Він прийшов у ніч, коли всі зірки згасли.
Не тому, що небо було хмарне, ні. Просто зірки вимкнули — назавжди.
О 03:02 ранку Всесвітнє Візуальне Агентство відключило всі цифрові зоряні модулі. Їх вимкнули, бо люди перестали на них дивитися. Статистика показала: лише 2.4% населення щомісяця піднімало голову вгору. Решта дивилися донизу — в екрани, у підлоги метро, у відображення себе в вікнах занедбаних поїздів.
І ось тоді він з’явився — той, кого всі давно забули.
Він ішов містом, що дрижало в неоновій лихоманці. Місто, що пульсувало, мов штучне серце, що тримається на резервному живленні. У нього не було імені. Принаймні, такого, яке можна було би надрукувати латиницею або кирилицею. Він — відлуння старої епохи. Колишній навігатор між зоряних систем, а тепер — просто перехожий.
Його шкіра світилася блідим сріблом, ніби запилена старим космосом. Він не мав очей — лише два обертові сенсори, що постійно фокусувалися, мовби шукали щось, чого тут уже не було.
— Ви бачили зорі? — питав він кожного, кого зустрічав.
Люди відсувалися. Не з остраху — із байдужості. Байдужість тут мала свій колір: сірий, з вкрапленням неоново-кислотного нудьгування. Навіть діти більше не питали "чому?". Вони питали "навіщо мені це?" і скидали погляд униз, де блимало щось кольорове, але без душі.
— Ви бачили зорі? — повторював він.
І лише одна жінка зупинилася. Її волосся було блакитним — не природним, а як реклама газованої води. Але очі — справжні. Втомлені. Людські.
— Колись, — сказала вона. — Моя бабуся показувала мені сузір’я. Я пам’ятаю Великий Віз і Оріона.
— А тепер?
— Тепер лише реклама. І GPS.
Він кивнув. І вперше за багато років — зітхнув. Так, щоб повітря вийшло з нього не як алгоритм, а як пам’ять. Він простягнув їй маленький пристрій — куля, схожа на стиснутий Всесвіт, темна, оксамитова.
— Це — остання зоря. Вона зберігає в собі світло мільярда років. Тримай. І збережи.
— Навіщо?
— Бо без зірок ти не знатимеш, куди йдеш. Бо коли гаснуть зорі — починає вмирати пам’ять.
Вона прийняла кулю, не розуміючи до кінця. Але її руки здригнулися — так, ніби щось давнє в ній прокинулося. Прабабусин шепіт, запах літніх ночей, покривала на даху будинку і голос: «Бачиш? Он там — Кассіопея».
Він зник так само раптово, як з’явився. Без звуку. Без сигнатури в мережі.
А вона стояла, тримаючи зорю в долонях.
Наступного дня всі екрани міста почали блимати. Не помилкою — зорями. Старими, справжніми. У прямому ефірі.
На форумах панувало здивування:
— Що це?
— Хтось зламав Візуальне Агентство?
— Це вірус?
Ніхто не міг пояснити. Але деякі зупинялися. Деякі діти вперше підняли голови — і сказали «вау». А бабусі й дідусі витягали старі книжки й показували маленьким, як читати небо.
А на самій околиці міста, серед покинутих антен, вона стояла й дивилась вгору. У долонях світилась куля — вже не темна, а жива. Маленьке сонце, що щось згадувало. І дарувало іншим згадати.
І тоді вона прошепотіла:
— Я бачила зорі.
І місто почуло її.
