Еллі Моберлі зростає в оточенні декадентських картин свого батька та несхвалення матері. Тут між собою зіштовхуються різні вікторіанські середовища. Є світ активісток Елізабет, які невтомно працюють, утримують притулки для нужденних, викривають подвійні сексуальні стандарти. І є коло прерафаелітів Альфреда — художника, який занурюється в глибоко пофарбовані тканини і вдивляється в тіла своїх натурниць, перетворюючи їх на німф.
Роман Сари Мосс «Фігури світла», який вийшов у видавництві Лабораторія, змальовує реальний портрет епохи контрастів — бідність проти багатства, суворість проти елегантності, колір проти темряви, ув’язнення проти демонстрації, шлюб проти проституції.
Вона шиє. Щось біле, розміром не більше серветки, але значно складніше, тривимірна геометрія з тонкої бавовни. Вона часто говорить, коли шиє. Мабуть, шиття потребує менше вдумливості, менше зосередженості, ніж живопис. Радшесхоже на столярство. Можливо, і він колись навчиться. Можливо, буде корисно вміти ткати власні гобелени. Він знову дивиться на газету «Манчестер таймс», яку тримає в руках. Сутеніє. Хоч вона і сидить біля вікна, мабуть, їй усе важче розгледіти білі шви на білому фоні. Вона розглядає свою роботу, легенько її смикає, хмуриться.
— Про що ти думаєш, коли шиєш? — запитує він.
Вона робить ще один стібок, тягне нитку повз листя у вікні.
— Зараз — про смерть і потойбічний світ. — Вона підводить очі й усміхається йому. — Але не завжди. Частіше я думаю про те, що приготувати на вечерю, щоб не довелося ходити по магазинах, чи не послужилася б я своїм жінкам краще, якби прочитала їм якийсь інший уривок чи по-іншому відреагувала на прочитане, і, чи можу я наважитися сказати мамі про Мері хоч щось. Звичайне шумовиння думок.
— Але сьогодні ти думаєш про смерть? — він відкладає газету.
— Сьогодні мені сказали, що одна з жінок втратила сина. Йому було десять. Аварія на фабриці. Не змогли зупинити кровотечу.
За вікном ворушиться листя. Птах перетинає квадратик паперового неба.
— Ой, Елізабет. Ти підеш до неї?
Вона відкладає шиття. Певно, нарешті стало надто темно.
— Через кілька днів. Піду на похорони.
Вона опускає голову. Руки нарешті не рухаються.
— Елізабет? Попозуєш мені? Для портрета?
Він і раніше її просив. А вона то надто зайнята, то надто втомлена. Можливо наступного тижня. Невже йому немає що більше малювати?
— Зараз?
Він встає, простягає їй руку.
— Давай хоч почнемо. Знайдемо позу. В новому кріслі?
Вона кладе шиття в кошик, що стоїть біля ніг.
— Гаразд. Але я втомилася. І я не буду сидіти в кріслі без діла. Або за моїм письмовим столом, або взагалі ніяк.
Це вже щось. Пізніше, коли вона звикне до самої ідеї позування, до його погляду та до полотна, що їх розділяє, він завжди зможе переконати її пересісти. Він йде за нею сходами, де в кутках сходового майданчика згущується темрява.
— Але вдягни сукню, — просить він. — Будь ласка. Весільну сукню.
— Вже пізно, Альфреде. У мене був насичений день. Вдягну її наступного разу.
Він запалює для неї свічку, стає на коліна, щоб розправити спідниці.
— Ти і з натурницями так поводишся? Поправляєш їм одяг?
Вона знає, що його натурниці не завжди одягнені. Знала це з того дня, як зустріла його в галереї, де мама говорила про розкуті жіночі форми, не стиснуті китовим вусом і сталевими пластинами.
— Аякже, як Вермер розставляв квіти і фрукти.
— То вони для тебе як квіти і плоди? І Шарлотта?
Минулого тижня Шарлотта народила дитину і позувала до самих пологів.
— Коли вони мені позують, то перетворюються на лінії світла і фігур, форм і кольорів. Ти ж знаєш.
Так. Він не шукає красивих облич або елегантного вигину руки, а прагне сильного контрасту, «цікавого ракурсу». Він не дивиться на них, як на неї. Він встає, відступає.
— Так і сиди. Не рухайся.
Їй це нагадує шкільний кабінет. Ми так метушимося, Елізабет, коли відволікаємося на своє минуще тіло. Ти думаєш про волосся, про задирку на пальці, чи лямку ліфа, а коли наш розум зайнятий подібними речами, він закритий для світла і благодаті. Ти повинна навчитися думати про щось більш піднесене. Мама пошила брезентові рукавиці і зав’язувала Мері на руки, щоб відучити її крутити пасма волосся на вказівному пальці.
Вона нерухомо тримає голову.
— Ти не заперечуватимеш, якщо я писатиму? Який сенс сидіти за столом, якщо не можна працювати?
Він робить замальовки.
— Посидь спокійно хоч один вечір. Потім зможеш писати.
Їй потрібно написати фундаторам, усім двадцяти двом, попросити ще грошей, бо жінки просили її купити для клуба букварі та письмове приладдя. Їй потрібно зробити копії протоколу останньої зустрічі. Їй потрібно, згадує вона, завершити домашні підрахунки, тому що в п’ятницю Альфред захоче їх переглянути. Він хмуриться, схоже, через її талію. Що ж, має право. Вона старається не позіхати. Ще в житті вона не була такою втомленою. Якщо вона вдома по обіді, їй доводиться гуляти садом, щоб не заснути, писати й шити стоячи.
Він перестав малювати. Він очікував, що їй буде некомфортно, сподівався намалювати її невдоволення. Він знає, що, позуючи йому, вона визнає свою поразку, адже вона позує не тому, що це її робота, як з його натурницями, і не тому, що хоче побачити себе його очима, як у разі з двома замовленими йому портретами, а тому, що він — її чоловік, і він про це попросив. Він хоче намалювати її поразку. Але в тому, як вона тримає голову, як вона дивиться на сторінки, на яких він попросив її нічого не писати, проглядається ще щось, не лише покора, але й виклик, буцім у неї є якась таємниця. Сумна таємниця.
— Елізабет, ти добре почуваєшся?
Вона повертає голову, зустрічається з ним поглядом.
— Цілком, дякую. Але я хотіла б чимскоріш лягти спати. Коли ти закінчиш.
Він думає, що на те, щоби закінчити, знадобиться кілька тижнів. І тоді він вже знатиме те, про що вона мовчить.
