Після стрімкого спуску, від якого все крутилося в голові, шак плавно приземлився біля підніжжя гори. Каміння тут було темне й вологе, а трохи вище - ховався прохід до печери, що вела глибоко в серце скель.
- Ось де ти можеш на власні очі побачити, що накоїла Шео, - сказав Шак і кивком голови вказав на долину, що тяглася на північ, північний схід і захід.
Я підійшла ближче до обриву, зупинилась... і завмерла. Те, що відкрилось переді мною, не піддавалось простому опису. Ліси, поля, озера - усе здавалося випаленим, ніби земля пережила апокаліпсис. Мертві дерева, схожі на чорні скелети, стирчали з землі. Там, де колись були водойми, залишились лише глибокі тріщини й кар'єри. Навіть повітря тут було іншим - сухим, сірим, позбавленим життя.
- Це... жахливо... - прошепотіла я.
- Колись ця долина була найродючішим куточком Ліосу. Але з кожним рокомвплив Шео шириться далі, - Шак говорив спокійно, але в його голосізвучала глибока печаль. - Ми ще тримаємось, але... недовго.
Я перевела погляд на гори - сніг на їх вершинах був не білим, а попелясто-сірим, наче хвороба з долини вже почала повільно підніматись вгору.
- Шак, ти казав, що ви всі боги. Яка твоя сила? - озирнулась я на нього.
- Це моя домівка. Я - бог гір та зими. - Він гордо підвів голову. - Тут моя міць найсильніша, хоча і вона з кожним днем слабшає.
Ми мовчки ввійшли до печери. Я очікувала темряву, але всередині відкрився зовсім інший світ. Стіни сяяли від вкраплень кристалів, що світилися м'яким блакитним світлом, немов зірки, ув'язнені у камені. Іх було достатньо, аби освітити весь шлях, що вів глибше в гору.
Ми минули кілька поворотів, і раптом простір розширився. Передімною відкрилася велика зала, вирубана в самому серці скелі. Стеля була висока, з кованими люстрами, в яких замість свічок сяяли яскравіші кристали. По залу стояли масивні дубові столи. І все це - не порожнє.
Я завмерла.
Зала була заповнена істотами, які я раніше бачила лише у легендах: напівлюди-напівзвірі, створіння з рогами, крилами, лускою, а між ними - звичайні на вигляд люди, з блиском сили в очах. Вони сперечались, розмовляли, рухались. Це було... неймовірно.
Гул стих, коли всі помітили нас. І майже одразу - десятки поглядів звернулися на мене. Я відчула, як щоки спалахують. Хотілось зникнути.
- Вітаю вас...- сказала я невпевнено, зробивши крок уперед.
- Шак!!! Хто це така?! - прорізав тишу обурений жіночий голос.
- Ця людина... - почав Шак, і я тихенько прошепотіла йому:
- Мене зовуть Олекса...
- Ця дівчина - Олекса, - поправився він. - Вона - та, кого покликав острів. Та, хто має врятувати нас від чаклунки Шео.
- Що?! Людина?! - вигукнула жінка. - - Ти глузуєш?! Це не серйозно!
- Це Азура, - тихо сказав Шак, нахилившись до мене. - Богиня нічного неба й хранителька древніх манускриптів. Саме вона вручила мені свиток із закляттям.
Знову піднявся шум, але цього разу його перервав інший голос - спокійний і владний:
- Азуро, не варто судити книгу за обкладинкою. Можливо, саме вона - наша остання надія.
З натовпу до мене вийшов високий чоловік. Його постать була проста, без надмірностей, але погляд - глибокий, мов ріка вночі.
- Я - Лір, бог озер, річок та водяної стихії. Радий знайомству, Олексо.
- І я вас вітаю, пане Лір, - відповіла я. - Я ще не знаю, чим можу бути корисною, але зроблю все, що в моїх силах. Бо й у моєму світі є ті, хто нищить усе навколо себе... Я добре знаю, що таке несправедливість.
Лір уважно на мене подивився й легенько кивнув.
- Пройдемося. Тобі треба дізнатись більше, - сказав він.
Мене провели до одного з дальніх столів, де було спокійніше . Інші боги й істоти з цікавістю поглядали в наш бік, але не підходили близько.
Я глибоко вдихнула, сіла поруч із Ліром і, зібравшись із думками, запитала:
- Розкажіть мені, будь ласка, більше про те, як Шео вкрала ваші сили. Про арку. І... про те, чому саме я з'явилась у цьому світі. Лір поглянув на кристал, що світився над столом і почав розповідати...
