Моя пам’ять мене зраджує, чи то, навпаки, оберігає мене від спогадів. Нічого не вдієш, прийдеться щось вигадувати, або, навпаки, писати якусь нісенітницю. Хоча, ні, напишу про те, як було бажання вступати на філологічний.
Коли з прикладною математикою у мене не склалося, або, як то кажуть, склалося, але не до кінця, я майже рік пропрацював у рибальському магазині. Батьки хотіли, щоб я хоч щось робив. Я працював не заради грошей, а для того, що б бути хоч чимось зайнятим.
Воно мені не подобалось, і було нестерпно нудним. Я кожен день чекав сьомої вечора, щоб закрити магазин, та відправитись на маршрутному таксі додому. З роками все більше переконуюсь, мені не комфортно з людьми, мені комфортно із самим собою.
Так от… чекав я сьомої, інколи заходив у продуктовий купити щось пожувати, або пива з таранькою, та їхав додому. Дома на мене чекав телик, цигарки, вечеря, а інколи і пиво. Це була повна безнадія. І так повторювалося з дня в день.
Працював я шість днів на тиждень, а у неділю грав у комп’ютер.
Під кінець літа я наскладав трохи грошей, і купив собі вживаний ноутбук, бо брати новий мені було не по кишені. А така ідея з покупкою виникла після того, як до магазину зайшов один чолов’яга, та запропонував купити в нього планшет. От я і вирішив придбати собі якийсь гаджет, не витрачати ж гроші постійно на пиво з таранькою.
І в середині осені, я покинув цей магазин, і вирішив писати. Бо все ж таки, для чогось я ж придбав ноут. Почав писати статті, та трохи заробляти. Гадав, наберусь досвіду, та влаштуюсь кудись у офіс, а, там може і на філологічний вступлю.
Бо раніше як? Потрібна була вища освіта, так всі казали. Це зараз курси, ментори, коучі і таке інше. А тоді — освіта — і, крапка.
В офісі я трохи пропрацював, та навіть ходив до рідного університету з бажанням подати документи на філфак. Але не склалося…
Та от, що було дивним та навіки закарбувалося в моїй пам’яті… якось я написав коротеньке оповідання про дівчину, яка любила писати. І, коли я йшов до філологічного корпусу, то побачив ту дівчину, яку створив в уяві. Вона йшла попереду з невеликим рюкзачком-сумкою, і коли вона обернулася, щоб поглянути на мене — то мій вигаданий образ ожив, і я побачив її наяву.
Але на філологічний я так і не вступив, продовжував працювати. Робота забирала усі сили, зате я кріпко та міцно спав. Інколи виходив до міста: в парк, чи то в бар, і там набирався нових емоції.
Життя було розмірене, аж до поки, я не погнався за метою… ні, я кажу не про вступ до універу, а скоріше про те, що мені закортіло купити елітну квартиру. От тоді час полетів, бо я прагнув наблизитися до мети якомога скоріше. Коли за чимось женешся, то воно все далі і далі віддаляється до горизонту.
Однак, Бог мав інші плани щодо мене, і на мою долю випали чималі випробовування. Мені довелося пережити крах надій та сподівань, госпіталізацію, невдачі з жінками, та ще купу всього-всього.
Все це загартувало мене, та привело до смирення. Тепер я розумію, що найцінніше в житті це мир та спокій в душі і серці, а також щастя просто перебувати тут у цьому моменті, та ні за чим не гнатися. Досягнення та матеріальні блага вимагають нових досягнень та матеріальних благ. Саме так влаштована ця пастка. Щастя, як не дивно, у простих речах…
Тепер я більше живу, більше читаю, і намагаюся не гнатися за тими речами, які диктує нам сучасний світ. Квартира, машина, гроші — це все добре, але воно не гріє душу. Не може матеріальна річ витіснити з душі любов, спокій, надію, рівновагу, сердечні сподівання. Спочатку має бути духовність — потім, решта.
