Оригінально публікація на ЖЖ від 27.03.2020.
Передача [θ] через [f] логічніша, аніж через [t]. Оскільки [f] і [θ] обидва є фрикативними і зубними ([f] губно-зубний, а [θ] чисто зубний). [t] вибуховий альвеолярний.
Багато прихильників тикання називають фикання російським. Однак очевидно, що українські священики не були німі. Звісно, звук [f] був погано представлений у простонародній мові, але разом з тим простонародні імена, що мають П, Х, В, ХВ на місці грецької фіти (Юхим, Остап, Хома, Матвій), чудово свідчать, що фикання при читанні було притаманно й українському книжництву.
В англійських діалектах є наступні реалізації пари фонем /θ/-/ð/: [t]/[d], [f]/[v], [s]/[z], ну, і власне збереження [θ]/[ð]. Однак мені подобається штучна комбінація ф/з: Метф’ю, але Ґолзворзі.
До речі, в 90-ті були шаленці, що передавали th як ц (Athelas > Ацелас), тож можлива навіть пара ц/дз.
