Глава 1. Реформи й диктатура шаха Пехлеві
Щоб зрозуміти, чому Ісламська революція в Ірані так сильно вплинула на політику США в регіоні та чому так сильно змінила регіон, треба повернутися трохи назад і подивитися, наскільки важливим був Іран для регіону і для США в їхніх регіональних амбіціях.
Ми залишили Іран ще у першій частині, коли за допомоги США і Британії шах Мохаммед Реза Пехлеві, 34-й шаханшах Ірану, усунув від влади прем'єра-соціаліста Мохаммеда Мосаддика, який проводив у країні антифеодальні реформи, а також домігся націоналізації британських нафтових концесій.
Після фактичної ліквідації відносно поміркованої лівої опозиції, існування режиму шаха критично залежало від американської підтримки. Але крім США і Британії (1955 року країна приєднається до Багдадського пакту) Іран знайшов союзника ще й в Ізраїлі. Відносно секулярний режим Шаха (культ особи ж був не зовсім в ісламському стилі) не бачив нічого поганого у дружбі з Ізраїлем, Так, саме Ізраїль (точніше — Моссад) і США (ЦРУ) допомогли в кінці 50-х організувати таємну політичну поліцію Ірану — SAVAK. Яка мала ловити і знешкоджувати комуністів та ісламістів. Ну і трохи лібералів.
Нафтові родовища повноцінно так і не були повернуті британцям. Після усунення Мосаддика відносини Ірану з західними компаніями було переглянуто. Було створено Міжнародний нафтовий консорціум, у який увійшла British Petroleum (колишня англо-іранська нафтова компанія), британсько-нідерландська Shell, 5 американських і французька нафтові компанії. Уряд Ірану мав отримувати 50% прибутку. Угода мала діяти до 1979 року з можливістю пролонгації до 1994. Ну тобто нова угода була кращою для Ірану, але все ще викликала багато питань до справедливості.
Крім розв'язання нафтового питання шаху і його оточенню довелося таки піти на реформи, які збирався і почав проводити Мосаддик. Про іранські реформи — так звану “Білу революцію” — треба писати окремо. Але спробуймо коротко розповісти як воно було.
1963 року на вимогу США й особисто Джона Кеннеді шах почав програму радикальних реформ — за великим рахунком повернувся до плану реформ Мосаддика. Бо вони ж не на порожньому місці з'явилися. Чому реформ вимагав Кеннеді? Бо, на думку американського президента, ніяка американська допомога не може компенсувати необхідності внутрішніх докорінних змін. Шах був зацікавлений у зміцненні власної влади, тому йому потрібно було докорінно підірвати вплив двох інституцій, що конкурували — феодалів-землевласників та ісламського духовенства. Про ідеологічні обґрунтування шаха ми поговоримо нижче. Але почалося все у ще переважно селянському Ірані з аграрної реформи.
В результаті аграрної реформи мала бути підірвана влада феодалів. Шах на нафтові надприбутки почав викуповувати землю у феодалів, а потім на 30% нижче ринку у розстрочку продавав її селянам. Крім того — з залученням американських і радянських спеціалістів — будувалася важка промисловість. В Ірані з'явилася металургія, літакобудування, суднобудування, нафтохімія.
Крім економічних реформ і де-феодалізації ключовим елементом були соціальні реформи. 1963 жінки отримали право голосу. Того ж року розпочалася боротьба з неписьменністю (так, взагалі інвестиції в освіту зіграли ключову роль в економічному прориві). Крім того, Іран активно включився у “зелену революцію” — Корпус реконструкції та розвитку навчав селян сучасних методів сільського господарства. На нафтові гроші також запустили кілька тисяч медичних груп, будувалися суспільні лазні, школи, бібліотеки. В ці ж роки сформувалася перша повноцінна система соціального забезпечення в регіоні, в тому числі пенсійна система.
Загалом, економічні результати “білої революції” справді вражали. Фактично вся іранська промисловість, яка існує досі, або зародилася, або розвивалася саме в часи реформ. Грамотність збільшилася з 25 до 42%, економічне зростання протягом десятиліття складало неймовірні навіть по тим часам 10% на рік, в країні формувався середній клас — на 1975 понад 1 млн іранців стали власниками малого бізнесу, в країні було близько 700 тисяч освічених спеціалістів.
Крім того, Іран був одним зі співзасновників ОПЕК і 1973 року була переглянута угода про розподіл прибутків від іранської нафти. Міжнародний нафтовий консорціум реорганізували в Іранську національну нафтову компанію, частка прибутку, що залишав уряд в країні, зросла до 60%. А в результаті нафтової кризи 1973 доходи Ірану від продажу нафти зросли з 2.5 млрд 1972 до 20 млрд 1974.
Глава 2. Передумови Ісламської революції.
Якщо все так круто, то що ж пішло не так? Можна знайти просте пояснення — “іранці були не готові”, тому підтримали клерикальну революцію (або, точніше, контрреволюцію). Але все було складніше.
Перша проблема — самі реформи були доволі суперечливими.
Загалом можна сказати, що іранське суспільство й іранська економіка спробувала пробігти 200 років за 10. В результаті на селі збільшилася кількість прихильників шахського режиму, але ці капіталістичні фермери залишалися у меншості порівняно з безземельними або малоземельними селянами.
Так, аграрна реформа послабила стару аристократію, але землю отримало лише близько 50% усіх селянських родин. Головним бенефіціаром був клас нових комерційних фермерів, в тому числі сама родина Пехлеві. А враховуючи, що Іран тоді лишався переважно аграрною країною, це штовхало мільйони селян з минулої жахливої феодальної стабільності в стан жахливої капіталістичної нестабільності. Хтось зумів прилаштуватися в містах, але значна частина стала або новою міською біднотою (бо індустріалізація відставала від темпів відтоку людей з села в місто), або — так-так, ви правильно здогадалися — селяни стали батраками “нових фермерів”. Обидві категорії ідеальні для антиурядової пропаганди.
Відтік населення в міста збільшував попит на аграрну продукцію, більшість невеликих землевласників не мала достатнього капіталу для розвитку (наприклад, мали брак коштів на купівлю сучасного обладнання, облаштунок іригації тощо), в підсумку в кінці 70-х країна опинилася у критичній залежності від американського продовольчого імпорту. На 1978 більшість селян опинилися у скрутному економічному становищі, і не мали жодної лояльності до влади шаха.
Друга проблема — нафтові гроші й успіхи засліпили шаха і його оточення. Їхні амбіції й ідеї поступово все більше відривалися від реальності. Причому як всередині країни, так і в питанні зовнішньої політики. Спроба шаха Пехлеві пробігти дистанцію “з феодалізму до ядерної доби” в супер обмежені терміни потребувала набагато більше ресурсів, ніж у нього було. І навіть з усією американською допомогою ані кадрів, ані грошей не вистачало.
Вже після усунення Мосаддика і в умовах неможливості швидко провести реформи через розділеність еліт, шах почав концентрувати владу у власних руках. 1967 року він фактично завершив процес формування персональної диктатури, коли директивно закріпив за собою право призначати собі наступник і регента, якщо спадкоємець буде неповнолітнім. До того регента призначав парламент.
Шах реалізовував коштовну ядерну програму, спільно зі сполученими штатами, але тим не менш: 1957 країна отримала від США перший реактор, а з кінця 60-х почала отримувати і збройний уран. В рамках проєкту було побудовано національний ядерний центр, електростанцію, створено кілька університетських корпусів.
Коли 1973 року в результаті нафтового ембарго країна почала отримувати надприбутки — 100 млрд за 5 років — ці гроші пішли не на усунення соціальних негараздів, які існували до реформ чи виникли через них. 80% нафтодоларів було витрачено або на монструозні індустріальні проєкти, або на силовиків, які придушували опозицію. На додачу приплив шалених грошей в країну спонукав інфляцію, яка била по найуразливішим.
Нафтові гроші в певний момент настільки переконали шаха у власній виключності, що він замість дроблення опозиції і її маргіналізації вирішив опозицію взяти й просто заборонити. 1975 року в країні було заборонено всі партії, крім панівної прошахської. Яку створили шляхом об'єднання партії влади та партії поміркованої опозиції.
Згідно з офіційною ідеологією Іран будувався на трьох ключових складових: Бог, Шах, Батьківщина. Шаханшах (фактично — імператор) Ірану — посланець Бога на землі, виконавець його волі та гарант безсмертя держави. Відповідно, місією шахського Ірану був розвиток арійської цивілізації.
Політичного кумира собі Реза Пехлеві обрав гідного — царя Кіра II, засновника першої перської держави — імперії Ахеменідів. 1976 року по європейському календарю шах змінив іранський календар — замість відрахунку від хіджри почав відраховувати історію від початку царювання Кіра. Це викликало настільки різкі протести, що “реформу” швидко скасували. Але головне питання ви вже можете поставити: як це мирилося з ісламом? У голові шаха якось мирилося. Бо третя причина…
Третя проблема — трагічна недооцінка шахом і американцями релігійного фактора. Весь період “Білої революції” шах пригнічував духовенство не лише політично й ідеологічно, але й економічно. В тому числі було секуляризовано земельну власність — до аграрної реформи шиїтське духовенство розпоряджалося ресурсами приблизно 10 тисяч іранських сіл. Крім того, традиційне духовенство різко виступало проти соціальних реформ — від ствердження домінування світської влади над духовною (для традиційного шиїзму це взагалі єресь) до права на освіту для жінок.
Можливо, це все б минулося з часом, якби не перша і друга проблеми. Бо це питання суспільної еволюції. Якби секулярний курс не супроводжувався епатажними експериментами (як з календарем) і подальшою авторизацією. Одним з символів останньої стала смерть в жовтні 1977 року сина аятоли Хомейні, Мостафи. Сам аятола перебував у вигнанні, а син загадково помер від серцевого нападу. В який ніхто, звісно, не повірив.
Глава 3. Катастрофа 1979 року.
Зростання доходів Ірану від нафти збільшило впевненість шаха у своїх силах. Парадокс періоду 1963-1979 року можна описати так: у зовнішній політиці стосунки США й Ірану посилювалися, але режим шаху все сильніше посилював власну владу у країні, при мовчазній згоді США. Це викликало невдоволення й іранських лібералів, й іранських консерваторів, які вбачали у США головного архітектора режиму і гаранта його стабільності.
Шах утвердився в голові американських політиків як головна противага радянському впливу в регіоні, бо послідовно виступав проти ідей Насера (про які ми розповідали в перших двох частинах), закуповував американську техніку, співпрацював з Ізраїлем і підтримував стабільність монархій у Перській затоці після відходу з регіону Британії. Іран за 60-і та 70-і став власником найбільшого парку повітряних сил і ППО серед усіх країн регіону, а також переважав усіх членів НАТО, крім самих США. Це, до речі, про питання звідки в Ірану все це зараз.
Це все не заважало самому шаху активно співпрацювати з СРСР. Так-так, ви все правильно прочитали. Шах, який був союзником США й Ізраїля в регіоні, підтримував цілком конструктивні контракти з СРСР. Він 4 рази був у СРСР, разом з СРСР було побудовано найбільший металургійний комбінат — в Ісфахані. Але головний проєкт Ірану з радянською імперією — це Трансіранський газогін. Іран з 1970 року постачав газ на Південний Кавказ СРСР. А СРСР постачав аналогічну кількість газу в Західну Європу, з якою якраз почалася активна торгівля. Це відкрило Тегерану доступ на європейський ринок.
Та не будемо відволікатися. США, попри все закручування гайок шахом Резою, продовжували підтримувати його режим. У кінці 70-х більшість західних країн засуджувала шаха за порушення у сфері прав людини, Сполучені Штати 1977 все ж змусили його випустити кілька сотень політичних ув'язнених на волю і допустити у тюрми Червоний Хрест. Що дозволило опозиції знову інституціоналізуватися. А на фоні зростальної економічної напруги, викликаної гігантоманськими проєктами шаха, в країні розгорталися масові протести.
Опозиція переважно консолідувала суспільство на критиці іранського націоналізму шаха (який не влаштовував національні меншини в Курдистані, Іранському Азербайджані, Лурестані), проамериканського курсу й економічної гігантоманії (державного капіталізму) шаха на фоні масової бідності. На фоні утисків релігії опозиція (а тут і далі ми будемо говорити про опозицію мусульман-консерваторів) пропонувала іранському суспільству єдність на релігійній основі. В якості економічної програми використовувався поміркований соціалізм.
8 січня 1978 року шахська гвардія і SAVAK втопили в крові протести у місті Кум. Там студенти протестували проти кампанії з цькування аятоли Хомейні в офіційній пресі. З цього і починається відлік революції. Протягом року протести тривали та в кінці 1978 Іран було фактично паралізовано серією політичних страйків. Хоча шах міг до останнього покладатися на свою гвардію і спецслужби, лояльність рядового складу армії захиталася. Тому уряд Ірану звернувся по допомогу до США.
Адміністрація Картера розкололася — Збігнев Бжезинський виступав за пряму воєнну інтервенцію в Іран на підтримку дружнього режиму, але значна частина Держдепартаменту відстоювала думку, що зупинити крах режиму вже неможливо. В підсумку, не зважаючи на майже річні консультації, спільного плану дій у шахського уряду й адміністрації Картера так і не з'явилося.
У вересні 1978 шах ввів у країні воєнний стан. Що не завадило протестам в Тегерані, які знову розстріляла поліція і гвардія. В грудні вже протестувала вся важка промисловість, включно з нафтовидобутком і нафтопереробкою.
Вже з кінця 1978 шах втратив волю до спротиву, фактично самоусунувся від управління державою. 16 січня 1979 шаханшах Мохаммед Резе Пехлеві разом з дружиною залишили Іран. Прем'єр-міністр Шапур Бахтіяр розпустив таємну поліцію, заборонив генералам армії чинити опір протестам, а також пообіцяв провести в країні демократичні вибори. 1 лютого 1979 аятола Хомейні повернувся в Іран, і після референдуму в березні 1 квітня оголосив Іран першою ісламською республікою — верховна влада тепер належала шиїтським духовним лідерам (і головному з них — Хомейні), а світські інституції (президент, меджліс, голова уряду) лише виконуватимуть волю духовних отців.
Ще одним важливим результатом — наслідком революції були чистки в армії та спецслужбах. Десятки генералів і сотні офіцерів були засуджені за співпрацю з шахським режимом, значну частку з них стратили. В результаті протягом 1978-1980 року іранська армія значною мірою втратила керованість і боєздатність. І хоча вона не могла чинити опір новому режиму, такий спосіб врегулювати складні відносини нової влади з сектором оборони ще матиме наслідки.
Глава 4. Наслідки Ісламської революції для США і регіону.
Першим відчутним наслідком революції для світу була вже друга за 10 років хвиля подорожчання нафти. З 1974 до 1978, після кризи 1973, ціна на нафту коливалася у діапазоні 10-13 доларів за барель. Але за час революції видобуток нафти в Ірані впав в 14 разів — з 7 мільйонів барелів на день до 0.5 млн. В результаті на американському ринку ціна 1979 року перебивала рекордні до того часу 28 доларів. Це спровокувало другу хвилю економічної кризи на Заході, яка приведе до влади Рейгана і Тетчер. А також розпалить — востаннє — амбіції СРСР щодо спроби виграти Холодну війну.
США втратили ключового і найбільш послідовного союзника в регіоні. І ніяк не допомогли йому у вирішальний момент. Звісно, можна розмірковувати, що шах сам в усьому винен. Але всю дорогу до самої кульмінації і Білий дім, і Держдеп, і розвідка недооцінювали масштаб подій і загрозу режиму шаха. За 6 місяців до вирішальних подій революції ЦРУ підготувало доповідь, яка у якості резюме мала висновок, що “Іран не знаходиться у революційному чи навіть передреволюційному становищі”.
Хоча весь революційний рух був виразно антиамериканським, (США пригадували і їхню роль в усуненні Мосаддика і перевороті 1954 року, і підтримку шаха, і значний вплив на політику й економіку), частина американських дипломатів мала намір налагодити стосунки з новим урядом. Адже в чому нову владу не можна було звинуватити, так це у симпатіях до комунізму. Але цього діалогу не хотів ані сам Хомейні, ані більшість американського істеблішменту. Хомейні називав США “Великим сатаною”. А президент Картер під тиском Генрі Кіссінджера і Нельсона Рокфеллера, особистих друзів останнього іранського імператора, пустив його до США лікувати лімфому, від якої шаханшах помирав.
Радикальні прихильники революції сприйняли це як підготовку до контрреволюційного заколоту й інтервенції, і 4 листопада 1979 захопили посольство Сполучених Штатів. 7 квітня 1980 року Картер розірвав дипломатичні відносини з Іраном, вони досі не поновлені. А 24 квітня США здійснили провальну спробу воєнною силою звільнити заручників — вкрай невдало, загинуло 8 військових. Лише 19 січня наступного 1981 в Алжирі два уряди зуміли домовитись і 20 січня 1981 заручників після 444 днів полону звільнили.
Після захоплення посольства на Іран і наклали ті саме санкції, про які говорять “Іран 40 років з санкціями живе і нічого”. Адміністрація Картера заарештувала іранське майно й активи у США, частину майна розблокували після Алжирських угод, але значна частина досі (45 років) перебуває під арештом і чекає вирішення суперечок, які виникли в результаті революції. До речі, найбільші за обсягами санкцій тільки 1995 введе президента Клінтон, саме його пакет санкцій діє досі. При цьому, знову ж таки, торгівля США й Ірану повністю ніколи не згорталася. Іран імпортував з США їжу, фармацевтику і техніку (в тому числі запасні частини для літаків і транспортних систем), а США досі купують в Ірану килими.
Втрата ключового союзника в регіоні — це ще пів біди. Найгірше, що тепер Іран став головним гіпотетичним джерелом нестабільності в регіоні. Радянський вплив в регіоні сильно пішов на спад після 1967 року, і особливо після смерті Насера і переходу Єгипту в орбіту США. А Кемп-Девідські угоди між Єгиптом і Ізраїлем (дивитися 2 частину) 1978, а також угоди про стратегічне партнерство США і КСА зафіксували, здавалося, певний рівень регіональної стабільності при домінуванні США.
Але тепер, коли Іран став революційною ісламською державою, у регіоні сформувався осередок більш зрозумілої та привабливої агресивної ідеології. Тому уряди країн регіону зі значним шиїтським населенням (Ірак, Саудівська Аравія, особливо Бахрейн і Кувейт) відверто побоювалися “експорту революції”, і протидіяли спробам режиму аятол тиснути на свої уряди.
Але всі ці проблеми та виклики на короткий час відійдуть на другий план, адже 22 вересня 1980 року іракські літаки атакують 10 іранських військових аеродромів. Саддам Хусейн розпочне вторгнення Іраку в Іран у спробі скористатися послабленням іранської армії, що постраждала від репресій нового режиму.
Глава 5. Партія Баас і Саддам Хусейн. Який був план у Саддама?
Востаннє ми згадували Ірак коротко, коли говорили про війну Судного дня 1973 року. Вже тоді ми згадували, що країною керувала партія Баас — Партія арабського соціалістичного відродження. Вона була своєрідним дитям концепції соціалістичного панарабізму Гамаля Абдель Насера, вже мертвого на той час лідера Єгипту. Антиамериканська і ще більше антиізраїльська, до певному моменту Баас залишалася нейтральною і до до СРСР.
Після Іракської революції 1958 і ліквідації монархії (разом з ліквідацією монарха) у країні швидко встановилася військова диктатура генерала Абделя Касема, близького до комуністів. Як не старався новий режим, забезпечити єдність доволі штучно створеного Іраку він не зумів — і 1961 року на півночі, в Іракському Курдистані, починається повстання Мустафи Барзані та значна частина півночі країни стає де-факто незалежною.
На цьому фоні й на фоні політичної нестабільності 1963 року диктатуру усуває ця саме партія Баас. Касема розстріляли, а потім його труп, який обережно посадили у крісло в телестудії, кілька днів транслювали по іракському телебаченню. Щоб всі точно переконалися що диктатор мертвий. Періодично солдат, який охороняв труп, відкидав його голову і плював в обличчя. 1963 рік, нагадаю.
Перший уряд Баас протримався пів року, встиг влаштувати масове переслідування і страти комуністів, які Хусейн засудить. І вже у листопаді 1963 владу знову захопили військові. 1968 Баас знову захоплює владу, але цього разу це вже була більш поміркована партія, цілком лояльна до комуністів (більшість “радикалів” перестріляли з 1963 до 1968). Країну очолив двоюрідний брат Саддама Хусейна Ахмед аль-Бакр. Новий уряд Іраку, по-перше, встановив дружні відносини з СРСР, а, по-друге, запустив свою ядерну програму — два реактори Іраку побудує Франція.
Спроба мирного врегулювання в Курдистані не закінчилася успіхом, бо з автономією курдів намахали, а тоді ще шаханшах Ірану підтримав їхню збройну боротьбу. Це тривало до 1975 року, коли Ірак погодився піти на поступки Ірану у питанні розмежування прикордонних територій біля Шатт-ель-Арабу, річки, що утворюється при злитті Тигру і Євфрату недалеко від Перської затоки.
Після угоди в Алжирі між шаханшахом і іракським режимом Іран припинив підтримку курдів, і того ж року повстання було придушене. Але після того, як Баас знову посварився з іракськими комуністами й уряд Бакра — Хусейна спробував їх запресувати, вже комуністи розпочнуть партизанську війну на території Курдистану. І до неї доєднаються курдські націоналісти.
1979 року Саддам усунув від влади свого родича і повноцінно захопив владу у країні. В країні відразу почався встановлюватися культ особи нового диктатора, але це не могло нівелювати того, що Баас був владою агресивної, але меншості. В країні продовжувалася війна з курдами, а ще тривали шиїтські протести. Шиїти (до 65% населення Іраку) були невдоволені низькою політичною роллю відносно секулярної влади Баас, а революція в Ірані провокувала їх до дій.
Хусейн був переконаний, що революція і криза, що охопили Іран, робили його слабким і вразливим. І репресії Хомейні проти армії та розвідки підтримували цю віру Саддама. Тому він вирішив, що зможе швидко перемогти Іран у війні, захопити все узбережжя Шатт-ель-Арабу, а також пару прикордонних провінцій. Саддам розраховував на вже наявну у країни радянську зброю, а також на постачання від США (які відкрито допомагали Іраку), Британії, Франції, Італії та ФРН, а також фінансову допомогу від цих країн.
Коротше, коли Ірак готував напад на Іран, він розраховував на блискучий бліцкриг, на крах уряду і швидку перемогу. Тегеран за 3 дні й оце усе.
Глава 6. Ірано-іракська війна. США — союзник Хусейна?
Проблема була в тому, що — як це часто і буває — агресор геть не розумів реальної ситуації. Зовнішня агресія лише зміцнила положення Хомейні. Хоча війна почалася для Іраку непогано і вони захопили майже все, що початково планували, вже 1981 року Іран стабілізував ситуацію на фронті. Тим часом 7 червня 1981 Ізраїль атакував атомні реактори Іраку, збудовані французами. Щоб виключити можливість появи у Хусейна ядерної зброї. Американці були не в захваті, Франція була розлючена, але — як показав час — ця дія Ізраїлю була гарною інвестицією у безпечне майбутнє.
Вже 1982 Іран вибив у іракців назад свою територію. Вже Іран почав претендувати на те, щоб відібрати в Іраку порт Басру і відрізати Ірак від моря. Тут, до речі, все могло й закінчитися. Військове керівництво Іраку вело перемовини з Іраном в обхід Хусейна, і фактично погодило припинення вогню. Якби Хомейні погодився на мир, Саддам міг би й не пережити 1982 рік. Але лідер Ірану відмовився і війна продовжилася.
Хоча Хусейн і розраховував на те, що США його підтримають, і США реально його підтримають, все було не дуже однозначно. Легендарний Боб Вудворд, мабуть, найкращий журналіст-розслідувач усіх часів, викривач Ніксона у Вотергейтській справі, у книзі «Veil: The Secret Wars of the CIA» (присвяченій роботі ЦРУ у 1981-1987 роках) пише, що США надавали розвіддані обом сторонам, бо прагнули створити максимально безвихідну ситуацію. Щоб стримувати амбіції і соціалістів з терористичним ухилом з Баас, і ісламістський Іран. До того ж ще 1980 року США дозволили Ізраїлю продавати американську зброю Ірану. Ірану, де вже правили аятоли. Бо ж Баасистський Ірак був до Ізраїлю налаштований більш вороже.
1983 року США передали урядові Ірану дані про радянських і прорадянських агентів в уряді й армії. Це призвело до масових арештів і страт, вже до кінця року з прорадянською агентурою в Ірані проблем не було. Це не завадило Ірану підтримати атаки “Хезболли” на посольство США і казарму в Бейруті. 2003 року федеральний суд США встановив, що за атаками стоїть Іран.
Ще одним прикладом того, як мінімум частина адміністрації Рейгана підтримувала Іран, була справа Iran–Contra affair. Схема була така: 1985 року США через офшори продає зброю Ірану, логістику забезпечує Ізраїль (в операцію був безпосередньо залучений прем'єр-міністр Шимон Перес), на гроші, які виторговували в Ірану, американці фінансували постачання зброї антисоціалістичній опозиції у Нікарагуа. Іран отримував протитанкову зброю, а також запчастини до ППО. В якості жесту доброї волі за кожні 100 ракет Іран віддавав по заручнику. Історія відкрилася після збиття літака зі зброєю в Нікарагуа і публікації зливу у ліванському журналі El-Schirra. Сформована Рейганом комісія під головуванням екссенатора Джона Тауера підтвердила і злив іранській владі комуністичної агентури в країні, і угоди по Iran–Contra affair. Звіт комісії різко критикував адміністрацію Рейгана за те, що допустив ці угоди. Пізніше розслідування Конгресу встановило, що більшість документів по справі були або знищені, або приховані від слідства. 1992 року новий президент, Джордж Буш-старший, усіх фігурантів справи про всяк випадок помилував.
Але чим далі йшла війна, тим більше США підтримувало Ірак. Після атаки іранських проксі з “Хезболли” в Бейруті 1984 Ірак виключили зі списку спонсорів тероризму, куди Ірак потрапив на початку 70-х. Між країнами було відновлено дипломатичні стосунки. Пізніше, вже в 90-х, Банківський комітет Сенату США встановить, що адміністрації Рейгана і Джорджа Буша-старшого дозволить продати Іраку не тільки зброю, але й інші товари подвійного призначення. В тому числі хімічні компоненти, які використовувалися для виробництва хімічної зброї, яку Ірак активно використовував проти Ірану, коли війна пішла не за планом. 2000 року Держсекретар Мадлен Олбрайт висловить жаль щодо такої політики попередніх адміністрацій.
Щоб схилити Іран до перемовин, 1987-1988 року флот США атакував іранський флот і іранські нафтові платформи. Формально приводом було мінування Перської затоки, але в результаті цих атак Іран погодився на припинення війни. Але вже коли війна була практично завершена — це станеться 20 серпня 1988 року — стався ще один жахливий інцидент. 3 липня крейсер “Вінсеннес” збив іранський пасажирський літак Airbus A300B2. Загинуло 290 пасажирів з 6 країн, в тому числі понад 60 дітей. На початку уряд США стверджував, що літак військовий, що він вийшов за межі цивільного коридору, і взагалі — не відповідав на радіовиклики. Пізніше було встановлено, що виклики робилися на військових частотах, до яких літак не мав доступу. Пізніше уряд США висловив жаль з приводу загибелі цивільних, але так і не вибачився перед урядом Ірану.
Апофеозом специфічної американської політики цих років була їхня позиція по операції “Анфаль”. З 1987 до 1989 року армія Хусейна провела воєнну кампанію проти іракських курдів, з широким застосуванням хімічної зброї, в тому числі зарину і газу VX. Загинуло до 180 тисяч цивільних. СРСР взагалі проігнорував цей геноцид. А Ірак і Держдеп США звинуватили в газових атаках 1987-1988 Іран. Хоча найбільш резонансний приклад газової атаки — 16 березня 1988 року на місто Халабджа, де за день загинуло 5 тисяч людей — відбувся саме тоді, коли іранці й курди відбили місто у військ Саддама.
Потім про позицію Держдепа й адміністрації Рейгана (а потім Буша-старшого) згадували не дуже часто. Але в січні 2010 іракський суд засудив до страти двоюрідного брата Саддама Хасана аль-Маджида. За атаку на Халабджу.
У Сполучених Штатів же ж все вдалося. Так, доволі специфічно, але вони після провалу у В'єтнамі та після провалу в Ірані непогано відігралися — у Афганістані СРСР програв і ось-ось мав вмерти, під їхнім впливом і тиском Іран погодився на припинення війни, яку міг виграти, США вдалося значно посилити вплив і могутність Ізраїлю, а також у ті самі 80-і ще й притиснули епатажного Каддафі. Але тут на нього нема часу.
Але геноциду 1987-1989 Хусейну було мало. А неуспішна загарбницька війна мала знайти якусь відплату, бо будь-якому диктатору в момент кризи легітимності дуже потрібна маленька переможна війна. Але про це вже — у 4 частині.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
