Мабуть, з 2014 року стало зрозуміло багатьом, що складовою російсько-української війни стала інформаційна боротьба. Мільйони брехливої та підступної інформації про Україну надходили до кожного з нас, але це нас не зламало як націю. Практично те саме було і в часи збройної боротьби Української Повстанської Армії проти НКВД та згодом КГБ, тільки засоби були інакші: це були газети та листівки. Українські націоналісти та борці за волю України ще з часів Івана Мазепи, Симона Петлюри та Степана Бандери стали ворожими персонами для московитів: їх зображують як бандитів, терористів, мародерів та вбивць, обзивають “нацистськими прихвостнями”, а також оголошують церковні анафеми руками розкольницької РПЦ.
Політрайонний пропагандист УПА та ветеран ОУН Іван Лук’янович Прошак (1922-1999), про якого я писав багато статей у “Вільний голос” минулого року, на моє здивування, став предметом для обговорення серед московських нелюдів. Що про нього писали, хто був автором цього “аналізу” і які були реакції серед звичайних росіян, - про це все розповідатиметься в даній статті.
Варто розпочати з того, що статті у “Вільному голосі” про Прошака стали вагомим аргументом, щоб написати вікіпедійну статтю, бо одним із головних критеріїв для значущості персони минулого є наявність статей про неї через багато років після смерті. І вона була написана мною, а згодом перевірена й затверджена патрульними вікіпедистами. Найімовірніше, ця стаття, а також оприлюднені на сторінці “Вільного голосу” у соціальній мережі Фейсбук дослідження про Івана Лук’яновича і зацікавили московитам.
На московському сайті dzen.ru є сторінка-блог “ТыжИсторик” з 70,5 тисячами підписників. 1 червня цього року була оприлюднена стаття під назвою “Вовки і волкодави, частина 49. “Інженер з Нахтігаля”. На початку статті можна підмітити яскраву деталь: “Автор дякує меценатам Івану Сергійовичу та Сергієві Володимировичу, завдяки яким і вийшла ця стаття”.
Це свідчить про те, що відстежування статей про українських націоналістів підтримується заможними громадянами РФ, що цілком підтверджує те, що кожен росіянин несе повну відповідальність за агресію проти України.
Далі зазначається: “Вбудовування українських націоналістів у соціум СРСР – це невичерпна тема. Вчителі, лікарі, модельєри - про всіх цих радянських трудівників, які отримали путівку в життя через ОУН - УПА в цьому циклі вже писалося. Сьогодні розглянемо ще три разючі біографії”. І в одному з них і опинився наш головний герой.
Процитуймо без купюр: “Деякі можуть заперечити, мовляв, не може бути, йому ж диплом потрібен був радянський, щоб у ВНЗ працювати. Не турбуйтесь, Радянська влада вирішила цю проблему. Ось приклад Івана Лук'яновича Прошака, псевдо "Олег" – пропагандиста ОУН у загоні УПА. У 1945 році в бою з ВВ НКВД він був поранений і потрапив у полон. Був відправлений до ГУЛАГу на Воркуту де...працював бухгалтером і займався антирадянською агітацією. У відповідь радянський тоталітаризм звільнив Івана Лук'яновича і відправив його не на той світ, а здобувати середню спеціальну та вищу освіту”. Там є цікавою така деталь: росіянин свідомо замовчує той факт, що через відсутність доказів та свідків був реабілітований рішенням Військовою колегією Верховного суду СРСР 18 квітня 1957 року, тому міг здобувати спеціальну та вищу освіту.
Далі йдемо: “1982 року (тут правильно у грудні 1977, прим. авт.) Іван Лук'янович із родиною спокійно переїжджає до Коломиї. І ніякий КДБ не став на шляху. Така ось жертва радянського тоталітаризму - відвезли до ГУЛАГу москалі його одного, а повернувся назад колишній терорист із сім'єю, вищою освітою, стажем та "північною" пенсією”. Ось так москалі назвали Івана Лук’яновича - “колишнім терористом”, хоча насправді був борцем за волю України, про що зазначалося прямо в коломийській пресі 1990-х років. Та й згодом вияснилося, що повернувся з таборів з інфарктом міокарда, поламаними ногами, мексідемою щитовидної залози.
Наприкінці було зазначено так: “Що було далі? Радянський тоталітаризм так мучив усіх трьох, що вони змогли дожити до похилого віку. Прошак до 77 - помер 1999-го…І це не виняток, це правило серед українських націоналістів, що відсиділи в ГУЛАГу. Такі справи”. Насправді Іван Прошак помер від тяжкої хвороби, яка стала наслідком перебування в таборах, але про це, само собою зрозуміло, росіяни ніколи не напишуть.
Коментарі під статею були абсолютно очевидними (процитую в оригіналі): “Хрущов, мабуть, відчував прям ніжність і лояльність до бандерлогам... у своїй ненависті до Сталіна готовий був відвертих ублюдків-ворож обіймати... ось наука тепер: на який ляд терміну їм, бандерлогам, давати? Що б потім, нібито "перековавшись і виправився" дожив цей виродок аж до старості? І своїм нащадкам онукам шамкав беззубим ротом: "ось ми, свого часу, москалям спеку давали... і дітям їхнім, і їхнім жінкам..." (користувач Печора О). А відповідь на цей коментар від Александр Иваненко теж дає задуматися: “Найголовніша помилка була в тому, що їм дозволили повернутися в Україну. Якби вони залишилися на півночі до кінця життя, ситуація в Україні була б іншою”. За цими коментарями приховані ненависть та зневага до ветеранів ОУН та борців за волю України.
Отож, який можна зробити висновок з цієї історії? Що газети є одним із найголовніших елементів інформаційної боротьби в російсько-українській війні. Зараз їх стає все менше, а інтернет-видання витісняють друковані аналоги. Тому, досліджуйте свій рід, пишіть про своїх пращурів-борців за волю України в газети та інтернет-видання, а також підтримуйте не лише друковану пресу, а й Збройні сили України.
Слава Україні й вічна шана борцям за волю України!
Ілля КРИВОРУЧКО.
З газети “Вільний голос” за 25 вересня.
