Друкарня від WE.UA

"Той Що у Порога"

AI ! Публікація містить зображення, або фрагменти тексту, створені за допомогою штучного інтелекту

Передмова

Перед початком я хочу поділитися деякою інформацією з усіма охочими.

По-перше, хочу поговорити про свій сетинг Пекла, який згадував у статті про Hazbin Hotel та пекло. Цей концепт уже деякий час лежить у шухляді, і коли саме я дістану його звідти — не знаю, адже це великий і складний задум. Але згодом я викладу частину цього матеріалу — потрібно лише належно оформити текст.

По-друге, хочу сказати кілька слів про оповідання «Той, що у Порога». Це моя спроба написати щось нове, зовсім нетипове для себе. Хоча не можна не відзначити й відправну точку, з якої почалася робота над цією історією. Нею стала демоверсія гри Well Dweller.

І по-третє, у мене в планах є ще кілька нових історій. Одна з них буде пов’язана з «Тим, що у Порога». Не кажучи вже про кілька чернеток більш типових для мене історій.

Наостанок хочу попросити вас про одну річ — пишіть коментарі. Вподобайки — це приємно, але коментарі для мене та моєї творчості значно важливіші. Без них важко зрозуміти, над чим саме варто попрацювати. Не кажучи вже про важливість контакту зі споживачами мого контенту.

Створено завдяки ШІ

На околиці лісу стоїть старий дуб.

У його стовбурі облаштований затишний дім, у якому живе сім’я мишей: тато Хома, мама Оксана, старший син Мишко, доньки-близнючки Ліна та Лана і наймолодший — Левко.

Життя в них нелегке, адже доводиться постійно тяжко працювати. Та вони мають міцний і надійний дім, а на столі завжди є їжа.

Так минали їхні дні, аж поки не настала чергова зима.

Одного ранку тато, залишивши записку, пішов по дрова й не повернувся. Його намагалися знайти, але так і не натрапили на жодну зачіпку. Поступово родина звикла жити без нього, хоч смуток за Хомою ніколи не зникав.

Минув рік, і настала нова зима. Хоч ніхто цього не показував, усі відчували тривогу. Та зима минала, і нічого не траплялося. Згодом усі трохи розслабилися.

Аж наприкінці зими зникла мати, яка зранку пішла позичити в сусідки-кролиці солі. Але, як і тоді, не знайшли жодної зачіпки: ні клаптика тканини, ні гудзика, ні навіть слідів.

Ще один рік минув у тривозі та страху перед повторенням. І цього разу вже ніхто не намагався приховувати свій неспокій.

Так настала ще одна зима.

Майже одразу зникла старша із сестер — Ліна, яка пішла за хмизом.

Та й цього разу не знайшли жодного сліду.

І не встигла закінчитися зима, як прийшла нова біда — зникла й молодша сестра, Лана.

Після зникнення близнючки вона стала сама не своя й постійно повторювала, що Ліна мертва.

Так удвох залишилися лише брати — Мишко та Левко.

І настала нова зима.

Ніч надворі.

Дує холодний вітер.

Тремтить вікно.

Під ковдрою ворочається Левко.

Він висовує носа, ворушить вухами й неохоче стягує ковдру.

Босі лапки тихо ступають по підлозі.

Біля дверей він завмирає,

тоді привідчиняє їх і ковтає клубок у горлі й шепоче:

— Ми-Ми… Мишко, ти тут?

У відповідь — тиша.

Густа. Нерухома.

Левко сильніше стискає двері лапкою й повільно виходить у коридор.

Темрява стоїть між стінами, мов вода.

Навпроти видніються двері з криво прибитою табличкою:

«Мишко».

Левко стукає.

Раз.

Другий.

Нічого.

Лише вітер десь у стінах.

Хвостик мишеняти нервово сіпається.

Постоявши ще трохи, він іде до сходів.

У вітальні темно.

Стіл, стільці, піч — усе тоне в пітьмі.

На столі стоїть старий масляний ліхтарик.

Левко бере його до лапок.

І в ту ж мить у двері гупає щось важке.

Старий дуб здригається.

Ще удар.

І ще.

Левко завмирає посеред кімнати, притиснувши до себе ліхтарик.

За дверима хтось стояв.

Або щось.

Стук триває майже до світанку.

І тільки коли крізь вікно пробивається перше зимове світло, усе стихає.

Тоді Левко повільно опускає плечі.

Ранкове світло віддзеркалюється у снігу.

А серед дерев утрамбованою стежкою йде Левко, закутавшись у теплий одяг.

Червоний шарфик і рукавички різко вирізняються на білому снігу.

В одній лапці він тримає масляний ліхтарик, а в іншій — гілку, до якої прив’язаний увесистий вузлик.

Він дивиться собі під лапки, а хвіст смикано тягнеться позаду.

— Левко.

Пролунав тихий, спокійний голос.

Мишеня підскочило й різко розвернулося.

На іншій стежці стоїть кріль у теплому кожушку із сокирою на ремені, а в руці тримає мотузку від санчат, на яких лежать кілька в’язанок дров.

Він пильно дивиться на Левка.

Той, кинувши ліхтарик і гілку, біжить до нього.

Притискається.

— Ми-ми-шко про-пав… — схлипує Левко.

Кріль, нахилившись, гладить його по спині.

— Молодець, не тримай сліз.

Зітхає він, бере Левка на руки й садовить на санчата.

Потім іде за ліхтарем та вузликом, бурмочучи собі під ніс:

— От халепа яка… Що ж за біда впала на вас.

Двері до нори відчиняються.

Заходить Левко, а слідом за ним — кріль, зачиняючи двері.

— Маріє! — гукає він.

Майже відразу лунає відповідь:

— Що вже трапилося?

Голос долинає з ближньої кімнати, і незабаром з’являється кролиця, витираючи лапи рушником.

— О, у нас гість, — каже вона, дивлячись на Левка, який стоїть, обійнявши масляний ліхтарик.

Але усмішка одразу зникає, щойно вона переводить погляд на кроля.

— Що трапилося, Василю?

— Мишко пропав.

Марія затримує погляд на чоловікові.

— Ти що надумав? — питає вона, примруживши очі.

— Піду до Стефана.

— Ти впевнений?

Той уже підходить до дверей.

— Розумію, що тобі не подобаються подібні до нього. Але це треба було зробити одразу, коли пропав Хома.

І, вийшовши, заченив двері.

Марія постояла кілька секунд, а потім, повернувшись до Левка, взяла його за лапку.

— Думаю, Мирко та Назар будуть не проти розділити кімнату з тобою, — тихо каже вона, ведучи мишеня вглиб нори.

Левко ж і далі йде, не випускаючи ліхтарика та притиснувши вуха.

Кімната занурена в напівтемряву.

Під стелею темніють запилені полиці.

Серед них стоять книги, банки, повні трав, грибів та сушених корінців.

А в одному кутку видніється павутина.

У кріслі-гойдалці сидить крук.

Одне його крило лежить на колінах, укритих пледом, а другим він тримає люльку, яку повільно смалить.

На стільці поруч сидить Василь.

— Отак, — каже кріль, розводячи руками.

Крук видихає струмінь диму, вдивляючись у нього очима, затягнутими мутною пеленою.

— Вам треба було одразу йти до мене. Щойно пропав Хома.

Василь зітхає.

— Я так і хотів зробити, Стефане, але піддався вмовлянням і недовірі Марії та Оксани.

Кріль дивиться на крука.

— Ти знаєш, що… полює на них?

Стефан видихає дим, вдивляючись у химерні форми, яких той набуває.

— Я здогадуюсь, — каже він і струшує попіл у попільничку на столі. — Але точно можу сказати: того дня Хома потривожив те, чого не варто було чіпати. І ця істота не втихомириться, поки не завершить почате.

Василь чухає в потилицю, дивлячись у стелю.

— Чи можна зупинити цю істоту? Або якось захистити Левка?

Стефан мовчки вдивляється в дим, що ніби кружляє навколо нього. Кінчик люльки завмер поруч із дзьобом.

— Щось придумаємо. Але, думаю, спершу треба повечеряти.

Василь підводиться й здивовано дивиться на старого.

— Повечеряти?

Його голос ледь помітно тремтить.

Стефан же дивиться кролю просто у вічі.

— Ти не встигнеш дійти додому до темряви.

Василь насуплюється.

— І що?

Стефан повільно піднімає на нього каламутні очі.

— Зустрінеш істоту.

Крук робить затяжку й тихо додає:

— Думаю, не треба пояснювати, що тоді може з тобою трапитися. Тим паче, поки ніхто не впустить істоту до хати, вони в безпеці.

Він стягує плед і, крекчучи, підіймається на ноги.

Потім, учепившись у посох, спертий об стіл, повільно йде до виходу.

У ліжку лежить і легенько сопе пара кроленят.

Поруч із ними лежить Левко, неспокійно перевертаючись.

Він вилазить з-під ковдри та бере ліхтарик.

Потім повільно, навшпиньки, виходить із кімнати, обережно зачинивши за собою двері.

Йдучи коридором, Левко чує, як хтось гупає в двері нори.

Від ударів вони здригаються.

Підійшовши ближче, мишеня завмирає перед дверима.

Тремтить і смикає хвостом по підлозі.

— Ти-ти хто?

І тієї ж миті стукіт припинився.

Та раптом роздається голос:

— Сонечко, впусти маму.

Левко дивиться на дверну ручку.

Ковтає клубок у горлі.

— Ти-ти не моя мама…

Голос стихає, а майже одразу лунає дзвінкий сміх.

— Давай виходь, Левко, пограємося!

Лунають голоси дівчаток.

Мишеня міцніше притискає до себе ліхтарик.

— Ви хто т-т-такі?.. Ви не Ліна й Лана…

Раптом у двері глухо вдаряють.

— Левко, я прийшов за тобою. Пора додому.

Малюк робить крок назад і ледь не перечіплюється об власний хвіст.

— Ти… ти… ти не Мишко! — заверещав він на весь голос.

Левко раптом завмирає.

У норі — ні звуку.

Знову лунає стукіт у двері, а разом із ним — голос:

— Впускай мене.

Він схожий на шипіння — чи то змії, чи вітру.

І такий холодний, що в Левка шерсть стала дибки.

— Навіщо мені тебе впускати?.. — пропищав Левко, прикривши рот лапкою.

— Щоб закінчити почате.

Левко стоїть, дивлячись собі під лапки.

Потім підводить погляд на двері.

— Тоді не пущу.

У двері так ударило, що їх ледь не вибило.

— Я піду.

Пауза.

— Але повернуся по тебе.

Голос заверещав, наче буревій, що стоїть на порозі.

Разом зі словами здійнявся вітер і застукав у вікна.

І так само раптово, як з’явився, — зник.

Як і істота, що стояла за дверима.

Ранок.

Марія виходить зі своєї кімнати й іде коридором.

Поруч із кухнею вона звертає увагу на вхідні двері.

Під ними лежить Левко в одній нічній сорочці, згорнувшись клубочком і обіймаючи ліхтарик.

— Василь не повернувся, а тепер це… — зітхає вона, опускаючись на коліна.

Вона лагідно гладить по голові Левка.

— Пора прокидатися.

Левко сідає, позіхає й прикриває рот лапкою, а іншою притискає до себе ліхтарик.

— Давай умивайся і йди розбуди всіх, — каже Марія й іде на кухню.

За столом сидить уся кроляча сім’я, крім Василя, і дружно їдять.

Лише Левко сидить, втупившись у миску, й повільно возить ложкою по каші.

— Левку, треба поїсти, — каже Марія.

Той лише опускає очі на миску.

Кролиця вже відкриває рот, щоб щось додати, аж раптом чується скрип дверей.

Вона підводиться й поспішає до виходу, але у дверях з’являється Василь.

А за його спиною стоїть Стефан, спираючись на посох.

Очі Марії ковзають на Василя, а тоді вона киває в бік старого.

На це кріль лише каже:

— Підемо. Треба дещо обговорити.

І, розвернувшись, іде в глиб нори.

Спальня.

На ліжку сидять Василь і Марія, а Стефан — на стільці, повільно смалячи люльку.

— Чи можна якось його захистити? — питає Марія, дивлячись то на чоловіка, то на Стефана.

— Способи існують. Але питання в тому, як саме це зробити. І чи не стане від цього ще гірше.

Крук поправляє шнурок на шиї й видихає хмару диму…

— І що ж можна зробити? — каже Василь, краєм ока позираючи на дружину.

— Думаю, про найважливіше вам і без мене зрозуміло.

Старий крук закашлявся й прикрив дзьоб крилом.

— Шкода, що в мене мало часу.

Василь пильно дивиться на Стефана.

— Ти про що?

— Я міг би багато чого навчити малого. Це стало б для нього найкращим захистом, — зітхає старий. — Але я відчуваю, що мій час добігає кінця. Лічені місяці… а може, й дні.

Подружжя мовчки дивиться на нього.

— Уже настільки старий, що чую подих блідої.

Він хрипко розсміявся, а кролі скривилися й притиснули вуха.

Після цього Стефан, крекчучи, підвівся на ноги.

— Я піду. Може, ще встигну до темряви.

І, не чекаючи жодної реакції, човгаючи лапами, попрямував до виходу.

Марія ж, спохопившись, швидко підвелася й поспішила за старим.

Темрява накрила землю.

Старий крук ступає поміж дерев.

Раптовий порив вітру — і Стефан зупиняється.

Ніби з усіх боків одразу лунає шиплячий голос:

— Цікаво… цікаво. Чого ти приходив, старий?

Стефан повільно озирається.

— Покажись, нечистий.

У відповідь лунає сміх, схожий на скрип старих віконниць.

— З чого це я маю коритися тобі?

Крук бурмоче щось нерозбірливе.

І тієї ж миті ліс прорізає крик

— Закрий рота, відун!

Перед Стефаном раптом з’являється безформна хмара холодного повітря, що зсередини світиться блідим мертвим сяйвом.

— Тепер зрозуміло все… Шкода, що сили вже не ті.

— Ти надто великої думки про себе, старигане, — засміялася істота.

Старий зручніше перехопив посох.

— Можливо, і так. Але ти теж не всесильний.

Спалахнуло бліде світло.

Та Стефан лише всміхнувся.

— Оберіг… — зашипіла істота.

Вона нахилилася вперед, ледь не торкаючись старого.

— І чому ж ти не залишив його мишеняті?

— Ти добре знаєш: у цьому світі існують сили, що вищі і за мене, і за тебе, — прохрипів старий, не зводячи очей з істоти. — І вони вже вирішили долю Левка. Як і твою. Якою б печальною вона не була.

Істота лише знову розсміялася.

А старий пройшов крізь неї й рушив далі.

— Мерзотна потвора… Думає, що здатна обдурити долю, народжену смертю Хоми. — пробурмотів він собі під ніс.

Марія опустилася на стілець.

Її погляд зупинився на цукорниці.

З-під неї стирчав папірець.

Діставши його, вона побачила нашвидкуруч нашкрябані літери, місцями розмиті сльозами.

Дякую, тітонько Маріє, за все.

Але я не можу залишатися у вас.

Заради вашої безпеки.

Бо Той, Що у Порога, не відстане від мене, поки не вб’є.

Хоч я й не знаю, навіщо йому це.

Левко.

По щоках кролиці потекли сльози.

— Мамо…

Вона розвертається й бачить у дверному прорізі сина.

— Пропав Левко. Мирко та Назар кажуть, що…

Він урвався на півслові, дивлячись на матір.

Марія підвелася й поправила передник.

— Чого стоїш? Бігом за батьком! — крикнула вона.

Коли син зник, Марія тремтячими лапами дістала хустинку.

Стара верба.

Між її корінням горить багаття.

Перед ним сидить Левко, а поруч стоїть ліхтарик.

На його колінах лежить розв’язаний вузлик, і мишеня повільно жує сухарик, вдивляючись у темряву між деревами. Настовбурчені вуха ледь смикаються.

Із темряви долинуло шипіння:

— От ти де, мишеня…

Левко впустив із лапки сухарик і різко підскочив, озираючись навколо.

Схопивши ліхтар за ручку, він став спиною до багаття.

— Тебе це не врятує…

— Чому… чому тоді ти ховаєшся? — пропищав Левко, нервово смикаючи хвостом.

— Пора закінчити почате. І сплатити ціну, — прошипіло щось у темряві.

Раптово налетів вітер — і багаття згасло.

Але майже одразу засвітився маленький вогник ліхтаря.

Навколо Левка закрутився вихор холодного світла.

Від нього полум’я затріпотіло, ледь тримаючись.

Так само затремтіло й саме мишеня, дивлячись широко розплющеними очима.

— Ну все, малий дурнику. Настала твоя черга.

По щоках Левка потекли сльози.

Він сунув лапку під куртку, дістав звідти медальйон і відкрив його.

— Мамо… тато…

Сльози ще текли по щоках, та погляд мишеняти раптом змінився.

І на мить усе завмерло.

Левко підняв угору ліхтар.

Спалах.

Такий яскравий, ніби денне світло розірвало нічну темряву.

І раптом — несамовитий вереск:

— Що це таке?! Як він зміг?! Він же всього лише…

Василь іде поміж дерев.

В одній руці він тримає ліхтар, а в іншій — сокиру.

Разом з ним — їжак із мушкетом та борсук із вилами.

— Василю, — каже борсук, показуючи кудись убік.

Кріль повертається, і з темряви щось видніється.

Підійшовши ближче, вони бачать погасле багаття.

А за ним…

Левко.

Очі заплющені, а на мордочці — спокійний вираз.

Наче він просто спить.

Але маленькі груди не здіймаються.

Поруч лежить погашений ліхтар, скло якого тріснуло.

Василь робить крок уперед.

Сокира падає в сніг.

Він стає на коліна, не відводячи погляду від мишеняти.

Знімає шапку й притискає її до грудей.

— Хомо… старий друже… пробач, що…

Сльози течуть по його щоках.

До нього підходить борсук і кладе лапу на плече.

— Василю... Вибач, але зараз треба подбати про нього.

Кріль витирає сльози шапкою й підводиться.

— Ти правий, Чаславе…

Їжак перекидає ремінь мушкета через плече й каже:

— Потім принесу пляшку…

Він шморгає носом і тихо додає:

— Ну знаєте… яке ж нещастя…

Стефан сидить у кріслі-гойдалці, що повільно похитується.

Крука це гойдання ледь помітно заспокоює, але дихання залишається важким.

Він розплющує очі, бере з колін люльку й робить затяжку.

Повільно видихає дим, примруживши мутні очі.

— От і така твоя доля, Левку…

По обличчю старого крука скочується єдина сльоза.

— Шкода, що ми не зустрінемось на тому боці…

Він зітхає.

— Не помилилися твої батьки з ім’ям… у тебе й справді серце…

Слова, як і дихання, обриваються.

І голова повільно падає на груди.

Коли гойдалка продовжує колисати старика.

Біля входу до нори стоять троє.

Кріль, їжак і борсук.

— Ми завтра приведемо отця Мілаша, — каже Часлав, і Василь лише киває.

Він дивиться, як їжак і борсук віддаляються.

Коли їхні постаті розчиняються в пітьмі, Василь переводить погляд у бік старого дуба.

І бачить у темряві ледь помітну пляму світла.

Наче у вікні порожньої оселі хтось залишив запалену лампу.

— Що за чортівня… — буркнув кріль і, розвернувшись, зайшов до нори, грюкнувши дверима.

Так закінчилася історія сім’ї Хомачів.

Вони були звичайними звірами, як і їхні сусіди.

Але одна незначна подія — ранковий похід по дрова — змінила все.

І від усього роду залишилися лише могила Левка та старий дуб.

Отака їхня історія — сумна й обірвана на півслові.

Хоча лишається питання: що саме сталося з маленьким Левком?

Але це вже інша історія.

Час для котрої ще не настав.

Тож залишимо старий дуб і його таємниці в мовчанні.

Статті про вітчизняний бізнес та цікавих людей:

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Сергій Циганко
Сергій Циганко@RockRt

Письменник Любитель

22Довгочити
340Перегляди
3Підписники
На Друкарні з 26 червня 2025

Більше від автора

  • "П'ятниця Що Переслідує"

    Історія з присмаком какао і відчуттям, що один-єдиний день не хоче тебе відпускати. Але рано чи пізно доведеться визнати неминуче та зробити правильний вибір.

    Теми цього довгочиту:

    Психологія
  • "Після Вибуху або Винний Після Смак"

    Історія про те, як у житті людини сталася подія, вплив якої можна порівняти з вибухом бомби. У результаті вона намагається не розвалитися остаточно, хоча фізично й психічно перебуває на межі. І достатньо зробити лише один неправильний крок — і все

    Теми цього довгочиту:

    Психологія
  • "М'який Тиск"

    Історія про те, як людині доводиться жити під м'яким тиском з боку рідних, друзів, колег та суспільства загалом. І про те, як вона бореться за збереження своєї зони комфорту, щоб просто жити у власному ритмі, а не в тому, який їй нав’язують інші люди,

    Теми цього довгочиту:

    Психологія

Це також може зацікавити:

  • Берегиня

    Вона — нав, вона — берегиня близько міста Переяслав, вона — та, хто тепер бажає смерті тим, кого мала охороняти.

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі
  • Роща

    З мого дитинства залишився один єдиний яскравий спогад - останній раз, коли я бачив свого дідуся. Перший та останній раз, коли ми з ним ходили на полювання.

    Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

    Теми цього довгочиту:

    Письменництво
  • «Гра на піднесення»: порада гравцям в D&D

    Стаття про рольову техніку «гра на піднесення» (Play to Lift) у настільних рольових іграх, зокрема Dungeons & Dragons. Як гравці можуть підтримувати образ персонажів одне одного, створюючи атмосферу, що відповідає задуму, і тим самим покращувати ігровий досвід усієї групи.

    Теми цього довгочиту:

    Ігри

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Це також може зацікавити:

  • Берегиня

    Вона — нав, вона — берегиня близько міста Переяслав, вона — та, хто тепер бажає смерті тим, кого мала охороняти.

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі
  • Роща

    З мого дитинства залишився один єдиний яскравий спогад - останній раз, коли я бачив свого дідуся. Перший та останній раз, коли ми з ним ходили на полювання.

    Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

    Теми цього довгочиту:

    Письменництво
  • «Гра на піднесення»: порада гравцям в D&D

    Стаття про рольову техніку «гра на піднесення» (Play to Lift) у настільних рольових іграх, зокрема Dungeons & Dragons. Як гравці можуть підтримувати образ персонажів одне одного, створюючи атмосферу, що відповідає задуму, і тим самим покращувати ігровий досвід усієї групи.

    Теми цього довгочиту:

    Ігри