Продавав на OlX вівтар. Підставку для телевізора, на якій усе моє життя до смерті батьків стояв наш маленький скромний бог. Жодне свято без нього не обходилось — і жоден будень.
Дивна совєтська тринога на колесиках. Тоді не люди обирали меблі, а меблі обирали людей.
Власне, я навіть не продавав(бо розумів, що гроші за це ніхто не дасть), а віддавав безоплатно. Охочий знайшовся, як не дивно, майже одразу.
Написав, що приїде. Запитав, чи можу я принести підставку до зупинки чи АТБ. Я сказав, що тягти її не буду. Він погодився піднятися на поверх.
Та коли він приїхав, я спустив підставку донизу. Бо все одно б довелося іти відкривати двері в під'їзді — домофон у мене не працює. Можна було б вказати ще таку умову: «Ви маєте піднятися на третій поверх, але домофон не працює. Потрібно дочекатися, коли хтось зайде чи вийде...», але це вже, звичайно, занадто.
І от я спускаюсь. Переді мною літній чоловік невисокого зросту, кремезний, із сивим волоссям і пакетом АТБ у руках(я не вигадую; куди ж без цього пакета!). Можливо, він думав запхати підставку в пакет. Та це в нього не вийде, вона завелика. Або він хотів би частково сховати її від глузливих поглядів людей... «Куди цей старигань тягне таку триногу? На звалище історії? Чи собі додому?»
Ми потиснули один одному руки й попрощалися.
Його долоня була широка, м'яка, тепла й сильна. Такими мають бути руки в чоловіків. А не як у мене: вузькі, тонкі, холодні й слизькі...
Такими ж, як у цього пана, руки були в мого дідуся. Я не відчував подібного доторку більше ніж тридцять років...
Треба було запросити того чоловіка на чай. Послухати його, поговорити з ним. Можливо, в його словах вигулькнув би мій дідусь чи батько...
Він мав вигляд канонічного старого. Не просто мужика, який постарів, але залишився таким самим, як і був, а саме якоюсь іншою, казковою людиною без статі. Такі персонажі здаються всім неймовірно добрими й неможливо тямущими. У них є велосипед і гараж. Чи магічна комора. Радіоприймач і календарик. Вони можуть усе полагодити. І з усім допомогти.
У них немає злості чи роздратованості на світ. Це янголи серед людей.
Хоча, можливо, це просто хворий алкаш, який тягне до себе додому різне лайно. Будує собі за допомогою старих речей і дешевого пійла захисну стіну від майбутнього й життя...
Та хочеться вірити в інше. До мене приходив архетип діда. Його долоні шершаві й пласкі. Роки розгладжували їх, ніби тісто качалкою, кермами різних типів, жіночими грудьми, лопатами, ручками від молотків, прикладами рушниць...
Тепер у цих руках підставка для телевізора, яка простояла в нашій квартирі все моє дитинство й усю мою юність. Тож у добру путь, старі речі й нове життя, у добру путь!
