Анотація:
Сьогоднішній день має бути важким, але захоплюючим: в руках у Травневої — нова мапа до скарбу! Попереду пошуки, небезпека та неймовірна винагорода. Ну, якщо пощастить. Але з вдачею у неї завжди було добре, тож не варто зволікати, гайда до пригод!
Жанр:
Фантастика, постапокаліпсис, пригоди, молодіжна проза
I
Що може бути краще раптової літньої пригоди? Тільки пригода, у якій задіяна найсправжнісінька мапа зі скарбами! Хіба що на тій, що Травнева зараз тримала у руках, не було черепа зі схрещеними кістками чи червоного знаку «Х», але це була справжня мапа, і десь на ній був захований справжній скарб! Дівчина в котрий раз уважно роздивилася дорогоцінну знахідку, перемальовану з однієї зі старезних книг, що вона нещодавно віднайшла у міській бібліотеці. Кілька нерівних паралельних ліній зверху — це, вочевидь, залишки залізниці, котру рознесло одним з Трьох Вибухів. Під ними крива пляма з трикутничків, що обгортають кілька крапок посередині. Навколо такого нехитрого малюнку по краю листа йшли кілька слів, написаних Старою Мовою. Травнева змогла розшифрувати їх за допомогою деяких книжок, але за тим, аби зрозуміти сенс, довелося йти до старенької шкільної вчительки, бо буквально перекладені слова ніяк не складалися в бодай щось зрозуміле. Казали, що колись в юності та вчителька навчала Старій Мові у цій самій школі, але ті уроки скасували так давно, що Травневій страшно було навіть уявити, скільки ж цій маленькій сухій жіночці, що не могла пересуватись без ковіньки, років.
Загадка виявилась не надто складною, щось на кшталт «йди туди, де ще цвітуть каштани» — Травнева була навіть розчарована. Вчителька допомогла зрозуміти дивні звороти у тексті та підказала це місце, що колись в давнину було великим міським парком. Насправді то міг бути будь-який парк у будь-якому місці, але треба ж з чогось починати, правда? Знаходилася її ціль на самому краю міста, фактично вже за його межею — там давно ніхто не живе. А з крапками доведеться розбиратися вже по факту прибуття. Травневій це здавалося найменшою проблемою.
Склавши мапу в декілька разів, дівчина сховала її в кишеню. Ще кілька десятків метрів на північ — і вона має дістатися своєї мети. Травнева рушила вглиб лісу, відганяючи набридливих комарів руками та час від часу змахуючи з чола цівки поту. Страшенна літня спека ні на мить не давала спокою навіть тут, під захистом густого листя, перетворюючи лісову прохолоду на один великий вогкий котел, який повільно варив у своїх нутрощах усіх, кому спала на думку чудова ідея сховатися від сонця в тіні дерев.
Якщо вірити відміткам у журналі, книга, що подарувала Травневій цю мапу, буквально за пару днів до того побувала в руках інших читачів. Дівчина чудово знала власницю останнього імені, тож була певна, що вона не єдина шукачка, що вже мчить дорогою до скарбу. Тепер усе залежало від її спритності та вдачі. Проте і з першим, і з другим у неї зазвичай було все навдивовижу добре. Отже, вперед!
Ліс закінчився раптово, впершись підліском у старі закинуті багатоквартирні будинки. Їх було лише чотири, кожен мав зо п’ять поверхів. Не було видно жодного вцілілого вікна. Але, без сумніву, тут колись жили люди — деінде крізь віконні провали було видно шпалери та залишки меблів. Цікаво, Травнева ніколи не бачила цього місця на сучасних чи навіть старих міських мапах — а вона обов’язково перевірила усе, що змогла дістати, бо завжди треба знати, куди вирушаєш. «Лишається тільки сподіватися, що тут не випробовували та не закопували нічого радіоактивного» — похмуро подумала дівчина, знову витягуючи мапу. На вказаному місці були намальовані лише чотири крапки, й більш нічого. Ані підказок, ані хрестиків, ані хоч чогось, що могло дати їй інформацію. Травнева важко перевела подих і ще раз уважно вивчила спочатку будівлі перед собою, потім — знову мапу. Крапки були розташовані точно як будівлі, тож тут ніяких сумнівів, але що далі? Котра з них? Одна з крапок здалася їй трохи більшої за інші. Не маючи наразі нічого, окрім інтуїції, Травнева обрала будівлю, що відповідала найбільшій крапці, та рушила до неї.
II
Йти довелося обережно — не тільки тому, що навкруги будинків усе було завалене уламками та сміттям, але й тому, що завжди був шанс утрапити в пастку від інших шукачів. З Травневою таке вже траплялося, і це ніколи не завершувалося добре. Люди йдуть на що завгодно заради грошей, хай там скільки тих грошей буде. А коли вже був шанс отримати якийсь артефакт Старих Часів!..
Двері в найближчий під’їзд були міцно забиті дерев’яними дошками та, деінде, навіть гілками. Настрій Травневої дедалі більше псувався. Хоч би їй не потрібно було в ті заколочені двері! Виламувати такі перешкоди — ще те задоволення, особливо коли є великий шанс, що хтось сидить десь поряд і тишком-нишком чекає, поки ти зробиш усю брудну роботу.
«Ні, спочатку викреслимо усі інші варіанти»
Витягнувши ліхтарик та уважно роззирнувшись навколо, дівчина пірнула в двері другого під’їзду, привітно розкриті навстіж.
Перший поверх зустрів її трьома крихітними квартирами, чиї зруйновані двері виводили на сходи. В них не лишилося навіть меблів, лише уривки старих квітчастих шпалер, одні клеєні поверх інших. Уважно оглянувши кожне приміщення, Травнева почала підійматися поверхом вище, весь час озираючись на будь-який шурхіт. Напруга, що кипіла всередині, все набирала обертів, і дівчині довелось зупинитися на східцях на декілька секунд, аби перевести подих та прислухатися. Її охоплювало важке відчуття, наче хтось женеться слідом, хоча вона ще не бачила жодної живої душі. Однак, це було тільки на користь, бо жодного доброго самаритянина в такій місцині не зустрінеш, тільки інших шукачів... Мотивація та причини в кожного з них були свої, проте іноді людям і не треба мати жодної причини, аби бути сволотою.
Другий поверх був до нудного схожий на перший. Перевіривши його, дівчина піднялась на третій, і ледь не втрапила у халепу. Вже занесла ногу, крокуючи у двері ліворуч, аж тут помітила тоненьку мотузочку над самою землею. Повільно відступивши назад, вона освітила ліхтариком хитру конструкцію, що була схована за дверима. Щойно хтось смикне за мотузку, уся ця громада вивалиться з-за дверей, і якщо не вб’є, то точно скалічить, особливо якщо неуважна жертва буде така ж маленька, як сама Травнева. Ну і кому, трясця, спало на думку ось це зробити? І він (вона, чи вони, не важливо) витратив же ж на це купу часу! Травнева прихилилася до стіни біля квартири, не думаючи про те, що залишки старої побілки відмітяться на її темній курточці — на тій яких вже тільки плям не було (проте, це чудово допомагає маскуватися у смітті навколо!).
Всередині дівчина просто кипіла від ненависті — хоча, мабуть, то був адреналін. Аби заспокоїтись, вона вирішила спочатку перевірити іншу квартиру. Двері навпроти вели в чергову пусту шкаралупку від квартири, але в ній хоча б жодних пасток не було. Відсапавшись, Травнева навіть легко всміхнулася: а вона молодець, вчасно помітила! Ще б мить...
Зі сходів почувся шум. Травнева кинулася в пусту квартиру та притислася до стіни за дверима, дуже сподіваючись, що ніяка частина її розкудланого одягу не стирчить в коридор. Вимкнула ліхтарик, перехопивши його, наче невеличку битку, і готуючись дати відсіч небезпеці, хоч би яка вона не була. Небезпека трохи пошаруділа на східцях та затихла. В коридор, що вів до кімнати, де ховалася Травнева, блимнув чужий ліхтарик, та відвернувся. Шурхіт на східцях продовжився, але світло не поверталося — вочевидь, шукач (а хто ще то міг бути?) не зацікавився її сховком, тож Травнева вирішила подивитися — лише на мить, для оцінки ситуації. Ледь-ледь визирнувши одним оком у коридор, вона побачила на східцях невисоку худу статуру, навряд набагато вищу за неї саму. І ця статура як раз рухалася прямісінько в пастку квартири навпроти.
— Стій! — заверещала Травнева, навіть сама не встигнувши усвідомити, що робить. Статура здригнулася та кинулася назад та в сторону, обертаючись до неї. По очах боляче вдарило світло ліхтарика, і Травнева відсахнулася, ховаючись у темряву.
— Хто тут?! — пролунав напружений хлопчачий голос.
Дурепа. Боги, яка ж дурепа! Навіть секундочки не подумала, ду-ре-па! Не перестаючи картати себе, Травнева намагалася швидко придумати вихід із ситуації. Голос належав хлопцю, і, здається, досить молодому. Він не надто вищий за неї і точно десь такий же худий — принаймні, так їй здалося за ті кілька секунд, що вона роздивлялася його через коридор. Тобто, є всі шанси, що вона з ним впорається. Добре. Вона не з тих боягузливих дівчат, що за першої небезпеки кидаються в сльози та тікають. Вона готова дати відсіч!
— Я питаю хто тут?! — знову озвався голос, на цей раз трохи істеричніше.
— Я, — не надто вигадливо відповіла Травнева.
— Хто «я»?
— Гм... Травнева. Чи тобі повні паспортні дані?
Вона досі не поспішала показуватись, оцінюючи свій сховок та розплановуючи різні варіанти подій.
— Ні, повні не треба, — відповів хлопець непевно, хоча і трохи спокійніше. — А ти... ти жива? Чи... я порушив твій спокій?
Травнева, не витримавши, пирснула.
— Ти порушив мій спокій, смертний, та страшенно поплатишся за це! — прогуготіла вона замогильним голосом, та світло ліхтарика, направленого у її сторону, трохи задрижало. Вона знову захихотіла, а тоді вирішила показатись. Ввімкнувши ліхтарика, вона визирнула у коридор та посвітила у відповідь. Хлопець замружився та на мить опустив ліхтарик, даючи їй можливість оглянути співрозмовника. Та йому на вигляд років 13-14, тож вона на пару років навіть старша за нього! Обличчя хлопця було бліде та нажахане. Він ледь відкрив очі, мружачись та насилу намагаючись побачити щось крізь світло. Травнева зітхнула: жалюгідно. Вона опустила ліхтарик та повністю вийшла, даючи себе розгледіти.
— Та жива я, розслабся.
— Тоді якого дідька все це говорила?! — скрикнув хлопець, вмить усвідомивши, в які дурні пошився. Обличчя його з білого стало буряковим і Травнева знову розсміялася.
— Лишенько, ти б себе бачив! Воно було того варте!
— Та ну тебе! — хлопець нарешті опустив ліхтарика, перестаючи засліплювати її, і Травнева закліпала, звикаючи до напівтемряви — надворі потихеньку підступала ніч. Варто було поквапитись, але що їй тепер робити з оцим одороблом? Якщо вони разом дістануться мети, чи не хрясне він її дурну макітру чимось важким та не забере собі весь скарб? Дівчина зітхнула.
— А злякався, наче ховрашок. Ти що, дійсно боїшся мерців?
— Нічого такого я не боюсь, — непевно відповів незнайомець та врешті наважився зовсім відвести ліхтарик від дівчини. Швидко посвітивши на двері з пасткою, він роздратовано видихнув:
— Он воно що. То ти мене врятувала. Дякую.
Обернувшись до Травневої, він похмуро кивнув їй. Дівчина розуміла його роздратування — тепер думає, що він їй завинив, і переймається через це. Правильно мислить, не варто бути винним конкурентові. Взагалі-то це може стати їй у нагоді, особливо якщо треба буде його позбавитись у важливий момент.
— Без питань, ти б зробив те саме, — відгукнулась дівчина.
— Я не певен, — неголосно відповів він, і Травнева зазирнула йому в обличчя. Правду каже — або пустив би її прямісінько у пастку, або, принаймні, сильно вагався би перед тим, як зупинити.
— Ну, можливо, колись дізнаємося, — знизала вона плечима, не бажаючи більше обговорювати цю тему. Але про це точно варто було пам’ятати і не випускати його з полю зору.
Вона знову кинула погляд на вулицю — будинок вже обступила темрява. Тепер їхнє світло ліхтарів — наче вогонь для метеликів-шукачів, що бажають скористатися чужими напрацюваннями (а також спорядженням, грошима і усім іншим...). Лишалося тільки сподіватися, що вони або не встигнуть прилетіти, або ж попалять собі крильця.
— Ти тут із-за мапи? — буркнув хлопець. Травнева окинула його уважним поглядом.
— Так само, як і ти, я так розумію.
Той кивнув.
— То як тебе звати, ховраше?
— Ніякий я, трясця, не ховрах! — раптом вибухнув він, і Травнева здивовано підняла руки догори:
— Добре, добре! Тихіше. Я ж лише пожартувала.
— Мене звуть Холодний.
— Це дуже дивно, — зацікавилася вона. — З моїм ім’ям-то все просто, я у травні народилась, як ти міг здогадатися, а як ти своє отримав? Що сталося під час народження?
Хлопець трохи подумав, зважуючи, чи варто їй розповідати, потім тихо пробурмотів:
— Я мертвим народився.
Травнева вирячилася:
— Серйозно?! Як так вийшло? І як ти... гм.. воскрес?
Проте той відвернувся та не відповів. Травневу розривала цікавість, але ще більше її хвилювало те, що у неї залишалось все менше часу.
— Розповіси дорогою, — кинула вона так, наче у Холодного і вибору не було. — Гайда далі.
III
Обережно, наскільки дозволяв поспіх, вони обшукали третю квартиру поверху та рушили вище. Команда з них вийшла навдивовижу злагоджена — в кілька слів ділили між собою приміщення, обшукували їх за приблизно однаковий час, хитали головами: нічого, та рухалися далі. Поки йшли, Холодний майже весь час мовчав, але Травнева бачила, що його настрій поліпшується. Вочевидь, і правда лякався самотності у закинутому будинку, а в компанії («ще й компанії симпатичної мене» — додала подумки дівчина, анітрохи не знітившись) — завше веселіше.
Коли перейшли до наступного під’їзду, Травнева вирішила розбавити мовчазну напругу — до того ж, хлопець виглядав вже досить розслабленим: плечі опустив, спину вирівняв, йде ледь не пританцьовуючи. Вона раптом легко уявила, наче вони швендяються десь містом у цю пекельну спеку та їдять морозиво — справжнє, з молока (як їй вдалося скуштувати колись, коли вона була ще зовсім маленька), а не ту збиту соєву піну, що зараз продавалася за шалені гроші.
— То звідки ти, Холодний?
Він якось неоднозначно кивнув в сторону та знизав плечима:
— З північної частини міста.
— Ого, то ти десь зовсім неподалік живеш? — вона з цікавістю позирала на нього.
— Ну... можна і так сказати.
— Цікаво. Твоя родина також тут жила? Ну, я маю на увазі... — Травнева не знала, як правильно підійти до питання, що насправді її цікавило.
«Ой, добре, чого тягнути!»
— Ти щось знаєш про Три Вибухи? — випалила вона нарешті.
— Ніхто нічого не знає про Три Вибухи, — механічно відповів він. Надто швидко, надто завчено.
— Ніхто нічого не знає про Три Вибухи, — з зітханням повторила Травнева слова, що їх змусили запам'ятати ще з раннього дитинства. — У тому-то і проблема. А хіба тобі ніколи не було цікаво?
— Ні.
— Навіть у дитинстві? Я малою всюди лазила. Я б тут усе перекопала, але батьки не пускали в цю частину міста, казали не совати свого носа...
— Ні. Слухай, давай змінимо тему, — втомлено відповів хлопець. — Це не має сенсу. Ти ж знаєш.
— Так, знаю, — відгукнулась Травнева та посміхнулась. — Але спробувати було варто.
Його бліде витягнуте обличчя у відповідь раптом навдивовижу перемінилося, розквітнувши широкою пустотливою усмішкою і дівчина з жахом усвідомила, що він може бути симпатичним. Іноді. Можливо.
— Якщо один з нас знайде скарб, розділимо навпіл? — запитав зненацька. Травнева пирхнула:
— Ще чого!
Тихенько сміючись, вони врешті решт дісталися дверей, що вели на дах.
— Остання спроба... не враховуючи тих клятих забитих дверей, — похмуро сказав Холодний. Дівчина замість відповіді мовчки потягнулася до ручки.
Двері виявилися не замкненими. Обережно озираючись та намагаючись тримати ліхтарики близько підлоги, вони почали потихеньку рухатися дахом. Але простір був надто великим, а час — надто пізнім.
— Розділимося, — прошепотіла Травнева. На повний голос розмовляти здавалося вкрай небезпечним — у повній тиші навколо не чутно було навіть випадкового птаха чи лісового звіра. В такий тиші розчути людські голоси та знайти їх власників зовсім не складало проблеми. А для неї на сьогодні і так вже було забагато зустрічей.
— Чого це раптом? — напружено озвався Холодний. «Мабуть, думає, що я щось знайшла і намагаюсь його позбутися», подумала вона.
— Дах надто великий, — прошепотіла дівчина, наблизившись до нього та опустивши ліхтарик до підлоги, колись покритої чимось чорним, схожим на смолу, а нині розтрісканим та рознесеним навколо вітром. — І скоро треба буде збиратися на ніч. Не знаю, як ти, а я вважаю це місце таким, що зовсім не підходить для ночівлі, тож чудово було б завершити огляд хоча б цього будинку до того, як ми сховаємося до світанку. Або ж вшиватися треба вже зараз, наші ліхтарики на даху — як маячки для інших шукачів — так би мовити, «де шукати невдах».
Вона шепотіла швидко, завзято, і Холодний врешті-решт кивнув.
— Добре. Не хочу я вертатися сюди, якщо є шанс, що ми можемо завершити сьогодні.
Суворо звівши брови, він кивнув дівчині:
— Беру на себе ось ту частину.
Він швидко махнув ліхтариком, освітлюючи частку даху, і знову опустив світло собі під ноги. Травнева у відповідь коротко стисла його плече та повільно пішла у протилежну сторону, уважно розглядаючи все, що траплялось їй під ноги.
IV
Їх ліниво обвівав нічний вітерець, геть не прохолодний, але все ж краще за денну спеку, котрій на зміну прийшла спека нічна. Хіба вночі не має ставати прохолодніше? Останні кілька років природа геть забула про таке правило. Тиша навколо була все така ж повна, бридка у своїй стерильності. Вона була буквально мертвою. Травнева не боялася мертвих — навпаки, вони вже покинули цей світ та не заподіють зла. Але ця тиша була наче засторога, погроза, обіцянка. Дівчина знизала плечима, ніби від холоду, та трохи пришвидшила ходу.
Дах був плаский, лише іноді на шляху зустрічались руїни виходів вентиляції. Травнева оглядала їх не менш прискіпливо, ніж усе, що на підлозі — деінде уламки старого сміття норовили прошити наскрізь чоботи, а дірка у нозі, інфекція та запалення — останнє, чого їй би хотілося цього чудового липневого вечора. Та і будь-якого іншого вечора також, якщо вже щиро. Раптом ліворуч щось блиснуло. Травнева завмерла, вимкнувши ліхтарик, та уважно роззираючись у ту сторону. Вона ледь дихала, напружено прислухаючись до темряви.
Блиск не повторювався. Досі лишався шанс, що то було не на даху, а щось поза будинком, чийсь чужий ліхтарик. Вдих, видих. Очі боліли, проте вона боялася кліпнути, аби не пропустити ще один спалах світла. Однак секунди минали, і більше нічого не відсвічувало, тож дівчина ризикнула знову ввімкнути світло. Обережно посвітивши в ту сторону, вона з полегшенням видихнула: це навіть не світло було. На краю даху виднілися залишки металевої пожежної драбини, колись пофарбованої у яскраво-жовтий колір. Наразі від жовтого лишилася лише маленька лусочка фарби на поручні, що за своїм світлим кольором і здалася спершу відблиском. Травнева рушила до драбини.
Оглянувши її, вона завважила, що сходинки досі на місці, та і взагалі вона напрочуд добре збереглася. Надто добре, зважаючи на стан усього іншого навколо. Дівчину раптом вкрив холодний піт: мабуть, це те саме місце. Це саме те, що їй потрібно. Шлях до скарбу. Визирнувши за край та швидко посвітивши ліхтариком, вона побачила, що сходи плавно загинаються до вікна однієї з квартир верхнього поверху. Може, вона зараз як раз над тим під'їздом, що його двері були забиті? Дівчина швидко озирнулася: ліхтарик Холодного мерехтів страшенно далеко, на іншому краю даху. Вона сама. І вона знайшла шлях далі. Вхопившись за поручні, дівчина завагалась. Чи варто було просто кинути Холодного ось так, нічого йому не сказавши? А чи піде він її шукати, якщо не побачить її світла? Чи просто втече, злякавшись темряви та привидів? Вона подивилася на плямку світла у темряві невдоволено, ніби хлопець уже щось утнув. Все одно, це не правильно. Він допомагав їй оглядати будинок, прикривав спину на випадок, якби на них натрапили інші шукачі. Вони працювали, як гарна команда. Але ж він це робив із вдячності за порятунок, хіба ні? До того ж, він був зацікавлений у пошуках, і вона була йому так само корисна, як і він їй. Насамкінець, хто міг гарантувати, що він не знайшов у кімнатах щось, що вирішив від неї приховати?
Зітхнувши, Травнева відпустила поручні та почимчикувала до хлопця, ще раз озирнувшись та запам’ятавши розташування драбини, коли раптом почула короткий скрик. Вона швидко обернулась в сторону хлопця — його ліхтарика ніде не було видно.
Дівчина знову завмерла, вимкнувши світло, та напружено дослухаючись до темряви. Їй сильно заважало власні серцебиття та дихання, кров стугоніла у вухах. Та до чортиків цю вашу розважливість та логіку! Людина в біді!
«Трясця, приб’ю кожного, кого зустріну! Особливо, якщо це буде сам Холодний — так мене лякати!»
Травнева ввімкнула ліхтарика та побігла, перескакуючи сміття та уламки. Дах обірвався перед нею раптово, і дівчина ледь встигла зупинитися та погасити інерцію, що ледь не скинула її вперед, у темряву. Захекавшись, вона рвучко вихоплювала ліхтариком з темряви залишки вентиляції та низесенький край стріхи.
— Холодний? — коротко, ледве чутно гукнула вона.
— Слава яйцям! — почулося полегшене із-за краю стріхи. Травнева визирнула за край — там, вчепившись руками за уламки цегли, висів її новий знайомець. Він на усі зуби посміхався, мружачись від світла її ліхтарика. — Який же я радий тебе бачити!
Коли дівчина допомогла йому видряпатися назад, вони обидва впали на дах, відсапуючись. Травнева заплющила очі, намагаючись вирівняти дихання — незважаючи на свою статуру, хлопець виявився до біса важким! Чи він каміння у кишені набрав?
— Слава… яйцям? — перепитала вона захекано.
Холодний замість відповіді весело розсміявся.
— Ну ти й дурбецало, — засміялася вона з ним. Небо над ними сяяло нескінченною кількістю зір.
Відсміявшись, вона повернулась до нього та, піднявшись трохи, сперлася на лікоть.
— То чого ти туди поліз?
Він раптом знітився та перестав усміхатися.
— Мені здалося, що я побачив, куди йти далі.
Травнева лише гмикнула. Можна було б перепитати, навіть почати сварку про те, що сталося: він теж знайшов шлях. Але вона повернулася за ним. А він за нею — ні.
— Буде тобі добрим уроком, — нарешті порушила вона тишу. — Пішли, дурко. Я знайшла справжній шлях далі.
Хай там який він — а вона буде чесною, перш за все перед самою собою. Вона себе образити не дасть. А він нехай сам мучиться своєю провиною. А Холодний мучився — вона бачила! Опустивши голову, хлопець підвівся та простягнув їй руку. Схопившись за його долоню та підтягнувшись, вона звичним рухом обтрусила одяг від пилюки та бруду.
— Гайда.
V
За кілька хвилин вони стояли біля пожежної драбини.
— Ти таку саму знайшов?
— Ні, в набагато гіршому стані... Власне, я щойно поліз, вона й зірвалася.
— Радій, що сам не зірвався, — не втрималась дівчина. Холодний не відповів.
— Піду перша, — вирішила Травнева. Хлопець не сперечався.
Вимкнувши ліхтарика та вдягнувши його ремінець на руку, вона схопилася за поручні драбини і міцно її струснула. Та не поворухнулась. Це точно не старі руїни, її сюди поставили значно пізніше. Перекинувши ногу, вона ступила на першу сходинку. Серце калатало, як скажене. Неважко було зобразити великодушну та хоробру перед цим хлопцем, але після того, як вона побачила, як він висить над прірвою — самою зірватися в неї зовсім не кортіло. Проте драбина сиділа міцно, і Травнева почала повільно рухатися вниз. Дурне хлопчисько, все ж-таки хотів її кинути! Вона вагалася, так, але все ж повернулася, а він — кинув! Хоч вона і вирішила не звертати на це уваги, думки все одно поверталися до цього знов і знов. Дурне, трясця, хлопчисько!
Раптом вона зрозуміла, що тиша навколо змінилася, і завмерла. Якщо раніше було чутно хоча б вітерець у смітті та деревах, зараз не було чутно абсолютно нічогісінько. Обмираючи від страху, вона спробувала роззирнутися, але навколо була повна темрява, навіть світло від зірок не допомагало побачити хоча б щось. Стоп, світло від зірок?... Піднявши голову, вона тихенько застогнала від жаху: зірок не було. Взагалі нічого навколо не було. Ані зверху, ані знизу, ані прямо перед нею. Вона нахилилася трохи вперед та спробувала хоч внюхати іржаві металеві сходинки прямо перед нею, прямо у її руках, коли зрозуміла, що руки не відчувають жодного металу, як і ноги не відчувають опори. Тоді відпустила одну руку та поворушила нею перед собою: там, де вона мала вже багато разів вдаритися об стіну чи драбину, були лише самі пустка та темрява. Раптово згадавши про ліхтарик, з третьої спроби врешті-решт вловила його вільною рукою та увімкнула. Конус світла просто проходив крізь пітьму, не підсвічуючи жодного предмету. Навіть пилу, що зазвичай танцює у повітрі, не було! Вона висіла у темряві та тиші. Всередині щось міцно затягнулось, а потім впало десь до хребта.
«Ну, ось я і втратила глузд», — подумалось Травневій. Думка прийшла якось спокійно та майже гармонійно — мабуть, панікувати було запізно, якщо вже сталося — то сталося. Чи розуміють божевільні, що вони божевільні? Кажуть, що ні. Але це все не важливо, набагато важливіше — що тепер робити? Вона вимкнула ліхтарик. Ну, якщо здається, що далі шляху нема — завжди лишається шлях вниз. Глибоко вдихнувши, Травнева розслабила руки та ноги та заплющила очі. Мить невагомості — і дівчина різко полетіла додолу.
VI
Всередині все скрутило та заклякло, і дівчина розкрила рота, аби заверещати від страху. Але раптом щось вдарило тіло знизу, одразу вибивши з неї все повітря, а мить потому в очі вдарило яскраве світло. Травнева здійняла руки, захищаючись, та закліпала, боячись пропустити будь що. По лобі боляче дзенькнув ліхтарик, що крутнувся на зап’ястку. Невже вона-таки впала з драбини? Чи це інші шукачі, знайшли їх? Чому так багато світла, невже їх кілька чоловік? Обступили? Очі пекло, вона кліпала та кривилася, але все одно підхопилася на ноги та махнула руками навколо, не даючи підійти:
— Стояти! Я, трясця, так просто не дамся!
Проте світло не поворухнулось, та продовжувало оточувати її буквально з усіх сторін. Не почулось жодного голосу у відповідь, тільки... шум лісу? Так, світ навколо був наповнений звуками: щебетали якісь птахи, шумів вітер у листі, навіть, здається, десь неподалік дзюрчав струмок. Легені наповнили вогкі запахи опалого листя, землі та гниття. Очі нарешті почали призвичаюватися: так, навколо був самісінький ліс, без жодної будівлі. Жовто-червоні кольори величної осені оточили її, геть дивуючи: але ж зараз літо! Чому все таке... осіннє?
Найдивнішим було сонячне світло, що падало з неба — ніжне, зовсім не пекуче, абсолютно не схоже на те пекельне чудовисько, що намагалося випалити її та усе живе ще кілька годин тому. До того ж, яке сонце посеред ночі? Стоп, вона що, гепнулась та проспала до наступного дня? Чи до наступного місяця... Хто ж тоді приніс її до лісу? Злякана, Травнева різко обернулась, роззираючись. Навколо не було жодної людини, проте було дещо, що змусило її вмить забути про все — про ліс, про сонце, про час, — та знову нажахано завмерти. Перед нею стояв здоровецький лев, і з голови його стирчали лосячі роги — мабуть, не менш здоровецькі, ніж він сам. Лев, не кліпаючи, дивився прямісінько на неї, і Травнева відчула, як в неї підкошуються ноги.
«Справжнісінький, трясця, лев! Звідки в нього роги? Тут все ж закопали радіоактивні відходи? Трясця, я що, тепер опромінена?!»
Думки вертілися в голові, але геть не відповідали справжньому відчуттю, що стисло її груди та трусило кінцівки: жах, інстинктивний жах перед смертельною небезпекою пронизав її наскрізь. Аж раптом лев відкрив пащу та сказав:
— І чого вирячилася?
Травнева кліпнула. Лев мовчав, але дивився ніби з докором.
— Що? — тільки і вдалося їй вичавити з себе.
— Питаю, чого вирячилася? — повторив лев.
Ну точно з’їхала з глузду.
— Ти що, шуткуєш? — перепитала Травнева. В голові паморочилося — чи то із-за страху, чи від удару об землю.
— Взагалі-то так, — нахилив лев голову на бік та подивився кудись в сторону. — Подумав, це був би вдалий початок розмови.
— Розмови? — тупо перепитала дівчина. «Якого біса тут відбувається?»
— Так, розмови. Це коли двоє чи кілька людей обмінюються думками, використовуючи слова. — Він знову поглянув на неї, трохи розчаровано. — Тебе такому батьки не вчили?
— Ти ж лев.
— Так. І що? Не маю права розмовляти?
— Ти, трясця, лев! — закричала Травнева. — Жах савани, безжальна смерть у котячій формі! Які розмови?!
Страх всередині її трансформувався в лють.
«Що тут, в біса, коїться?!»
— То ти хотіла б, аби я мовчки тебе роздер? — меланхолійно запитав лев. Травнева замислилась. Потім обережно відповіла:
— Ні. Точно б не хотіла.
— Ну то й чудово.
Лев розвернувся до неї задом та повільно собі покрокував поміж дерев. Роги на його голові, величезні, розлогі, вкриті дрібною темно-коричневою шерстю, важко похитувались при кожному кроці, проте лев йшов так, наче вони йому зовсім не заважали. Поки Травнева розглядала його, звір обернувся:
— Так і будеш там стирчати?
Взагалі-то, їй дуже кортіло повернутися назад на дах, проте ситуація, здається, не лишала вибору. Потерши лоба та обтрусивши одяг від грудок вологої землі та пожовклого листя, дівчина рушила за чудовиськом. Раптом вона згадала про мапу, драбину та Холодного. «Що ж робити... Почнемо по черзі»
— Ти знаєш щось про мапу до скарбу? — обережно спитала вона. Якщо вже в неї зі співрозмовників лише лев, то чом би не спробувати дізнатися від нього щось дійсно корисне?
Лев невдоволено труснув головою.
— Мапи до скарбів. Які несамовиті дурниці. Люди життя свої кладуть в гонитві за тим, що їм не належить, і помирають, так нічого і не досягнувши…
Раптом він спинився та пильно подивився на неї:
— Ну, уявімо, що тут є якийсь скарб. Навіщо він тобі?
Травнева зашарілася.
— Взагалі-то, це не твоя справа, — ризикнула вона. — Це тебе не стосується.
— Стосується, якщо це мій скарб.
— А це твій скарб?
Лев якось неоднозначно хитнув головою та знову відвернувся. Важкою ходою він рушив далі поміж деревами, і Травневій довелося підтримувати його ритм. Галявина, на якій вона прокинулась, скінчилась, та під ноги почали підвертатися різного розміру гілки, пеньки та стовбури старезних дерев, через які доводилося обережно перебиратися, намагаючись не привертати до себе забагато левової уваги — той видавав дивний звук, наче пирхав, кожного разу, як вона оступалася чи майже падала, хапаючись за гілки та заледве втримуючи рівновагу.
«Смійся, смійся. Ти лише дурна величезна кішка» — мовчки огризалася вона. Якщо лев раптом і читав думки, то вигляду не подав.
— І на що ти готова піти заради своєї мети? — продовжив він.
«Що за дурні питання» — невдоволено подумала дівчина.
— А що буде, якщо моя відповідь тобі не сподобається? — відповіла вона питанням на питання. Лев знову пирхнув та не відповів.
— Ска-арб, — протягнув він. — Звісно, ти тут за ним. Наче це місце існує ще для чогось. Ти взагалі знаєш, де ти?
Травнева ще раз окинула оком навколо. Місце виглядало зовсім незнайомим, до того ж її серйозно збивала з пантелику зміна пори року.
— Я навіть не знаю, коли я, — пробуркотіла вона. Лев поважно кивнув головою.
— Розумна дівчинка. Це Сховок. Чула про такі?
Травнева похитала головою.
— Це місце створене за допомогою простого викривлення часопростору. Такі ще використовують?
— Про що ти? — дівчина геть не розуміла, про що він каже.
Лев здивовано подивився на неї.
— Часопростір? Закон Біланюк-Яримовича? Хіба у вас такого не роблять?
Вдивляючись у розгублене обличчя дівчини, він спинився, широко розставивши лапи, та вирячився на неї, опустивши голову, від чого здався ще більшим та страшнішим. Травнева ковтнула слину, не знаючи, що йому відповісти.
— Ви що, знову втратили контроль над часом? — тихо спитав лев.
— Ми його, здається, ніколи і не мали, — насупилася дівчина.
— От воно що... — постать лева пом’якшала, агресія з пози зникла, і Травнева дозволила собі крапельку розслабитися.
— Тоді я розповім у простих словах, — неголосно продовжив звір, опускаючи зад на траву, і Травнева присіла на повалене дерево навпроти нього, переводячи подих. — Тож, це Сховок — такий раніше вміли робити багато хто. Коли люди змогли розв'язувати рівняння часу та простору, вони спромоглися не створювати, але відкривати інші простори, розмір та принади якого залежали вже від фантазії та потреб творця. Ці Сховки були прив'язані до конкретних місць, предметів, або ж навіть часу. Часові, звісно, були найкращими, але навіть їхній власник міг пропустити потрібну мить та втратити свій Сховок назавжди. Часто Сховки робили такими, щоб їх могли знайти інші — наприклад, прикріплювали до місця та малювали мапу. — лев хитро зіщулився до дівчини. «Якби вмів — напевне би всміхався зараз своєю котячою пащею», — подумалось їй.
— Це робили для того, щоб потім можна було розпорядитися нею, як своєрідною валютою — віддати в сплату боргу, наприклад, чи спекулювати у будь-який вільний спосіб. Часто такі Сховки мали закладені в собі пастки, чи загадки, чи перевірки на щось.
— І ти маєш перевірки? — спитала Травнева.
— Маю. Але ти вже пройшла.
— Як це? — здивувалася дівчина.
Лев втомлено зітхнув:
— Мій власник хотів, щоб його знайшла людина справедлива. Я знаю, що ти врятувала хлопця, хоча він збирався тебе кинути. Знаю, що вагалася, чи розповідати йому про драбину. Знаю, що і він вагався перед тим, як не пустити тебе в одну із кімнат у будинку — ти навіть не помітила, але і він тебе врятував. Просто не розповів про це.
Травнева шоковано мовчала. Невже Холодний дійсно врятував її від чогось? І навіть не сказав? Тоді його борг був повністю сплачений і він не мав йти далі з нею...
— Ти не знала, — вів далі лев. — І не була йому зобов'язаною, але повелася по справедливості. Мене це влаштовує.
Травнева понурила голову, роздивляючись листя під ногами. Хлопець міг у будь-який момент просто піти геть. Але лишився... Ще й міг просто кинути її, знешкодити суперницю. Але не став. Що ж коїться в його голові? Він вирішив охороняти її, бо вважає, що вона слабка? Або ж просто повернув борг? Він же потім намагався позбутися її там, на даху... На думку раптом спала дивна річ:
— Це тому у тебе лосині роги?
— Тобто? — настав час дивуватися левові.
— Ну... Лев, але з рогами лося — щось на кшталт одночасно доброго та злого образу? Лось пропускає справедливого вперед, лев розриває несправедливого на шматки?
Лев пирхнув та подивився на неї, як на дурепу.
— Лось може тебе розірвати не гірше за лева. Вони взагалі-то небезпечні тварини, ти не знала хіба? Ні, — провадив він далі, не чекаючи на відповідь. — я так виглядаю тільки тому, що мій творець так захотів. Я так думаю, що у цьому геть не було жодного сенсу.
Раптом він тицьнув лапою поперед себе в землю:
— Тут. — обернувшись до лісу, він до чогось прислухався. — Тобі варто поспішати, ти не єдина справедлива людина, якій дуже кортить сюди дістатися.
Розвернувшись, він потрусив кудись поміж дерев, навіть не прощаючись.
— Гей... Дякую! — тільки і встигла крикнути Травнева, аж лев вже зник серед помаранчевого та червоного листя.
«Яка дивна істота. Яка взагалі дивна пригода», подумала дівчина, дістаючи з наплічника складну військову лопатку, а ліхтарик натомість закинула всередину, та почала швиденько розкопувати в тому місці, що його показав лев. «Леволось. Лоселев. Лосев? Левось? Це вже звучить як якась назва ліків...» Лопатка раптом встрягла в щось, за звуком дерев’яне. Хутко обкопавши навколо, Травнева дістала невеличку дерев’яну скриньку. Тремтячими руками вона потягнулася її відкрити.
«Ось і воно. Ось і мій скарб. Те, заради чого я тут...»
У скриньці виявилося дещо до дивного звичайне — два невеличкі кубики, гральні кості, з блакитного прозорого матеріалу, наче пластикові, але надто важкі для пластику. Щойно дівчина торкнулась їх, її пальці закололо.
«О ні... О ні-ні-ні, невже це ті самі?.. Кості Вдачі?..»
Вона чула про них лише самі легенди. Дві кості, що можуть виконати будь-яке твоє бажання. Вирішити будь-яку проблему. Зробити будь-що. Травнева замружилася та видихнула, намагаючись заспокоїти серце, що гупало, здавалося, на весь ліс. Кості Вдачі — тепер її. Не втримавшись, вона розпливлася в усмішці, аж раптом земля під нею без жодного попередження просто зникла — і дівчина полетіла у темряву.
VII
Цього разу земля боляче вдарила в груди. Травнева ледь встигла закрити обличчя руками, за що поплатилася болем в кісточках пальців та в зап’ястках, коли ті вп’ялися в бетон. Завмерши, перевела подих, аж вже потім відкрила очі та роззирнулася. Її огорнула вже знайома спека, пуховою ковдрою накрила плечі, що встигли трохи охолонути в левовому лісі. Навкруги панувала темрява та тиша. А хоча ні... тиші заважали дивні звуки десь праворуч, хтось вовтузився та шаркав камінням. З тієї ж сторони щось нерівномірно заблимало. Уривки світла допомогли Травневій упізнати: той самий дах, з якого вона злізла у Сховок. А, значить, це...
«Шукачі!»
Хутко підхопившись, дівчина всунула руку з трофеєм за горловину футболки та, пригнувшись, перебігла до найближчої вентиляції, ховаючись від світла. Вона розчула тихі голоси та чийсь сміх, але той дивний шум досі не стихав. Здається, хтось боровся. У Травневої всередині все стислося: а де, власне, Холодний? Чи встиг він за нею у Сховок? Чи не застряг там, якщо вона вже забрала скарб? Чи він лишився тут і зараз десь неподалік, поза її прихистком, б’ється за своє життя?
«Ну ж бо, треба щось зробити!»
Вона занишпорила навколо, кілька разів вкололася об каміння та скло, невідомо як занесене на стріху, але не зупинилася, і скоро затисла в пальцях приблизно те, що шукала — старий іржавий стрижень десь з лікоть довжиною, зброю, часто страшнішу за отруєний ніж. Деякі старі інфекції і досі не вміють лікувати... Глибоко вдихнувши, вона визирнула із свого сховища. Мерехтливе світло заважало роздивитись, тому вона вирішила підкрастися ближче.
Виявилося, що спереду стояли дві невисокі фігури, до того ж стояли зовсім не ховаючись — або дурні, або надто самовпевнені. Щоправда, одне іншому не заважає... Один з них тримав третього, обхопивши його рукою за шию. Цей третій розмахував руками та сичав, намагаючись вдарити затиснутим в руці ліхтариком свого мучителя. Травнева з жахом впізнала в цьому третьому Холодного. Отже, він так і не потрапив у Сховок...
Навпроти двійка з Холодним стояла білява дівчина — не надто старша за саму Травневу. Дівчина постійно щось бурмотіла та сміялася. Її напарник (або напарниця?) — був із замотаним ганчір’ям обличчям, і Травнева не змогла оцінити рівень його загрози. Тому вирішила почати саме з нього. Намагаючись ступати як можна тихіше (шум, що здіймав Холодний та теревені білявки дуже допомагали цьому), вона підкралася ближче.
Білявка гидотно та пискляво хихотіла:
— Ти ж дістався аж сюди. Маєш же щось вміти?
Травнева впізнала її: саме її ім’я було вказане у журналі точно над її власним. Медова, так її звали. Щастить же комусь з вигадливими батьками! Цікаво, що саме з нею зробили при народженні, скупали в меді?.. Травнева перечепилася з нею десь з рік тому, і зустріч ця досі за холодної погоди відгукувалась болем у лівому коліні.
— Ну ж бо, покажи на що ти здатен! — продовжувала стара знайома.
— Я покажу, — голосно промовила Травнева, опускаючи стрижень на замотану голову. Незнайомець (ну то чи незнайомка) крякнув та просів долу, разом із Холодним завалюючись на землю, потім закректав та, так-сяк підхопившись, спробував відбігти в сторону. Ліхтарик відкотився, освітивши простір між дівчатами. Мотанка, як невигадливо охрестила невідомого Травнева, тримався за голову та очманіло озирався. Травнева ж трохи позадкувала, подалі від шукачів, та виставила стрижень між собою та білявкою.
— Тільки поворухнись, і я пошматую твоє мерзотне личко цією іржавою залізякою, — проговорила Травнева, не зводячи широко розкритих очей з білявки, що бовваніла перед нею, заскочена зненацька таким поворотом подій. — І щоб мені трясця — я це зроблю, ти чудово маєш пам’ятати, на що я здатна!
Медова подарувала їй серйозний, задумливий погляд.
— А ти не така дурна, як оце, — вона кивнула кудись Травневій під ноги.
— Твоєї думки ніхто не питав. Забирайся під три чорти звідси.
Білявка на це посміхнулася та збиралася щось сказати, але Травнева раптом заверещала, як скажена, та замахала стрижнем, кидаючись на суперницю:
— Я сказала геть!!! Пішли геть звідси! Ге-е-еть!
Білявка, пискнувши, дала драла від божевільної, дорогою вхопивши Мотанку під руку та потягнувши за собою — от і кінець усій її упевненості та показної серйозності! Травнева продовжила верещати, але за ними не побігла. Раптом хтось схопив її за ногу, і, перелякана, вона розвернулася, заносячи стрижень над головою, готова дати відсіч. Більше її ніхто не посміє побити, вона, трясця, знайшла Кості Вдачі! Біля неї, вчепившись в її щиколотку, лежав Холодний та всміхався у весь рот:
— Та годі вже, вони вже в іншому місті, готовий поклястися! Я б точно вже був там...
Травнева секунду роздумувала, аж потім нарешті розслабилася. Подивившись одне на одного, вони розсміялися і дівчина простягнула йому руку, допомагаючи піднятися.
— Я знову тобі винен, — форкнув хлопець, розтираючи горло та марно обтрушуючи вкінець замурзані штані.
— Щось мені підказує, що якби не ти — на мене б чекало дуже неприємне знайомство з цими двома на виході, — посміхнулася Травнева, примруживши очі. Холодний кілька секунд роздивлявся її, а тоді простягнув стиснутий кулак:
— То ми квити.
Травнева стукнула своїм кулаком в його, вдячно посміхаючись:
— Квити.
А тоді підхопилася:
— Чекай. Відвернись.
— Що? Чого це? — Холодний звів брови.
— Ай, ну тебе. Сама відвернусь.
Крутнувшись, вона стала спиною до хлопця та запустила руку під футболку. Обережно щось діставши, вона простягнула це Холодному.
— У мене для тебе подарунок. Нагорода, якщо хочеш. Бери, не бійся.
Хлопець, поміркувавши, простягнув руку, та на його пальці впав невеличкий прозорий блакитний кубик.
— Ого, — тільки і зміг він промовити.
— Половина. Як і домовлялися.
— Це...
— Так.
Холодний раптом кинувся до неї і Травнева відсахнулася, та марно: хлопець схопив її, стис щосили, та закрутив, а тоді так само раптово поставив та відпустив. Світ навколо закружляв, тоді він спіймав її за плечі і зазирнув прямо в очі:
— Ти розумієш, що це значить?!
— Так, — усміхнулася Травнева, зачарована його радістю. І вони знову засміялися.
— Чекай, звідки ти його дістала? Чому довелось відвернутися?
— Ай, ну тебе! — Вона відштовхнула його та поправила скуйовджений наплічник. — Годі теревенити, нам ще треба вибратися звідси, і я певна, що та біла почвара та її лялька чекають на нас унизу, можливо і не самі.
— Так, ти права. Чорт забирай, Кості Вдачі!...
Вони знову розсміялися.
Відтак почався довгий шлях додому.
Дякую, що прочитали цю історію! Сподіваюся, це легке розважальне оповідання було вам цікавим і принесло бодай кілька хвилин приємного дозвілля. Бережіть себе, донатьте на важливе та до зустрічі у наступному дописі!
Щиро ваша,
Олександра Буревій
