Tam-O’-Shanter byДонна Тартт

11 квітня 1993

Дитяча лікарня виявилася досить привітною, вирішив Гордон — як на лікарню. Хоча й неможливо було позбутися цього запаху антисептика, а атрибути чужого дитинства дратували його і викликали дискомфорт. Високі голоси, поп-музика, на стінах яскраві малюнки мультяшних істот, яких він не впізнавав: чайники з личками в крапку? Краби й тунці з виряченими очима? Медичне обладнання вишикувалося вздовж холодних коридорів без вікон, ними йшла луна, наче всередині космічного корабля в глибокому космосі. Молода медсестра, молода настільки, що могла б бути його онукою — можливо, лікарка, з огляду на брюки та стетоскоп; він так і не звик до жінок-лікарів — пройшла повз, наспівуючи, з букетом льодяників, що розпустився у нагрудній кишені її білого халата.

Перший фільм, у якому він знявся, півстоліття тому — “Наш спільний друг”, Джоан Фонтейн, Лоуренс Олів'є, 1936 рік — містив сцену в дитячій лікарні. Гордону було сім років — епізодична роль — він лежав у залізному ліжку на знімальному майданчику у Твікенемі з намальованими під очима чорними колами. Шість місяців тому вони з Долорес засиділися допізна, щоб подивитися цей фільм по телевізору. Сидячи на заштореній веранді за кавою без кофеїну і попкорном з низьким вмістом солі, дивлячись на маленьке обличчя — пухке і здорове навіть під гримом — яке, на диво, колись було його обличчям, пригадував лише, як потайки намагався розплющити жуйку об піднебіння, поки дугові лампи палали червоним крізь закриті повіки. Пізніше, між дублями, він спостерігав, як деякі старші діти вдавали ніби налигалися тим, що було на дні пляшки шотландського віскі, поцупленої, за їхніми словами, у міс Фонтейн, хоча та насправді належала гримеру; він і дівчина його віку, роздратовані тим, що їх не взяли до гри, стали щипати ще меншого хлопчика, поки той не заплакав. Це був найпрестижніший фільм у кар'єрі Гордона, хоча він не усвідомлюватиме цього ще двадцять років. І це був чудовий фільм; він витримував перевірку часом і досі. Алек Гіннесс відмінно впорався з роллю старого єврея.

Банальні мультяшні обличчя на стіні — космічні істоти у зеленій броні з пов'язками-бандитками на очах — витріщалися на нього; з важким відчуттям він усвідомив перший, боязкий поштовх уже знайомої нудоти. Смажені яйця не надто поєднувалися з рентгенівськими променями. Вони добре смакували в кафе, але він знав, що пошкодує про це пізніше.

Він прожив у Штатах п’ятдесят років і майже повністю розгубив свій акцент, хоча навіть у дитинстві швидше вдавав його — всі ці фразочки в дусі Джорді МакТавіша, як-от “Wee braw lassie” і “Och the noo”. Насправді його звали Гордон Бернс, але в кіно він протягом шести років був Джорді МакТавішем. Джорді МакТавіш, шотландський хлопчина: Джорді рятує поранених тварин, Джорді викриває контрабандистські угруповання та бореться з нацистами, Джорді відправляють до приватної школи. Дванадцятирічний хлопчик, що стрибає у клятому кілті, як Бонні Принц Чарлі, крадькома перекурюючи з операторами між дублями. Потім контракт з Paramount, епізодичні ролі в костюмованих драмах. Він не знімався вже тридцять п’ять років. Протягом останніх тридцяти років він жив у Бербанку з Долорес, у тому ж маленькому рожево штукатуреному будинку, який вони купили щойно одружилися, грав у гольф і займався піаром для однієї з великих продюсерських компаній. Він ніколи особливо не захоплювався піаром, йому не те щоб подобалися колеги чи власне робота, але після того, як довелося вийти на пенсію (він більше не стягував, дуже швидко втомлювався, просто більше так не міг), Гордон неймовірно засумував за цією справою. Осторонь товариського духу рутини, офісні знайомі почали зникати, і він більше не бачився з багатьма людьми на постійній основі, навіть у районі, де жив так довго — біля підʼїздів повсякчас стояли фургони для переїзду, чужі собаки, незнайомі діти, обличчя постійно змінювалися. 

Зараз йому було однозначно кепсько; він хотів, щоб Долорес була з ним; він хотів повернутися назад додому. Але як він міг відмовити у такім проханні? Його лікар розповів про маленьку дівчинку. “Це в онкологічному центрі в Сан-Дієго,  —  сказав він,  —  трохи далеченько, але це стільки означатиме для неї”. Данді Дінмонт розвісила фотознімки Гордона по всіх стінах і навіть її тер'єра звали, звісно, Боббі, на честь гордонового напарника по серіалу. Дев’ять років і вмирає від лейкемії — хромосомної форми, майже завжди смертельної. “Вона дивиться ваші фільми перед хіміотерапією, — сказав лікар.  —  Каже, що Джорді не боїться, і вона не буде”. Який гнилий світ, подумав Гордон. 

Йому не було б так боляче, якби він дійсно міг хоч якось утішити нещасну дитину. Але, незважаючи на всі батьківські старання підготувати малечу, попереджаючи її знову і знову, що фільми зняли п’ятдесят років тому, діти завжди розчаровувалися, не побачивши іншої дитини. Іноді зовсім малі не розуміли. Вони питали, де справжній Джорді і чи це не його дідусь. Але старші ледве могли приховати своє розчарування. Він ніколи не забуде того опівдня кілька років тому, коли маленьку дівчинку — онуку колеги з продюсерської компанії — привезли познайомитися з ним. Зухвало він начепив стару червону тем оʼшентер, зухвало розчинив двері, схилившись, щоб привітати дівчинку і грізно промовив: “Ага! Who’s this wee lassie?” Він ніколи не забуде обличчя маленької дівчинки. Це був вираз шокованого упізнання, а потім і страху, який усе розгортався: ніби вона бачила свою власну смерть, що схилилася так близько, аби привітати її; ніби вона могла роздивитися руїни того хлопчика, яким він був — знищеного тепер, втраченого назавжди — похованого глибоко під драглистими щоками.

У таких місцях кондиціонери виставляють на надто високу потужність — на дворі серпень, літня спека у розпалі, але тут цього не помітно. Поважний чоловік у атласному спортивному костюмі, з незвично видовженими кінцівками та спокійним обличчям верблюда (баскетболіст? — подумав Гордон здивовано; певно, так), пройшов повз, тримаючи маленьку, занадто спокійну дитину. “То вам з татом подобається приходити дивитися, як тренуються хлопці, Слайс?” — говорив він до неї. Дитина з нерухомим поглядом величезних очей чіплялася за його довге плече, як дитинча мармозетки, стежачи за Гордоном поглядом, поки її несли блискучим коридором. Навіть бинти на її маленьких зап’ястках і щиколотках були вкриті мультяшними малюнками. 

На мить, він відчув химерний різкий укол чогось, що віддалено нагадувало заздрість; ці діти замалі, подумав він — вони не розуміли, про що все це, не знали, що таке справжній страх. Гордон не жив, як багато його колег по знімальному майданчику; ці хлопці заслуговували на те, що отримали, але він жив спокійним і стриманим життям — один коктейль перед вечерею, регулярні фізичні вправи, дотримання режиму сну. Кинув курити у тридцять три, навіть до того, як дізналися, які згубні ці прокляті цигарки; минулого року, у шістдесят два, вони, зрештою, дістали його. Вершина несправедливості в житті, сповненому поганих угод. Після призначення ліків, від яких зникав апетит, Гордон гірко пожартував, що принаймні він уже лисий, і не зможе втратити ще й волосся.

Біля дверей він зупинився. Ті були привідчинені, чекаючи на його прихід. Він занишпорив у кишені пальта в пошуках тем оʼшентер і — поглянувши на власне примарне відображення в холодному склі приймальної — напʼяв її на лису голову під кумедним, як-у-Джорді кутом. Туманний контур його обличчя шокував. Зубні протези; обвислі щоки; жахливі мішки під очима. Ніс загострений і кістлявий, як у небіжчика. Можливо, саме це й утішить маленьку бідну дівчинку, подумав він спересердя. Побачить, що її очікує, помре і знатиме, що нічого не втратила. 

Він штовхнув двері. Миттю стривожені батьки — молоді, ще самі діти — підвелися, нервово усміхаючись зі своїх крісел обабіч ліжка, формування його першого враження перервав привітний гавкіт, маленька сіра пляма, що безтурботно неслася до нього: Боббі, подумав він із недовірою, Боббі, і ледь встояв під хвилею раптової, дикої, загадкової радості.

Він підвів очі. Куди б він не глянув, його власне колишнє обличчя дивилося на нього, з дощових пірсів і скелястих ландшафтів, з грозової темряви штучного неба: чарівне, непокірне, до неможливості молоде.

Тоді, ніби його хтось струснув, він усвідомив присутність маленької дівчинки. Вона сиділа в ліжку, підперта подушками, уважно дивлячись на нього. Маленькі ручки, схожі на пташині кігті, відпочивали на краю ковдри; її обличчя вкривали репнуті капіляри, яскраво-фіолетові плями кольору виноградного желе; вона була такою ж потворною і такою ж крихкою, як новонароджене пташеня. Але в очах, що спокійно дивилася на нього з цього гротескного маленького обличчя, була стриманість, доброзичлива інтелігентність; над її головою, лисою, як і його власна, здіймалася маленька червона тем-оʼшентер.

Раптом йому аж запаморочилося, його охопило нудотне тремтіння: гавкіт собаки, хоровод фотографій, погляд його власних безжальних молодих очей. Маленька дівчинка — жорсткий пластиковий метелик, під яким ховалася голка її крапельниці, яскраво виділявся на ніжних венах зап’ястка — дивилася на нього з лагідною, безсторонньою, відкритою привітністю, як на незнайомця, чиї очі вона випадково зустріла на вокзальній платформі, поки шукала серед чужих рис обличчя довгоочікуваного коханого. І тоді вона усміхнулася, ніби він — це найкраще, що вона коли-небудь бачила, ніби вона чекала на нього все своє життя: “Привіт, Джорді,” — сказала вона високим, ясним голосом.

Песик просто ошалів від захоплення; він крутився навколо нього, вигавкуючи й намотуючи радісні кола, поки він йшов через кімнату до неї, тягнучи руки до її крихітних, укритих синцями рук, які вона привітно простягала, крила кострубатого синього метелика торкалися його щоки: коханець до коханця, руїна до руїни. “Привіт,” сказав він їй, схиляючись низько, голосом таким хлопчачим, що аж дивно, “привіт, me wee Highland lassie.” 

примітки