"Я тимчасово переберу керування, ми ж тепер партнери, тому ти будеш бачити і чути все, я тебе пригнічувати більше не буду," — промовила Темрява у моїй голові, її голос був спокійним і владним.
"Гаразд," — відповіла я подумки, відчуваючи дивне поєднання довіри та тривоги.
— Син? Ти мене пробудив для того, щоб вирощувати дитину? Хто я, по-твоєму? — Мій голос, яким говорила Темрява, був холодним і наповненим гнівом, що я ніколи раніше в собі не чула. Він різав повітря, як криця. Темрява гнівалась, після того, як кайдани були зняті, вона продовжила говорити, холодно дивлячись на Еребуса, що стояв поруч. — Можеш сам одягнути це лахміття. Воно більше підійде тобі, ніж мені.
Обличчя, голос та поведінка Еребуса змінилися миттєво. Дитяча радість зникла, замість неї з'явилася та сама холодна, розважлива жорстокість. Він став небезпечним.
— Он як. Ти забула, Темряво, що ти моя полонянка. І ти виконуватимеш мої накази.
— Ой, і що ж ти можеш зробити силі, що давніша навіть за цей острів? — у голосі Темряви бриніла зневага, але я відчувала, наскільки вона гнівалась. Здавалося, вона ось-ось розірве Еребуса на шматки, але стримувалася, тримаючи себе в обіймах якоїсь невидимої волі.
— Сила, можливо, й давніша, і вона існуватиме вічно, але свідомість твою можна знищити, — спокійно, але з моторошною впевненістю продовжив Еребус, стоячи поруч. Його погляд був прикутий до моїх чорних, бездонних очей. Хоч я і розуміла, що він дивиться на Темряву, а вона на нього, мені стало не по собі, бо все ж я бачила все так само, це ж все-таки було моє тіло. Темрява нічого не робила, тільки холодно дивилася на Еребуса, наче вивчаючи його.
"А що далі? " — обережно подумки запитала я Темряву, відчуваючи, як нерви напружуються.
— Гаразд, — Темрява, прийнявши несподіване рішення, піднялась з крісла. Вона, контролюючи моє тіло, підійшла до одягу, що лежав на стільці, і почала знімати старий одяг, щоб одягнути новий. — І що ж ти замислив, Еребусе?
"Гей, що ти робиш, ти роздягнешся у нього на очах?! " — коли я зрозуміла, що робить Темрява, мене охопила паніка, і я занервувала, відчуваючи, як обличчя заливає рум'янець, хоч я й не контролювала його.
"Терпи, я тобі казала, не все буде до вподоби, але по-іншому не вийде. Він має вірити," — відповіла Темрява, її голос був непохитним.
— Хіба я можу щось замислити… — загадково, з лукавою усмішкою, промовив Еребус, наближаючись до Темряви, а отже, й до мене.
— Як раз ти і можеш. Як і тоді, ти знову вирішив весь бруд зробити моїми руками. Зробити мене інструментом своєї жорстокості.
Еребус наблизився до Темряви (мого тіла) і торкнувся пальцями моєї спини. Я не контролювала тіло, але все дуже гарно відчувала: його холодний дотик, його близькість, і розуміла, до чого все йде, і що він збирається робити.
"Нам потрібно, щоб він довіряв, щоб втратив пильність," — раптом проговорила Темрява мені, її голос був тихим, але рішучим.
"Але ж не таким чином!" — обурилась я, відчуваючи, як нутрощі стискаються від протесту.
"Я все розумію, але з ним по-іншому не вийде, я його знаю. Тобі вже розповідали про попередню війну богів. На жаль, тоді не було такої, як ти, і тому всі руйнації і вбивства Еребус робив моїми руками, — я почула сум і гіркоту в голосі Темряви, чого раніше не відчувала. — Він використовував мене, як зброю, безжально."
"Ти можеш зробити так, щоб я цього не відчувала і не бачила?" — запитала я у Темряви, відчуваючи, що не витримаю цього.
"Звісно, але це буде боляче для твоєї душі, бо це повне оволодіння, і це залишить слід. Це буде глибока травма," — відповіла вона, попереджаючи.
"Нічого, я потерплю," — відповіла я, прийнявши важке рішення.
"Гаразд, тоді, Олексо, закрий очі і спробуй розслабитись," — промовила Темрява, і її голос пролунав уже не в моїй голові, а ніби звіддаля.
Мене накрила хвиля нестерпного болю, здавалося, вона розриває свідомість та сутність на дрібні шматочки, але з іншої сторони, я не бачила того, що відбувається у тій кімнаті. Це була не я, це було щось інше, щось чуже, і в той же час, щось, що стало частиною мене.
* * *
"Біль стих чи це я вже до нього звикла?" — промайнуло в моїх думках, а у відповідь почулося спокійне:
"Ні, це він стих," — промовила Темрява, її голос вже не здавався таким чужим.
"І що далі?" — запитала я, відчуваючи дивну порожнечу всередині. Емоції ніби зникли, розчинилися у безмежжі Темряви.
"Далі треба чекати моменту. Він буде нам довіряти і стане вразливим до нашого останнього удару," — відповіла Темрява, в її словах бриніла стратегічна холоднокровність.
"Зрозуміло," — якось розгублено відповіла я, намагаючись осягнути весь масштаб цього нового, незвичного партнерства.
"Зате зараз у нас є можливість понишпорити в маєтку," — раптом сказала Темрява, і в її голосі з'явилася нотка зловісної грайливості.
"Що? Як це Еребус дозволив?" — здивувалась я, відчуваючи, як у грудях зародився подив. Невже він настільки довіряє моїй новій сутності?
"Я ж казала, вплив," — загадково відповіла Темрява, не розкриваючи подробиць, але в її словах відчувалася прихована сила.
"А мені здається, чи ми в іншій кімнаті?" — прошепотіла я, коли мої очі почали розрізняти деталі навколо. Приміщення було чужим, не схожим на ту кімнату, де мене прикували.
"Так, це кімната Еребуса," — підтвердила Темрява, її голос звучав спокійно і впевнено, ніби вона була тут господинею.
"Я навіть не хочу знати, що було цієї ночі, чи дня, біс його знає, який період часу тут," — у моєму голосі відчувалась крапля роздратованості, що пробивалася крізь порожнечу. Сама думка про те, що могло відбуватися, поки я була "відключена", викликала огиду.
"Зараз вже майже обід," — спокійно відповіла Темрява, ніби це було найбуденнішою інформацією.
Кімната Еребуса була в його стилі — похмура і велична, немов втілення самої темряви. Ліжко, хоч і дерев'яне, було ретельно пофарбоване в глибокий чорний колір, а постіль виконана з дорогого темного шовку із загадковим візерунком, що ледь мерехтів у тьмяному освітленні. Все у кімнаті було витримано в чорних або дуже темних тонах. Єдине, що вибивалося з цієї монохромності, було світло. Тут я побачила такі знайомі кристали, які раніше бачила у печерах Шака. Вони м'яко пульсували, наповнюючи кімнату приглушеним, майже містичним сяйвом.
"Як так можна жити у всьому чорному? І звідки у нього кристали з печер Шака? Це ж його ворог," — подумалось мені, і ці питання закрутилися в голові.
Темрява промовчала, не подавши виду на мої слова, ніби не вважала їх вартими уваги. Вона розуміла моє смертне бачення на певні речі, тому і спокійно ставилась до моїх міркувань. Ми піднялись з ліжка. Моє тіло, під контролем Темряви, рухалося плавно і граційно, немов у танці. Вона одягнула сукню, що приніс Еребус, чорну, як ніч, але пошиту з тонкої, майже невагомої тканини, що облягала кожен вигин.
"Якщо хочеш понишпорити, то я тобі поверну владу над тілом," — проговорила Темрява, і в її голосі бриніла пропозиція, від якої важко було відмовитись.
"Так, мені цікаво, але якщо зайде Еребус?" — захвилювалась я, відчуваючи, як серце знову починає прискорено битися. Ризик був величезний.
"То ми поміняємось. Він нічого не помітить," — спокійно відповіла вона, її впевненість заспокоювала.
"Ну гаразд," — відповіла я, приймаючи її умови. Можливість хоч ненадовго повернути собі контроль була дуже привабливою.
Оглянувши кімнату, я помітила поруч з ліжком масивний комод із шухлядами і вирішила зазирнути в нього. Відкривши першу шухляду, зустрілася з порожнечею, те саме було і в іншій.
"В нього взагалі немає речей?" — здивувалася я, подумки. — "Якийсь дивний. Чи то він настільки впевнений у своїй владі, що не потребує нічого матеріального?"
І тут мої страхи збулися: я почула важкі, розмірені кроки Еребуса в кімнаті. Повітря миттєво стало холоднішим, і я відчула, як по спині пробіг морозець.
— Люба, що ти тут робиш? — холодно промовив він, його голос був спокійним, але в ньому відчувалась прихована загроза.
"Скажи, що шукала куди покласти свій старий одяг," — швидко прошепотіла я Темряві, віддаючи їй повний контроль над моїм тілом.
— Та я от думала, яка поличка буде моя, де я можу складати свій одяг, — голос Темряви, що виходив з моїх вуст, звучав невинно і дещо наївно. — От наприклад, куди я можу покласти свою сорочку зі штанами? Вони ж мені ще знадобляться.
— Вони тобі не потрібні, я їх спалю, — відповів Еребус без вагань. Його тон був остаточним. — У тебе тепер буде тільки найкращий одяг від мого кравця. Жодних згадок про минуле життя.
"Ні, не дай спалити, придумай щось! Хай відправить заляпаний кров'ю одяг, як послання Шео..." — швидко видала я Темряві, усвідомлюючи, який шанс може бути втрачений.
"Хм, а ти гарно мислиш. Зможеш передати своє повідомлення їй. Гаразд, домовлюсь, щоб ми зібрали такий пакунок для Шео," — подумала Темрява, у її голосі бриніла навіть якась зацікавленість.
— Любий, знаєш, про що я подумала? — промовила Темрява, її голос був спокусливим і грайливим.
— Ану здивуй, — Еребус зацікавлено й грайливо подивився на Темряву (на мене), його обличчя пом'якшилось.
— Ти ж хотів зламати брата і його компанію? Довести їм своє верховенство?
— Ну так, була справа, але я його зламав, забравши його кохання, — впевнено промовив Еребус, самовдоволено посміхаючись.
— Та не зовсім, — Темрява обійняла його, і я відчула її руки на його спині. Це було дивно, незвично, але я намагалася зосередитись на плані. — Його точно зламає думка про те, що вона мертва. Що її більше немає, а лише пуста оболонка, контрольована тобою.
— До чого ти ведеш, люба Темряво? — Еребус обійняв її міцніше, його погляд ковзнув по моїх очах, шукаючи відповіді.
— Ну, ми можемо обмастити цей одяг брудом та кров'ю, і надіслати їм послання, — Темрява зробила "невинні очі", і я відчула, як моє обличчя приймає цей вираз. — І я, щоб ти не марав руки, можу це зробити сама, а для достовірності додам трохи крові з цього тіла. Це буде доказом мого "зникнення". Це розіб'є їх остаточно.
— Мені подобається ця ідея, але мені треба подумати, — промовив Еребус, відхиляючись. У його очах засяяла хижацька іскра.
— Так-так, звісно, не поспішай, — Темрява швидко закинула мій старий одяг у середню шухляду комода, не даючи йому шансу відмовитись. — Цей одяг звідси нікуди не подінеться. Чекатиме твого рішення.
— Добре, пішли обідати, — промовив Еребус, його голос звучав тепер більш задоволено, і він повів Темряву (мене) з кімнати. Я відчувала, як ми віддаляємося від цього похмурого місця, але внутрішня боротьба тільки починалася.
Ми спустилися на перший поверх, пройшли декілька кімнат, оповитих темрявою, і опинилися на задньому дворі. Пейзаж тут суттєво не відрізнявся від головного входу: така ж похмурість, такий самий занепад. Проте, щось було знайоме мені в цій місцевості, щось невловиме, яке викликало дивне відчуття дежавю.
Переді мною розкинулася простора галявина, де височів старий, величний дуб, що вже давно загинув. Його гілки, немов викручені від болю, здіймались до неба, а чорний, потрісканий стовбур стояв як пам’ятник божественній недбалості та жорстокості. Коло цього мертвого дерева стояв чорний, викований зі сталі стіл для чаювання, оточений колись квітучими кущами, що тепер перетворилися на сухі, колючі чагарники.
У центрі галявини був розбитий і давно висохлий фонтан, його скульптури розсипалися на шматки. Поруч з ним, як свідки невдалої боротьби за життя, стояли чотири невеликих дерева, що колись намагалися вижити, але не впоралися, як і все в цій місцевості, охопленій запустінням. Камінь, що замощував стежки, був розбитим і валявся усюди, створюючи враження повної руїни.
"Як чарівно," — з неприхованим сарказмом подумала я, і гіркий присмак розчарування наповнив мої думки. — "Але чому це місце мені щось нагадує? Не розумію."
“Тому що ти вже це бачила, просто в іншому місці,” — відповіла Темрява, її голос звучав як відлуння в моїй свідомості.
“Я це розумію, але де саме, не можу пригадати.”
“Це було на цьому острові, думай,” — підштовхувала мене вона.
“Ох, точно! Воно ж таке, як у маєтку Шео! Тільки там все живе, квітуче та гарне,” — згадала я, і в моїх думках, як спалах блискавки, виникла чітка картина.
“Саме так. Це два маєтки-близнюки. Раніше ці два маєтки збалансовували світ смертних. Один дім, яким володіла Шео, збалансовував духовне життя смертних, а інший — матеріальне. Але Еребус почав руйнувати світ та захопив Дім душ, який мав належати світлу,” — розповіла Темрява, і в її голосі я вперше почула смуток.
“Он як. Тоді виходить, Шео живе зараз не у своєму маєтку?”
“Саме так. У ті часи Еребус розсварив богів, і деякі подались до Шака, а деякі — до цього маєтку, де володарював Енліль,” — продовжила Темрява.
“Енліль? А це хто? Я про нього не чула.” — замислилась я, адже це ім'я було мені абсолютно незнайоме.
“Не чула, бо втрата ще досі для всіх дуже болюча. Всі його вважали батьком. Він був втіленням спокою та врівноваженості. Його слова були лагідні, рухи плавні, а присутність — як подих весняного повітря. Він ніколи не кричав, не сварився, не наполягав. Завжди уважний до людських бід, часто самовіддано спускався у світ смертних, аби принести вітер змін або заспокоїти бурю. Добрий, але не наївний. Його тиша була глибша за слова,” — Темрява говорила з такою ніжністю та трепетом, що я відчула, як її почуття передаються мені.
“Ого. Я вперше чую, щоб ти про когось так говорила, Темряво. Здається, ти була закохана в цього бога?” — здивувалась я, відчуваючи в її голосі незвичну теплоту.
“Ну, у мене теж можуть бути почуття. Але не про це. Еребусу Енліль дуже не подобався. І в тій війні він його вбив,” — Темрява раптово замовкла, і її голос став крижаним.
Мені було важко уявити, що вона відчуває зараз, перебуваючи так близько до того, хто знищив її кохання. Напевно, саме тому вона так просто погодилась допомогти мені.
“Ось чому ти погодилась працювати зі мною? Можливість помститись?” — запитала я, відчуваючи, що це є ключем до її мотивації.
“Так,” — тихо, але твердо відповіла Темрява, так наче боячись, що я її засуджу.
“Гаразд, тоді наша помста буде ще більш потужною. Зробиш з ним те, що забажаєш. Я тобі довіряю,” — намагалась я її підтримати, відчуваючи, як гнів і рішучість наростають у мені.
“Дякую,” — тихо відповіла Темрява, і в її голосі пролунала вдячність.
Це був момент, коли ми стали чимось більшим, ніж просто спільниками — ми стали єдиною командою.
