Оригінально публікація на ЖЖ від 11.10.2020.
У рамках проекту «Level UP. Розвиток молодих митців», влаштованого ГО «Д.О.М.48.24», моє стареньке оповідання «Холод» отримало рецензію письменника і перекладача Остапа Українця.
Сторонній і фаховий погляд на твір завжди користен авторові. Тож радий і вдячний, що проект дав можливість отримати цей відгук.
Критика видається в головному справедливою. Ще під час літературного конкурсу «Зайві люди» (XVIII-та «Зоряна фортеця») читачі відзначали негерметичність й уривчастість твору. Що не завадило йому тоді потрапити в фінал. Сподіваюся, ця замальовка заграє новими барвами, якщо буде вбудована у масштабнішу сюжетну канву. Давно виношую ідею роману.
Дуже приємна і далеко не найбанальніша концепція, навколо якої вибудовується текст. Це водночас сильна і слабка сторона. З одного боку, читач не відчуває ельфійсько-ґномської чи етнічно-фольклорної оскоми (хоч у тексті є гноми), з іншого — цей задум трохи працює проти жанрової природи тексту.
Суть катастроф у тому, що вони працюють з добре знайомими нам локусами, які частково витягують не завжди цікавих (жанровий наклад) персонажів. У конкретному оповіданні ця хитрість не працює, бо часопростір оповідання нам цілковито чужий. Тому доводиться однаково з tabula rasa вникати і в «населення» оповідання, і в його середовище. На шести сторінках розкрити обидва пласти однаково добре дуже складно.
Стежити за персонажами, хоч їх лише троє, насправді складно. Ми нічого не знаємо про всіх трьох (окрім їхніх занять), а що жоден не має ніяких особливих прикмет, за якими їх можна відрізнити, бракує й чіткої мотивації для всіх трьох. І для читача — емоційно прилучатись до тексту.
Фінал за своєю природою нагадує радше епіфанію, ніж розв’язку, але чия це епіфанія і в чому вона полягає — сказати годі. Ми недостатньо знаємо про Антіна, щоб емпатично пережити його реакцію, недостатньо знаємо про Медовіда, аби зробити хоч якісь висновки про його арку і взагалі нічого не знаємо про Яна, тому його тут могло й не бути.
У тексті гостро бракує виписаної взаємодії героїв із навколишнім світом, а ті епізоди, у яких помітні спроби (ситуація з харчами в таборі) фактично нікуди не ведуть, тож і сприймаються як певна зайвина, а не ключова інформація. Шість сторінок — це вкрай мало для подібної концепції, особливо без відомого читачеві контексту. І навіть у цих шести сторінках частина тексту настільки не прив’язана до решти, що здається зайвою. Осторонь дрібних і не страшних редакторських хиб, це оповідання можна назвати чудовим зразком добротної ідеї, яка не змогла втілитись у необхідну для себе форму.
Остап Українець — український письменник і перекладач, автор романів «Малхут», «Транс» та «Канцелярія хрестових походів».
