«Словом, його кохання, як кажуть хірурги, було вже неоперабельним»

Перший частина знаменитої семитомної епопеї Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу. На Сваннову сторону», в перекладі одного з найвидатніших українських перекладачів Анатоля Перепаді, що нещодавно вийшла у видавництві Лабораторія, є одним із ключових творів сучасної психологічної прози. Роман, написаний ще у 1913 році, розпочинає поетичну, заплутану подорож лабіринтами пам’яті — світом дитячих спогадів, внутрішніх переживань і уяви головного героя — хлопчика Марселя, у якому сплелось так багато автобіографічних рис самого автора.
У центрі твору — історія втраченого дитинства, неможливого кохання, сатири вищого світу, що потрапив у пастку ефемерності моди, а також філософське дослідження мимовільної пам'яті, за міріадами потайних дверцят якої, кожен переживає власну, щоразу інакшу історію. Марсель Пруст створив не белетризовану хроніку подій власного життя, а деталізований автопортрет внутрішнього світу митця, де звук, колір, смак і навіть запах пробуджують уяву й навіки поєднують текст із серцем читача.


Іншим разом, коли Одетта вибиралася в якусь мандрівку, усе було навпаки: Сванн через якусь дрібничку сварився з Одеттою і вирішував не писати їй і не зустрічатися з нею до її повернення, надаючи у такий спосіб звичайній розлуці, коли тривалість цієї розлуки залежала здебільшого від тривалости поїздки, позірності серйозної звади, яку Одетта могла взяти й за остаточний розрив. Він уже уявляв свою коханку сполоханою, враженою тим, що він не показується і не шле листів, і цей образ, заспокоюючи його ревнощі, полегшував йому примирення з думкою не бачити її. Звісно, іноді куточком своєї свідомости, куди його заганяла власна-таки воля, завдяки тривалості добровільної тритижневої розлуки, він грів думку, що знов побачить Одетту по її поверненні, проте Сванн так терпляче її чекав, що починав себе питати, чи не подвоїти йому реченець утримання, яке переносилося ним так легко. Воно тривало поки що всього лише три дні, з Одеттою він часто не зустрічався куди довше і про побачення точно не умовлявся. І все ж, дивись, якась легка досада чи нездужання змушували його вважати цей випадок за винятковий, який годі убгати в якісь правила, випадок, коли сам розум попускає потішити себе радістю, бо вона гамує серце і дає перепочити волі (поки не випаде нагода застосувати її краще), і ця досада чи нездужання стримували дію волі: воля переставала стримувати його; іноді він розмінювався на дрібниці: то він забував спитати коханку, на яку барву надумала вона перемалювати свою карету, то забував спитати, як вона збирається діяти на біржі — придбати акції звичайні чи привілейовані (звісно, незле показати їй, що він може прожити без неї, але гарний він буде, якщо карету доведеться перефарбовувати або якщо акції не принесуть дивідендів), — і нараз, подібно до розтягнутої гумки, яку відпускають, чи подібно до повітря, коли відкривають помпу, думка про побачення з Одеттою, із криївки, куди її загнано, вискакувала на поле сьогодення і про всяку требу.

Думка ця верталася, не знаходячи спротиву, поверталася невідворотно, отож Сваннові було легше чекати до Одеттиного прибуття два тижні, ніж витерпіти десять хвилин, поки візничий закладе екіпаж, який відвезе його до Одетти; і за ці лічені хвилини нетерпець безперестань змінювався радістю вилити на неї свою ніжність, радістю, яку давала йому думка знову зустрітися з Одеттою, ця думка вернулася зненацька, саме коли він гадав, що вона далеко-далеко, знову виявилася зовсім близесенько, на самій поверхні його свідомости. Бо та думка вже не перечіплялася об перешкоди: Сваннові вже не хотілося її гнати, скоро він переконував себе, і як йому здавалося, переконувався, ніби прогнати її дуже легко: якщо нині він вірив, що коли буде охота, розлучиться з Одеттою в будь-яку мить, то йому не соромно відкласти досвід розлуки. Крім того, думка про побачення з Одеттою поверталася до нього в наряді новизни, спокуси, просякнута отрутою, обдарована всім, що притерла звичка і що воскресило позбавляння — не триденне, а двотижневе (бо тривалість відмагання від чогось має вимірюватися наперед визначеним реченцем), і те, що досі було для нього сподіваною втіхою, якою неважко пожертвувати, виростало в несподіване щастя, якому опиратися годі. І нарешті думка ця поверталася, оздоблена невіданням того, що Одетта подумає, навіть що вона вчинить, коли про нього не буде ні слуху ні духу: так усе, що там, у неї, його чекає, малювалося йому заласним одкровенням якоїсь майже незнаної йому Одетти.

Проте Одетта, сумніваючись, щоб він дав їй грошей, вважала його прохання залишити йому вказівки щодо обмалювання карети чи набуття цінних паперів лише за привід, та й годі. Бо Одетта не збиралася подумки відтворювати картину розвитку його, Сваннового, пароксизму, вона не силкувалася зрозуміти його механізм, вірячи лише в те, що їй було відоме наперед, — у його передбачений раз і на все, неминучий і завжди один і той самий кінець. Уявлення в Одетти склалося неповне, — і тому, може, особливо глибоке, — якщо судити з погляду Сванна, який, звісно, вирішив би, що Одетта його не розуміє: так морфініст або сухотник, переконані, що одному з них позбутися задавненої звички перешкодила якась зовнішня причина — перешкодила саме тоді, коли він став нарешті вичухуватися, а другому завадила випадкова хвороба, саме тоді, як він майже одужав, вважають, що лікар у їхню історію хвороби не вдавався, що він даремно не зважив, як зважили вони, на ці нібито збіги, а лікар сприймає ці збіги як звичайнісінький маскарад, у який убралися порок одного і недуга другого, щоб ті знов відчули себе хворими: адже порок і недуга не переставали тяжіти над ними, поки один дурив себе тим, що він панує над собою, а другий тим, що одужав. І справді, Сваннове кохання дійшло до такого стану, коли лікар або, за деяких хвороб, найодважніший хірург питає себе, чи ж розумно позбавляти одного хворого його пороку і чи ж можливо зцілити другого.

Певна річ, Сванн не мав безпосереднього відчуття, наскільки велике кохання. Коли він силкувався зміряти його, то іноді йому здавалося, що кохання його змарніло, мало не перевелося нанівець, так до нього, як у ту пору, коли він ще не кохав її, верталися дні, коли його не тільки надили, але навіть майже відвертали виразні Одеттині риси та її змарніла цера. «Дечого я вже домігся, — казав він собі назавтра. — Учора, признатися, я, лежачи з нею в постелі, майже не втішався. Як не дивно, але вона здалася мені навіть негарною». І, безперечно, він не кривив душею, але його кохання вийшло далеко за межі тілесної жаги. У цьому коханні великого місця Одетта вже не посідала. Коли вона дивилася на Сванна з фотографії на столі або коли вона саме приходила до нього в гості, він насилу пов’язував її личко, живе чи заціпеніле, з тим постійним і болючим щемом, який оселився в його душі. Він казав собі майже з подивом: «То оце вона?» — ніби нам показали те, що нам боліло і що, поки нам цього не вирізали, ми уявляли зовсім інакше. «Вона?» — питав він себе, пробуючи збагнути, що ж це таке, бо нам постійно товчуть, що таємниця особистости більше скидається на кохання і на смерть, ніж на наше розпливчасте уявлення про хвороби, і ми дошукуємося її вельми завзято зі страху, як би розгадка її не втекла від нас. І ця хвороба Сванна, — а цією хворобою і було його кохання, — так розрослася, так тісно переплелася з усіма звичками Сванна, учинками, думками, з його здоров’ям, з його сном, з його життям, навіть з тим, чого йому хотілося уже за порогом буття, так укорінилася в ньому, що вирвати її — це б означало знівечити майже всього Сванна: словом, його кохання, як кажуть хірурги, було вже неоперабельним.


Більше інформації про книжку — на сайті laboratory.ua

Ми у соцмережах: Instagram, Telegram, TikTok, Facebook

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Лабораторія
Лабораторія@Laboratory_community

Видавництво

260Прочитань
0Автори
12Читачі
На Друкарні з 21 жовтня

Більше від автора

Вам також сподобається

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається