У мене в шкільні роки був пенпол (друг по переписці), здається, з Кентукі. Звали його Калеб. Такий стереотипний чорний хіп-хоп хлопець з мотньой на штанах і важкорозбірливою вимовою. Підколював по-дружньому, допомагав з домашкою з англійської, на задньому дворі з братами курив травку. Був басистом в місцевому бенді. Батько механік, мати офіціантка. Стандартна така, звичайна сім'я. Називав мене «little mate». Ми списувалися декілька разів на тиждень.
Не пам'ятаю, з чого почалася наша з Калебом дружба, але саме через його історії у мене ніколи не було рожевих окуляр щодо США. Особливо що стосується життя в неблагополучних районах – бо він сам був з ледь не найбіднішого. Калеб багато розповідав про свої будні, про школу і бенд, уроки вокалу, кохання до якоїсь С'юзі, про булінг, агресивний соціум і те, що з будинку ні в якому разі не можна виходити з настанням темряви. Казав, що стрілянини й інші надзвичайні випадки відбуваються значно, значно частіше, ніж новини доходять до решти світу.
Він розповідав, що в його класі математики вже двоє тоді вчинили самогубство. На моїй пам'яті був один, останній, третій, такий світловолосий хлопчинка – я бачила статтю в місцевому виданні. Калеб щиро дивувався, що я не боюся ходити до школи і не ношу з собою ні перцовку, ні ножа. Тоді в моїй голові не сильно закрадалися думки, чому.
Прірва між бідними і багатими там була настільки велика, що її неможливо було не помічати. А дітям – казав – дай лише привід познущатися. Діти жорстокі й нестабільні. Особливо підлітки. Здавалося, особливіше особливого – американські підлітки. По вулицях ходити самому було небезпечно, бо пристрелити могли прямісінько з вікна. Вже не підлітки – вже дорослі. Калеб сміявся над моєю мрією поїхати в США. По-сумному сміявся. Казав, що якщо і існує на світі Пекло, то за його прототип Бог брав Америку.
Нещодавно я намагалася знайти його – і не знайшла. Нічого. Ні натяку на залишки переписки. Ні скрінів, ні імені користувача. Зовсім не пам'ятаю, чим саме закінчилося наше спілкування. Можливо, я його заблокувала. Можливо, він видалив сторінку.
Зараз я приблизно того ж віку, скільки було йому, коли ми дружили. І з мого будинку теж не можна виходити з настанням темряви – правда, зовсім з інших причин.
Update: я знайшла, коли саме відбувалося це спілкування – виявилося, не так давно, плюс-мінус в 2019 році. Я писала про нього декільком своїм друзям, тому залишилися згадки в діалогах
