Микола Миронович. Ще про правопис (майже гумореска) // Діло, №285 від 25.12.1929, С. 4.
Заки зачну писати, мушу читачам вияснити, чому я “пустився” на фейлєтон. Я, — вибачте за слово, — математик і мушу щодня по пять годин говорити в школі по українськи про математику.
Не думайте, що то таке легке діло. Кожний шкільний підручник має інші назви на математичні поняття, а до того україністи кажуть, що у всіх них нечиста мова. Та ще прикріше, коли доведеться самому писати про математику. Я не звав, як писати і довго не писав по українськи.
Аж тут у році 1925 появився “Словник математичної термінольоґії” виданий “Всеукраїнською Академією Наук”. Моя радість була безмежна. Я найшов там всі терміни потрібні до шкільної математики і майже всі потрібні до наукової роботи. Маючи за собою авторитет Академії, я завів нову термінольоґію в школі. Я думав собі, що як десь за десять літ Академія видасть улішпену термінольоґію, а тоді я до неї пристосуюся, а покищо є чого держатися і не треба вже переживати того пониження, що мене завсіди огортало на згадку, що в математиці не знати, як що по нашому називається.
Деяких термінів згаданого Словника — як нпр.: “логаримт” або “сьомий” — я таки не міг увести в шкільній науці, бо коли я раз сказав “логаритм”, то потім мусів пів години успокаювати клясу, а коли я нераз пізніше переходив через шкільний коридор, то ученики гукали за мною: “логаритм” пішов.
Крім цього я зачав писати математичні розвідки по українськи. Математичні терміни я вже знав, але треба мені ще було знати багато інших слів і зворотів, бо треба було будувати — страшна річ — цілі речення. Я радився тоді україністів і то в кожнім випадку лише одного. Бо коли я питався пятьох, то діставав пять ріжних відповідей і не знав, як писати. Колиж я спитав лише одного, то діставав авторитетне вияснення, що має бути так, а не інакше, послухав його і мав чисту совість.
Аж тут чую появився “Правопис”’ затверджений Всеукраїнською Академією Наук і прийнятий Науковим Товариством ім. Шевченка. От, думаю собі, тепер і без україністів обійдуся, научуся сам писати “чистою літературною мовою”.
Того самого дня перечитав я перший фейлєтон Чіпки про правопис. Перечитав, тай подумав собі: “А то дурний Чіпка! Читає наукову книжку і каже, що йому смішно! Коли Ти не доріс до наукової лєктури, то читай “Зиза”, тай смійся!” Галактіон Чіпка так низько упав у моїх очах, що я перестав з ним приставати.
Купив я собі “Правопис”, дав гарно оправити, заніс з пієтизмом до дому, тай зачинаю переглядати. Отворив припадково на ст. 140., дивлюся, є написано “метода”. Ов, — думаю собі, в математичнім словнику було “той метод” і горе було ученикові, що сказав би мені в школі “та метода”. Що-ж робити? Та ба! Шукаю дальше. У математичнім словнику було слово “невідомий” і було заборонене слово “незвісний”, а тут в виразно на ст. 148 “незвісний”. Там було “негативний”, “сегмент”, а тут уже “неґативний” і “сеґмент” і богато такого іншого. Як я тепер покажуся ученикам на очі?
Коли всі пішли слати, я сів при столі і зачав читати новий правопис від першої сторінки. Взяв я червоний олівець, щоби підкреслити слова, що будуть для мене нові своїм новим способом писання або наголошування. Та дужу скоро я вже найшов так багато “дивних” для мене слів, що перші сторінки книжки були цілі червоні і щоби не замазувати книжки, я зачав підкреслювати ті слова, що для мене не були дивні. Напружую увагу, читаю дальше. Читаю, читаю, аж тут мій сміховий мяз зачинає корчитися, а лицеві мязи зачинають — як каже Академія на ст. 111 — “дриґати” й “дрижати”. Соромно мені, що мені смішно, але що-ж робити! Притискаю долоню до уст і лиця й читаю дальше. Та ба! крім рухів лицевих мязів, є ще інші фізіольоґічні прояви смішности, зачинаю “порскати”. Вкінці, щоби це задушитися, таки на голос регочуся. Будиться жінка: “Чого смієшся?” Щож я маю казати? Що я такий дурний як Чіпка? Та хто жонатий, той знає, що жінці не можна не відповісти. Коли жінка спить, а чоловік читає і сміється, то мусить щось “пікантного” читати. Встала з ліжка, прилетіла до книжки глянула на наголовок, глипнула на мене, сказала одно ніжне слово: “ідіот” і пішла спати.
Я мусів перервати лєктуру. На другий день коли не було нікого в хаті, я скінчив читати новий “правопис”. Годі мені вичислювати всі ті — скажім делікатно — “дивні” форми, звороти і наголоси, що мусять розсмішити кожного мелянхоліка. Там в багато таких слів, що я їх не годен вимовити.
Але що мені тепер робити з математичною розвідкою, котру я саме недавно зачав писати “чистою літературною мовою?” Я вже досить стратив часу на науку чужих мов і на буду на старість учитися нової, тимбільше, що я певний, що ніхто ніде нею не говорить. Може би скликати конференцію всіх тих, що пишуть по українськи (розуміється, без участи україністів) і порадитися, як властиво писати? Або ні, піду ліпше до Чіпка порадитися. Він не є такий цілком дурний, як я собі думав!
