою істинною. Сарказм, іронія була додана мною, як легка спокуса залишити свій відбиток на судження над долею України, бо сухо подавши цей текст, то він би нічим не відрізнявся від розгорнутого шкільного твору та дану тему.
Тож, нехай, ми подолаємо ці виклики, що були у нас ще задовго до 24-того лютого і станемо саме тими українцями, які зможуть допомогти нашій державі, взяти відповідальність за своє існування та за Україну, «пережити» посттравматичний стресовий розлад довжиною у вісімсот тридцять сім років.
А може і навіть більше чи менше…
�
