Автор: Вальтер Сіннотт-Армстронг — професор практичної етики імені Чонсі Стілмана на кафедрі філософії та в Інституті етики імені Кенана в Університеті Дьюка в Північній Кароліні.
Чимало з моїх найкращих друзів вважають, що деякі мої глибокі переконання щодо важливих питань є очевидно помилковими або навіть безглуздими. Іноді вони кажуть мені про це прямо в обличчя. Як ми можемо залишатися друзями? Частково відповідь полягає в тому, що ці друзі і я є філософами, а філософи вчаться поводитися з позиціями, що межують із здоровим глуздом. Крім того, я пояснюю і наводжу аргументи на користь своїх тверджень, а вони терпляче слухають і відповідають своїми аргументами проти моєї позиції і на користь своєї. Обмінюючись аргументами, ми виявляємо повагу один до одного і починаємо краще розуміти один одного.
Філософи дивні, тому така цивілізована суперечка може здаватися неможливою серед звичайних людей. Однак деякі історії дають надію і показують, як подолати високі бар'єри.
Один відомий приклад стосується Енн Атвотер і С. П. Елліса в моєму рідному місті Дарем, Північна Кароліна; він описаний у книзі Оші Грея Девідсона «Найкращі вороги» (1996) і майбутньому фільмі. Атвотер була самотньою, бідною чорношкірою матір'ю, яка очолювала операцію «Прорив», що мала на меті поліпшити життя чорношкірих мешканців місцевих районів. Елліс був таким само бідним, але білим батьком, який пишався тим, що був верховним лідером місцевого Ку-Клукс-Клану. Вони не могли бути більш віддаленими один від одного. Спочатку Елліс брав із собою зброю та охоронців на міські збори в чорношкірих районах. Одного разу Атвотер кинулася на Елліса з ножем, і її довелося стримувати друзям.
Незважаючи на взаємну ненависть, коли суди зобов'язали Дарем інтегрувати свої державні школи, Атвотер і Елліс були змушені спільно очолити серію публічних дискусій, які тривали по вісім годин на день протягом 10 днів у липні 1971 року, про те, як реалізувати інтеграцію. Щоб спланувати це випробування, вони зустрілися і почали ставити питання, відповідати з обґрунтуванням і слухати одне одного. Атвотер запитала Елліса, чому він проти інтеграції. Він відповів, що головним чином хоче, щоб його діти отримали хорошу освіту, але інтеграція зруйнує їхні школи. Атвотер, ймовірно, хотілося крикнути на нього, назвати расистом і піти в гніві. Але вона цього не зробила. Натомість вона вислухала його і сказала, що вона також хоче, щоб і його діти, і її діти отримали хорошу освіту. Тоді Елліс запитав Атвотер, чому вона так наполегливо працює над поліпшенням житлових умов для чорношкірих. Вона відповіла, що хоче, щоб її друзі мали кращі будинки і краще життя. Він хотів того ж самого для своїх друзів.
Коли кожен вислухав аргументи іншого, вони зрозуміли, що поділяють ті самі основні цінності. Обоє любили своїх дітей і хотіли гідного життя для своїх громад. Як пізніше висловився Елліс: «Я думав, що Енн Атвотер — найжорстокіша чорношкіра жінка, яку я коли-небудь бачив у своєму житті... Але, знаєте, одного дня ми з нею зустрілися на годину-дві і поговорили. І вона намагається допомогти своїм людям, так само як я намагаюся допомогти своїм». Усвідомивши свою спільну позицію, вони змогли співпрацювати, щоб мирно інтегрувати школи Дарема. Здебільшого їм це вдалося.
Це не сталося швидко і легко. Їхні палкі дискусії тривали 10 довгих днів у «чарреті». Вони не могли б дозволити собі так довго залишатися без роботи, якби їхні роботодавці (включно з Університетом Дьюка, де Елліс працював у службі технічного обслуговування) не надали їм оплачувану відпустку. Вони також були винятковими особистостями, які мали сильні мотивації для співпраці, а також багато особистих чеснот, включаючи інтелект і терпіння. Проте такі випадки доводять, що іноді закляті вороги можуть стати близькими друзями і зробити багато для своїх громад.
Чому ліберали і консерватори не можуть зробити те саме сьогодні? Слід визнати, що екстремісти з обох боків нинішньої політичної сцени часто ховаються у своїх камерних спільнотах і однорідних районах. Вони ніколи не слухають іншу сторону. Коли вони все-таки виходять назовні, рівень риторики в інтернеті є жахливим. Тролі вдаються до гасел, образ і жартів. Коли вони все-таки наважуються на аргументи, їхні аргументи часто просто виправдовують те, що відповідає їхнім почуттям і сигналізує про племінні союзи.
Поширення поганих аргументів є незаперечним, але не неминучим. Рідкісні, але цінні приклади, такі як Атвотер і Елліс, показують нам, як ми можемо використовувати філософські інструменти для зменшення політичної поляризації.
Перший крок – це налагодити контакт. Філософи відвідують конференції, щоб знайти критиків, які допоможуть їм вдосконалити свої теорії. Подібно до цього, Атвотер і Елліс домовилися про зустрічі, щоб з'ясувати, як їм працювати разом у рамках проекту. Всі ми маємо усвідомити цінність уважного і доброзичливого ставлення до опонентів. Потім нам потрібно докласти зусиль, щоб поговорити з цими опонентами, навіть якщо це означає залишити наші затишні околиці чи улюблені веб-сайти.
По-друге, нам потрібно ставити запитання. З часів Сократа філософи відомі не тільки своїми відповідями, а й своїми запитаннями. І якби Атвотер та Елліс не ставили один одному запитань, вони б ніколи не дізналися, що обом найбільше дорогі їхні діти та полегшення страждань від бідності. Ставлячи правильні запитання правильним чином, ми часто можемо відкрити спільні цінності або принаймні уникнути непорозумінь з опонентами.
По-третє, нам потрібно бути терплячими. Філософи викладають курси протягом місяців, присвячені одній темі. Подібно до цього, Атвотер і Елліс провели 10 днів у публічній дискусії, перш ніж нарешті зрозуміли і оцінили один одного. Вони також запрошували інших членів громади говорити скільки завгодно, так само як хороші вчителі враховують суперечливі точки зору і залучають усіх учнів до розмови. Сьогодні нам потрібно сповільнитися і боротися з тенденцією виключати конкуруючі погляди або перебивати і відповідати швидкими репліками та слоганами, що принижують опонентів.
По-четверте, нам потрібно наводити аргументи. Філософи зазвичай визнають, що вони повинні обґрунтовувати свої твердження. Подібно до цього, Атвотер і Елліс не просто оголосили свої позиції. Вони посилалися на конкретні потреби своїх дітей і своїх громад, щоб пояснити, чому вони дотримуються своїх позицій. У суперечливих питаннях жодна зі сторін не є настільки переконливою, щоб уникнути вимог надати докази та обґрунтування, які подаються у формі аргументів.
Жоден із цих кроків не є легким або швидким, але книги та онлайн-курси з логіки – особливо з філософії – можуть навчити нас цінувати та розвивати аргументи. Ми також можемо вчитися на практиці, спілкуючись, задаючи питання, проявляючи терпіння та наводячи аргументи у повсякденному житті.
Ми все ще не можемо достукатися до всіх. Навіть найкращі аргументи іноді залишаються непочутими. Але не слід поспішно робити висновок, що аргументи завжди дають збій. Помірковані люди часто відкриті до міркувань обох сторін. Так само як і ті надто рідкісні зразки, які визнають, що вони (як і більшість з нас) не знають, яку позицію зайняти щодо складних моральних і політичних питань.
З цього випливають два уроки. По-перше, ми не повинні відмовлятися від спроб достукатися до екстремістів, таких як Атвотер і Елліс, незважаючи на те, як важко це зробити. По-друге, до поміркованих людей легше достукатися, тому зазвичай має сенс спочатку спробувати домовитися з ними. Практика на більш сприйнятливий аудиторії може допомогти нам поліпшити наші аргументи, а також наші навички їх подання. Ці уроки дозволять нам зробити свій внесок у зменшення поляризації, яка гальмує розвиток наших суспільств і нашого життя.
