“Аркан вовків” не має вовчиць

Усі, хто читає більше однієї художньої книжки на рік та знає адресу книгарні у своєму місті, чув про трилогію Павла Дерев’янка “Літопис сірого ордену”, першою частиною якої і є “Аркан вовків”. Її нам піхали всюди: в рекламі, в соціальних мережах, в схвальних дифірамбах на новинних ресурсах. Треба жити в лісі без телефона, щоб уникнути цього ажіотажу. Перевидання 2025 року розліталося як гарячі пиріжки, і всім була довподоби начинка. Уявіть: фентезійний світ, де козацька державність закріпилася та отримала сувернітет, московії не існує та ніколи не існувало, проблеми зводяться до внутрішніх міжусобиць (як завжди) та Смарагдової орди, яка є по суті більш прокачаною Золотою ордою — бо росії не існувало, як ми пам’ятаємо, тож на тих теренах нічого схожого на державу не утворилося. Звучить казково, особливо на фоні нашої теперішньої травми. Цим мене і підкупили, падлюки.

Та в цій бочці меду є одна ложка дьогтю. Моя подруга, яка читала цю трилогію, із сумом повідомила, що книжки — який жах! — сексистські. Я, як феміністка, розумію термін “сексизм” дуже добре, але що в тій книжці такого сексистського? Жінок вдягають в лати, схожі на бікіні? Вони не є частиною соціального життя? Їх звели до декорацій на фоні “чоловічого” Сірого Ордену? Тільки не кажіть, що вони можуть бути лише служницями і матерями! Усе набагато краще і водночас, набагато гірше.

Я починала “Аркан вовків” з пересторогою. Звичайно, коли жінка, з якою ти вже майже два роки ділиш книжковий клуб та іронічний подив чоловічою натурою, каже, що яблуко підгнивше, ти не засаджуєш в нього зуби по саме не хочу. Але мене понесло. Доволі якісно прописаний світ, цікава мітологія, персонажі, яким хочеться співчувати. А який авторський стиль! Так файно, мабуть, зараз мало хто пише. І мені подобається ця книжка, коли мова не йде про жінок у цій книжці. І, Боже поможи, яке ж це болюче місце…

Автор будує цей світ більш дружнім до жінок, ніж він був зазвичай: із п’яти осавул на чолі Ордену одна із них є жінкою, і при тому найбільш загадковою та могутньою, як мені здається; жінки можуть бути характерницями нарівні з чоловіками; вони можуть володіти магічними силами та бути частиною відьомського ковену. В теорії претензій бути не має. Та попри напів-феміністичну світобудову, те, що автор робить із тими кількома жінками, є трагічним.

У сюжеті з’являється буквально шість жінок, що не є таким уже поганим показником. Першою ми зустрічаємо відьму Соломію, з якою головний герой жив років п’ять, та Ліну, подругу дитинства та даму серця, також відьму. Також у нас є вище згадана осавула, мама, хрещена мама та ще одна панянка, яка з’являється під кінець книжки. То у чому ж трагедія, спитаєте ви мене. Ось тобі жінки, не ний.

В чому тут справа:

Соломія, разом з наставником Захаром, виховувала головного героя роками. Він жив у її будинку, вона виступала йому в ролі матері (про це згодом), вона проводила обряд ініціації в характерники. І ми взагалі не відчуваємо її зв’язку з героєм. Ми не знаємо нічого ні про неї, ні про відьомський ковен, який згадано в тексті один раз, і то побіжно. Якби не малюнок на форзаці, я би поняття зеленого не мала як вона виглядає.

Щодо Ліни така ж історія. Нам кажуть, що вони з головним героєм були друзями дитинства, і як доказ нас кидають у флешбек їхнього знайомства. Ліна — відьма, має очі різного кольору, і у них з героєм був секс перед тим, як він подався Стежкою™. Він у неї по вуха закоханий, вона його відшиває, і з’являється триста сторінок потому, бо їй потрібна допомога у проведенні обряду з виклику якоїсь нечисті. Чому вона його відшила? Чому не відповідала на його листи? Де вона була весь цей час? Що це за обряд такий, для чого він? Відповідь на усі запитання залишається одна і та сама: а бог його знає.

Далі на нас чекає старий-добрий троп мертвої дружини. Все, як треба: трагічна смерть жінки у війні двох сторін, від чого її чоловік їде ґлуздом та стає на шлях помсти, син залишається без обох батьків і намагається заслужити любов тата. Тут вам і daddy issues, і складний процес горювання, і… в принципі, все. Я навмисне не піддивляюся в книжку поки пишу цей есей, і я не можу згадати, як звали мати головного героя. Мабуть, Оля. Так от, трагізм смерті Олі не в тому, що вона померла, а в тому, що її син та чоловік втратили її. Це не її життя обірвалося, а життя чоловіків навколо неї. Оля у нас не суб’єктна, вона не має особистості, нам навіть не показують якісь спогади героя про неї — лише якісь проблиски “образів”, і все на тому. Автор відмінно прописав складні стосунки батька із сином, але чомусь складні почуття щодо смерті матері забув. Буває.

Далі по списку — хрещена мати. Як і з біологічною матір’ю, я не пам’ятаю її ім’я, тому буде Марина. Марина — оскаженіла гнівом через смерть своїх синів. Це друга сторона мертвої матері: жива мати з мертвими дітьми, і за іронієї долі, її мертвий син прописаний краще, ніж вона. Ми знаємо про його історію з головним героєм, їхню останню взаємодію, складні почуття щодо його смерті. З Мариною усе дуже прозаїчно, надто прозаїчно: вона прагне помсти над батьком головного героя, який, як вона вважає, вбив її синів, і в результаті сама помирає. Із родичами в хлопа так собі, я вам скажу, але на те воно і темне фентезі. Марина з’явилася у нас в одному епізоді, дропнула трошки лору бо для сюжету треба, і сконала.

Про осавулу нічого сказати не можу — в тому числі і ім’я, але назвисько у неї Хвостата, тож так і будемо її називати — і я знаходжу в цьому позитив: що менше жінка з’являється у цій історії, то менше в неї шансів перетворитися на картонку. Хвостата — загадкова, таємнича, майбутня покровителька нашого головного героя та ледь не єдина, хто знає про його вміння стрибати в потойбіччя.

Через усе це я продерлася, як через хащі. Було боляче, було важко, думка про світ без росні гнала мене вперед, і зрештою я вийшла на широку галявину. Я вже хотіла було присісти та видихнути, як вперіщив дощ.

Катря. Ох, моя люба Катря.

Катря згадується ледь не на початку книжки як сестра одного із новоспечених друзяк головного героя. Жінка-фурія, жінка-легенда, вона може натовкти тобі пику, лише вона може перемогти свого брата у поєдинку на шаблях, який є найвправнішим фехтувальником із їх когорти, коли вона відкриває рот — усі слухають. Її чимала тінь слідує за героями через весь сюжет, і коли вона нарешті з’являється… Я закриваю книжку аби подихати, бо немає сечі терпіти ці пекельні борошна.

Як казали класики, навіть праведників можна задовбати, а я не праведниця, і чаша мого терпіння не те щоби переповнилася: вона розбилася на друзки та пішла на дно океану мого відчаю.

Катря має буквально дві репліки: однією вона дає вербального копанця своєму братові, що той не вправляється у фехтуванні, а другою — зізнається у симпатії головному герою. Ну, як зізнається… Вона зиркає на нього з-під лоба сторінки дві, гнівно фиркає коли він отримує листа від Ліни, їде за ним достатньо довго, аби пасивно-агресивно видусити: “Ну ти мені нравися” (вільна інтерпретація) і поїхати геть.

Всьо.

На цьому етапі я вже нервово сміялася і хотіла битися головою об стінку. У тексті піднімаються питання дискримінації характерників, війни, громадянської війни, життя і смерті, батьківства, дружби і вірности, торгівлі людьми, людської жадоби, влади та її ж пасивності. І у цьому ж тексті найбільш здібна характерниця западає на п’ятнадцятирічного головного героя у перші дві хвилини, має проблеми з агресією та ніяк не комунікує. І перед тим, як ви піднімете питання віку, я вам відповім: тоді навіщо було ставити її на п’єдистал, якщо вона ледве дотягується до першої сходинки під ним?

Так, це перша книжка трилогії. Так, я маю прочитати ще дві книжки, аби історія замкнулась та усі вузлики розв’язалися. Я не виключаю вірогідности (більше сподіваюся, насправді), що ми ще дізнаємося про відьомський ковен, про усі стрьомні мутки Ліни, про причину смерті мами, і, звичайно ж, виростемо та побудуємо здорові стосунки з Катрею (ха!). Та це не нівелює того факту, що жінки не відчуваються частиною цього світу. Вони у ньому існують тому, що чисто науково не може бути інакше. Вони навіть не другорядні героїні, вони більше схожі на декорації, підпірки для чоловіків навколо них. Немає в цій книжці епізоду, де жінки розмовляють між собою, не кажучи вже про розмову про щось, що не стосується чоловіків — тест Бекдел. Він більше стосується кіно, аніж книжок, але це просто щоб навести різкість.

Коли я була на Книжковому Арсеналі з подругою та вказала їй на цю трилогію, консультантка одразу заспівала хвалебну оду. І на мою ремарку: “Подруга казала що вона сексистська” вона, після короткої паузи, відповіла:

— Ну, в другій частині жінка-характерниця є однією з головних героїв.

Той факт, що в книжці є жінки, не робить її НЕ сексистською. І вже точно присутність характерниць не робить її феміністичною. П’ять хлопчаків у центрі сюжету — це не сексизм. Фокус на чоловічому досвіді — не обов’язково сексизм. Сексизм — це коли жінка не є людиною з власними недоліками, звичками, історією. Сексизм — це коли усе існування жінки крутиться навколо чоловіка, будь то кум-брат-сват, романтичний інтерес чи син. Сексизм “Аркану вовків” полягає в тому, що жінкам не дозволено бути нічим іншим, окрім як саундтреком до чоловічого блокбастеру. Коли ви дивитеся новий фільм Мервел, вас занурює в атмосферу в тому числі завдяки музиці, але ніколи в життя ви не підете слухати цю музику окремо від картини, бо окремо вона не має ніякого сенсу.

Тому після першої частини я поставила цю трилогію на паузу до кращих часів. Я можу витримати все в цьому світі, включно з графічними сценами насилля, але не сліпоту щодо моєї статі. Я однозначно рекомендую цю книжку до прочитання, якщо вас ці аспекти не парять, хоча через семирічний розрив таймлайну між першою та другою частиною я тихо-тихо спитаю: то ми для підлітків пишемо, чи все ж для дорослих? Але це вже діло десяте.