Не хочу я дивитись на банальщину
й оманою всипляти твою душу.
З скорботою дивлюся на бувальщину —
з скорботою.
Не плачу,
але мушу.
Все виплакати маю до краплини —
й в той час, одраз,
звільнить дитячі очі.
До тебе говорю,
як батько до дитини —
мов батько,
колихаючи,
цілуючи щоночі,
співаю колискову,
розказую казки.
Сьогодні ми з тобою вже не діти,
не юнаки —
а лицарі меча.
Меча зі сталі.
Ним не вбити — з ним злетіти,
і підкорять знедолені серця.
Не впасти,
хоч життя відріже крила.
Не повернуть —
сміливим кроком йти.
Ти пам’ятаєш,
як раніше ми — безсилі,
нескорені —
тримались висоти?
Моє дитя,
моя любов,
мій кращий друже —
в веснянім полі маків і волошок
тобі збудую форт незламний, дужий —
з розбитих
світанкових іграшок.
♫ Federico Durand – El libro de los árboles mágicos
