1761 рік. У швейцарському селі з'явилася на світ крихітна дівчинка на ім'я Марі, навіть не підозрюючи, які випробування підготувало їй життя. Дивна, але надзвичайно обдарована дитина, що рано втратила батьків, знайомиться із не менш ексцентричним вчителем — майстром воскових скульптур, який відкриває для неї світ паризького життя. Але в той час, коли скульптури Марі, відкривають їй двері Версалю, де вона стає наставницею принцеси і допомагає Марії-Антуанетті зберегти життя під час пологів — світ охоплює революція: натовпи стають дедалі гучнішими, вимагаючи змін... і голів.
Як вижити у вирі жорстокості і хаосу й чи здатне мистецтво, що дарує безсмертя своєму майстру, стати найсильнішою зброєю в час, коли життя втрачає свою ціну? Роман «Мала», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, — це химерна історія від майстра магічного реалізму Едварда Кері про силу мистецтва, людську винахідливість, здатність виживати і про те, що навіть найменші з нас здатні стати великими легендами.
Мати тихо зачинила за нами двері. Я забрала в жменю добрячий жмуток її плаття. Ми пороздивлялися в темряві. Раптом мати охнула: он там! Хтось визирав із кутка. Це був дуже худий довготелесий чоловік. Такий худий, ніби вже скоро потворно помре від голоду. Такий довготелесий, що голова майже черкала по стелі. Він мав бліде примарне обличчя: навколо нього пританцьовувало вбоге світло від свічі, вирізняючи впадини там, де мали бути щоки, вирізняючи засльозені очі, вирізняючи дрібні віхтики темного масного волосся. Ми стали коло скрині, ніби під її захист.
— Я приїхала до доктора Курціуса, — пояснила мати.
Запанувала довга мовчанка, і в ній голова ледь помітно кивнула.
— Я хочу його побачити, — сказала вона.
Від голови долинув слабкий звук. Може, то було слово «так».
— Чи можу я його побачити?
Тихо й повільно, ніби за збігом, голова не до ладу промовила:
— Мене звуть Курціус.
— Я Анна-Марія Ґросгольц, — сказала мати, стараючись не панікувати.
— Так, — відповів чоловік.
Знайомство вичерпалося, упала ще одна тиша. Нарешті чоловік у кутку знову й дуже повільно заговорив.
— Я... розумієте, я... я не дуже звик бути серед людей. Не був у товаристві останнім часом. Дуже давно... не був у товаристві. А треба перебувати серед людей, треба, щоб існували люди, з якими можна порозмовляти... бо інакше можна й забути, розумієте, які вони... які люди насправді. І, якщо чесно, що́ з ними робити. Але це все зміниться. Як ви тут. Так?
Простяглася ще довша тиша.
— То, може, коли ви готові... чи показати вам уже будинок?
Мати кивнула. Обличчя їй застувало нещастя.
— Так, може, вам би хотілося його побачити. Я такий радий, що ви приїхали. Ласкаво прошу. Я це раніше і збирався сказати: ласкаво прошу. Я це збирався сказати, коли ви тільки ввійшли. Вже підготував ці слова, весь день про них думав. Але потім я... забув. Я не звик... розумієте, не звик, — проговорив доктор і мляво виплутався з кутка. Він ніби був зроблений із палиць, із мітлищ, з усього довгастого, високого й тонкого. Розібгався в усю неоковирну довжину, мов павук. Ми рушили за ним, близько не підходячи.
— Там є кімната нагорі, тільки для вас, — промовив Курціус, тицьнувши свічкою на сходи й угору, — для вас одних. Я взагалі туди не підійматимуся. Я так сильно сподіваюся, що ви почуватиметеся щасливими. — І додав упевненіше: — Прошу, прошу, сюди.
Доктор Курціус відчинив двері, що виходили з передпокою, і ми ступили в невеликий коридор. У кінці виднілися ще одні двері, з-під яких пробивалося трохи світла. Вочевидь саме тут був доктор, коли я постукала.
— У цій кімнаті, — сказав Курціус, — я працюю.
Курціус зупинився перед нею, повернувшись до нас довжелезною вузькою спиною. Він завмер, випрямився якомога сильніше, а потім сказав повільно й чітко:
— Прошу, заходьте.
Чи то десяток, чи то більше свічок у високих свічниках палали в кімнаті, чудово її освітлюючи, показуючи нам простір такий захаращений, що спочатку годі було й розібратися. Довгі полиці, заставлені закоркованими пляшками, а в них різнобарвні порошки. На коротших полицях розташувалися інші, опецькуватіші пляшки; їх заткнули переконливішими скляними затичками, натякаючи на ймовірно смертельний характер чорних, коричневих і прозорих в’язких рідин, що в них містилися. Там були коробки, напхані волоссям; і воно здавалося — та наче ж так? — людським. Уздовж по столу, збитому з риштувальних дощок, розкидані різноманітні мідні казанки й кількасот малих формувальних інструментів, деякі з гострими кінчиками, інші загнуті, деякі дрібні, не більші за шпильку, а інші розміром із різницький сікач. Посередині стола на дерев’яній підставці лежав якийсь бляклий предмет. Він підсихав.
Важко було одразу визначити, що то за предмет. Кусень м’яса? Чи куряча грудинка? Але ні, не те. Та щось було в предметі таке знайоме, таке буденне. Це було щось... і назва цьому щось уже зринула мені на кінчик язика. І ото — аж підсмикнуло! — воно й було. Це язик! Дуже схожий на людський, і він лежав на столі. Мені стало цікаво: якщо то справді язик, то як він тут опинився і де був той, хто його загубив?
Крім язиків, у кімнаті були ще інші речі. Я вже побачила, що найбільш дивовижні предмети треба шукати в палісандрових вітринах. Полиці цих вітрин, усі ретельно позначені ярличками, здіймалися до стелі і спускалися до підлоги ліворуч і праворуч, майже затуляючи одну стіну. На ярличках, виписаних дрібним каліграфічним почерком, купчилися слова: Ossa, Neurocranium, Columnae Vertebralis, Articulatio Sternoclavicularis, Muscus Temporalis, Bulbus Oculi, Nervus Vagus, Organa Genitalia. Біля язика на тому столі був ще один ярличок, а на ньому позначено: lingua.
Я почала розуміти: це частини тіла. А це кімната, у якій їх повно. А це я, маленька дівчинка, дивилася на всі ці частини тіла. Нас знайомили одне з одним: мотлох людського тіла, це маленька дівчинка, на ймення Марі. Маленька дівчинко, на ймення Марі, це — тіло пошматоване. Я ховалася за матір’ю, досі вчепившись їй у плаття, але все одно визирала на все це.
Заговорив Курціус:
— Це сечостатева система. З неї звисає сечовий міхур. Це кістки. Від стегнової, найміцнішої та найбільшої, до сльозової, найдрібнішої і найтендітнішої на обличчі, — він поглядом інспектував кімнату. — І багато м’язів, усі підписані. Десять груп м’язів голови, від occipitofrontalis до pterygoideus internus. Багато стрічок артерій, від верхньої щитоподібної до загальної сонної. І вени тут теж: мозочкові, велика підшкірна, селезінкова, шлункові, серцеві й легеневі. І маю тілесні органи! Є окремо, розкладені на подушках із червоного оксамиту, є виставлені разом із товаришами на дерев’яних полицях. А яка дивовижна заплутаність кісткового лабіринту! А довгі потужні клуби кишок, як товстої, так і тонкої, — вони ніби довгі, звивисті стежки.
Мати роззиралася, що далі, то дужче спадаючи з обличчя. Мабуть, Курціус помітив її нажаханий вигляд, бо продовжив дуже поквапливо.
— Я їх виготовив. Я їх виготовив. Оцей мій кістковий лабіринт, оцей мій жовчний міхур і оці мої різні шлуночки — я їх зробив. Вони тільки моделі, точні копії. Я не хотів... я не звик... Я страшенно перепрошую. Що ви про мене тепер подумаєте? Не вважайте їх... справжніми. Авжеж, на вигляд вони як справжні. Хіба ні? Ви мусите сказати, що так. Ви знаєте, що мусите сказати, що так. О так, дуже справжні на вигляд, але направду ні. Ні. Хоча на вигляд не відрізниш. Так. Бо, по суті, розумієте, я їх зробив.
Ми озирнулися на нього. Ми так переймалися предметами по всій кімнаті, що спершу не зауважили найважливішого предмета з усіх: доктора Курціуса, який вийшов на світло.
Більше інформації про книжку — на сайті laboratory.ua
