Вступ
Похитавши головою, вона підійшла до столу. Відсунувши стілець, вона сіла на нього і дістала зошит, включаючи лампу. Відбиваючись на стіні, тіні танцювали від рухів її долонь, а поза вікном вирував дощ, крапаючи на землю, зриваючи разом з вітром листя з дерев, затоплюючи тріщини бетону, затоплюючи, затоплюючи...
Що не так із цим абзацом? Правильно, курви мої дорогі — кляті, матінку їхню, дієприслівники. Звісно ж, самі собою дієприслівники нічого нікому поганого не зробили, але тут, у цьому довгочиті, вони будуть породженнями пекла; я буду їх рвати і принижувати, поки всі довкола не знатимуть, що з дієприслівників тре насміхатися так, ніби це консерви на прайді. Щоби всі молоді й не дуже автори нарешті побачили істину — дієприслівники не варті вашої уваги. Забудьте про них. Втопчіть їх у бруд, курви мої дорогі!
Кхм.
Що таке дієприслівник?
Почнемо з базового, але важливого. Дієприслівник — це особлива форма дієслова, яка пояснює дію (вона ж — присудок) додатковою дією. Грубо кажучи, дієприслівник відповідає на питання “Що роблячи? Що зробивши?”.
Наприклад: “Похитавши головою, вона підійшла до столу”. “Вона” тут — це підмет, або об’єкт/особа, що виконує дію. “Підійшла” — присудок, або дія, яку виконує об’єкт/особа. “Похитавши” — дієприслівник, який служить як додаткова дія. Вона підходить до столу і додатково/одночасно з цим хитає головою.
Дієприслівниковий зворот, відповідно — це дієприслівник, до якого ми додали трохи слів і запхнули в коми. “Похитавши головою” — це дієприслівниковий зворот.
Основна функція дієприслівників і дієприслівникових зворотів — вказати на додаткові/вторинні й паралельні дії в реченні. Чому я наголошую на цьому? Тому що в цьому й криється причина, чому дієприслівники — це сміття.
Але спочатку — ліричний відступ.
Чим відрізняється художнє письмо від повсякденного?
Ну, по-перше, хто в повсякденному письмі юзає дієприслівники, га?! Згадайте, коли таке було востаннє!
Але якщо серйозно: я багато чую авторів, які жаліються, що в них не виходить добре писати й вони стоять на місці, і які (з любов’ю) шиплять на мене, коли я вказую їм на занадто велику кількість дієприслівникових зворотів. “Це мій стиль, і взагалі, нічого поганого в них немає, вони мені навіть подобаються”. Я теж з любов’ю, але — копінг, друзі, це чистий копінг! Дієприслівникові звороти не можуть нікому подобатися: як може подобатися слово з СІМОМА СКЛАДАМИ?! Не смішіть мене!
У творчості є властивість, для декого навіть мета — донестися до читача, викликати в нього інтерес, емоції або роздуми. “Що хотів сказати автор” і всяке таке бла-бла, але ж навіть якщо ви не хочете донести чогось глибокого чи важливого — ви ж, мабуть, хочете, щоби читач зрозумів історію, яку ви розповідаєте, почуття чи атмосферу, яку хочете передати в сцені. Для цього ми використовуємо художнє письмо замість повсякденного: “Я їбав у рота ходити більше в те кафе, там кондери не працюють, лол” не передають того болю, який передають “Екран кондиціонера вказував на двадцять один градус — він насміхався наді мною своїм клятим червоним миготінням. Я намагався зрозуміти, де моє тіло, а де гаряче вологе повітря; ми наче зливалися з ним, з тим клятим повітрям. Ніби контури мого тіла плавилися й випаровувалися, і спека добиралася до м’язів і кісток, до легень, в яких наче все менше і менше кисню і більше, більше вогню”.
Художнє письмо дозволяє відчути речі, на які прості слова не здатні. Але, звісно ж — неможливо передати лише словами почуття, думки, наміри. І тому художнє письмо використовує не лише слова, правда ж? Ми всі знаємо, що поезія ефективна не лише через слова, а й через ритм, підбір та порядок слів, рими, розмір. Проза нічим не відрізняється від поезії в тому плані, що в прозі важливі не лише слова. Як слова стоять поруч одне з одним, як змінюють одне одного, якими знаками розділені — все це змінює їхній сенс. Іноді сильно, іноді — лише трішки. Але змінює. І кожна ця зміна рахується в кінцевому тексті і створює загальне полотно історії. Читач бачить полотно, а не окремі деталі, але кожна з цих деталей впливає на стан читача.
І тому художнє письмо — це не те місце, де речі пишуться просто тому, що вони подобаються. Вони, в ідеалі, мають подобатися І нести під собою якусь мету. Можна навіть сказати… подобатися, несучи якусь мету? Чи нести якусь мету, подобаючись?
Тож чим погані дієприслівники?
Чим останні три речення відрізняються одне від одного? В першому сказане те, що я маю на увазі, чи не так? “Мають подобатися” і “нести мету” — А і Б. В другому мета виступає як додаток: А, і на додачу – Б. В третьому додатком слугує елемент задоволення: Б, і на додачу — А. Так, за сенсом це три різні речення, тому що вкладають вагу в різні елементи.
І читач помічає цю маленьку різницю, якщо не розумом, то інтуїцією. Дія, яку автор вкладає в дієприслівниковий зворот, завжди буде бачитися як щось на додачу, не настільки важливе, як основна дія.
То чому молоді автори часто додають так багато зворотів? Я вважаю, і це чисто з власного досвіду, коли я сам ними зловживав, — щоби зробити текст більш різноманітним. Боляче дивитися на мій приклад на початку без зворотів, правда ж?
Вона похитала головою і підійшла до столу. Вона відсунула стілець і сіла на нього, дістала зошит, включила лампу. Тіні відбивалися на стіні і танцювали від рухів її долонь, а поза вікном вирував дощ, крапав на землю, зривав разом із вітром листя з дерев, затоплював тріщини бетону, затоплював, затоплював…
Не зовсім. Боляче дивитися на перші два речення. Тому що дії в цих реченнях настільки роздріблені, настільки неважливі, що й слідкувати за ними нецікаво. Автори це бачать, і хоч якось урізноманітнюють текст, додаючи звороти. Але звороти не розв'язують проблему, вони її лише маскують.
Якщо ваша дія настільки вторинна, що ви вкладаєте її у зворот — чи потрібна вона в тексті? Якщо і дія у звороті, і ваш присудок однаково важливі — чому вони не стоять через сполучник або кому, як рівноважні частини речення?
Чи так важливо, що вона хитала головою, коли підходила до столу? Якщо ні — то викиньте цю дію. Якщо так — то виділіть цю дію. Вам не потрібен в цьому реченні зворот. “Вона сіла за стіл і розгорнула зошит.” Все. “Але ж світло, му-му, а як же читач зрозуміє, що вона стілець відсунула?” — ви шо, для дошкільнят пишете? Якщо людина сіла за стіл, то логічно, що вона відсунула стілець і сіла на цей стілець. Якщо в наступному реченні тіні танцювали від її рухів, то ну значить є світло? Можна додати навіть “тіні від лампи” — хоба! Тепер все на своїх місцях.
Чому друга половина абзацу працює краще без звороту? Тому що вона й без нього динамічна, чи не так? Дії в цих реченнях створюють атмосферу, додають яскраву, конкретну картинку: тіні відбиваються, танцюють, вирує дощ, зриває листя, і так далі. Тут не потрібні звороти, тому що вони послаблять ці рядки, зроблять їх лише чимось другорядним.
Але що, як така послідовність подій — це картинка в моїй голові, яку я хочу перенести на сторінки?
Співчуваю, але художнє письмо — це не дослівне перекладання речей із вашої голови на сторінки. Це неможливо, навіть, якщо ви геній письма. Ба більше — це не потрібно. Ви пишете історію, і в історії важливі лише ті речі, які підсилюють або рухають історію вперед. Читачу цікаво не те, яким боком до дверей стоїть ваша персонажка і не напрям повороту ручки двері, а що персонажка відчуває і, головне — чому вона стоїть біля дверей.
Звісно, ніхто не може заборонити вам писати точно так, як у вас у голові. Але тоді розумійте, чому читачу може бути нудно таке читати — ба більше, чому вам може не подобатися власний же текст. Тут важко і робити, що заманеться, і отримати за це найкращу винагороду.
Коли доцільні дієприслівники?
Ні, не всі дієприслівникові звороти варто викидати з тексту. Як і з іншими формами мови й техніками диявола — прислівниками, пасивною мовою і так далі, — у них є своє місце в тексті. Як зрозуміти, що це за місце?
Так само як ми зрозуміли, де їм не місце — вивчити, яку роль вони виконують. Якщо дієприслівники слугують додатковою або вторинною дією, то їх варто використовувати тоді, коли автор хоче підкреслити вторинність дії.
Оскаженілий від ненависті та болю, Альвар вклав усі життєві сили в цю останню відчайдушну атаку. Спис промайнув у повітрі швидше миті, направлений Древню прямо у серце. Відбивши атаку долонею, Древень дивився у небо.
Бачите, що тут відбувається? Ми виділяємо погляд у небо як основну дію, а відбиття атаки — як вторинну, і це моментально каже нам і різницю в силі Альвара і Древня, і відношення Древня до супротивника. Тут дієприслівниковий зворот працює.
На додачу: бачте, що ще я хитре зробив? Візьміть останнє речення — “Відбивши атаку долонею, Древень дивився у небо” — і виділіть його в новий абзац. Тепер воно читається як реакція, протидія. Коли ж воно в одному абзаці з попередніми реченнями, воно ще більше їх знецінює, бо навіть не позиціонує себе як протидію, а як органічний розвиток подій. Так, важливі навіть такі маленькі рішення в тексті, що вже казати про звороти.
На завершення
А яке ще вам потрібно завершення? Візьміть мікроскоп, тицьніть ним в екран монітора вашого дісплея, знайдіть усі дієприслівникові звороти — і спаліть їх нахуй, пританцьовуючи на вугіллі. Мовою нормальної людини: розкрийте їх, перетворіть на дієслова і подивіться, чи потрібні ці дії в тексті, чи ви обернули їх у звороти саме тому, що ці дії роблять текст монотонним і нудним. Приберіть те, що не потрібно. Дайте рівну вагу в реченні тому, що залишилося.
І більше ніколи не згадуйте про ці гидкі, мерзотні, фу-фу-фу які противні дієприслівники. Брр!
