ЧАСТИНА ТРЕТЯ — ПО ТОЙ БІК
ГЛАВА XI
Десь неподалік лунали голоси, які не давали спокійно спати. Василь перегорнувся на інший бік і хотів вкритися ковдрою з головою, але ніякої ковдри не було. Голоси, певно, вирішили цим скористатись і замість того, щоб зникнути, стали гучнішими.
– ...Та ні, начебто живий.
Навіть якщо хтось і справді був живий, це не видавалося хлопцю достатньо вагомим приводом стояти над ним та здіймати гамір.
– Гей, чоловіче, – до шуму додалися тактильні почуття. Такі, наче хтось легенько копнув його черевиком у бік.
Це було вже занадто. Василь перегорнувся на спину і спробував розплющити очі. З другої спроби вдалося, але він нічого не міг розгледіти через сліпуче сонце. Довелося сісти. Поруч із ним на піску стояли два чоботи. Чомусь – і це “чомусь” не давало зосередитись на більш нагальних питаннях – один чобіт був майже новий, хіба тиждень як з крамниці, а другий – надзвичайно брудний та подертий.
Мандрівник здогадався, що саме чоботи і галасували. На них спадали брудні штані. Прикриваючись від сонця долонею, Василь задер голову вище, щоб помилуватися такою ж брудною курткою, і ще вище – туди, де з брудного ж таки, неголеного обличчя його полохливо вивчали два ріденьких безбарвних ока.
Промайнула думка, що слід розізлитися, але не знайшлося сил. Василь опустив голову на руки, розраховуючи, що примара мине. Певний час і справді було тихо. Потім чоботи знову заговорили.
– Слухай, це наша яма. Вибачай, що не даємо спати, але нам потрібно набрати піску.
Хлопець відчайдушно намагався зрозуміти про що йдеться, але єдиною думкою було “чому?”. Чому один чобіт новий, а інший такий пошкрябаний? Василь знову розплющив очі і огледівся. Він сидів у ямі з піщаними стінами. Це було так дивно, що мандрівник спробував звестися на ноги.
В голові запаморочилося, і він втратив рівновагу. Його підхопили під руку.
– Чоловіче, з тобою все гаразд? – Василь мав сумнів, але хитнув головою, аби його тільки лишили у спокої. Підвівшись, він бачив тепер навколо себе поле, край ями стояли люди з лопатами і неподалік – вантажівка.
– Вибач, що потурбували.
Василь махнув рукою – жодних проблем, приходьте у гості ще – і на хитких ногах підійшов до краю та осів.
До Брудного Чобота приєдналися лопати, що стояли до цього осторонь. Всі разом вони заходились нагрібати пісок у мішки. Мандрівник бездумно спостерігав, доки від їхніх рухів не закрутилася голова. Він відвернувся і спробував вилізти з ями. Вийшло не надто елегантно – спочатку якось ткнувся обличчям у землю, але зрештою таки видерся і звівся на ноги. З цієї точки спостереження все поле виявилося вкритим ямами-виразками. Поміж ними граціозно звивалася подвійною жовтою змією дорога. Де-не-де похилились стовбури напів-мертвих дерев. На одному з дерев якийсь шанувальник чорного гумору повісив за шию опудало – так, що це скидалося на історично-релігійну діораму “Іуда Іскаріот на осиці”.
Василю захотілося піти геть, якнайдалі від безнадійності цього краєвиду, від каламутного осаду в голові, але він не міг визначитись з напрямком – на всі боки до самого обрію було одне й те саме. Втомившись, він сів – спиною до копачів, щоб знову не закрутилася голова. Як все це розуміти?
Він мав би бути... Він їхав додому. Так. Кочеряка, попутка з Чиря... з Чирваченком за кермом. Далі містечко, селище міського типу тобто... районні Опупинці, чи як їх там... Далі бридкий магазинчик при трасі, дешева, занадто солодка кава. Кава плавно перетікала у дурні сновидіння, але, судячи з гидкого присмаку у роті, Василь вирішив, що насправді куштував напій. Неважко здогадатись, що надмірна кількість цукру була покликана приховати ще якийсь смак, окрім плісняви.
Хлопець гірко всміхнувся, згадавши, як він долав опір шлунку, ковтав мерзенну рідину і, щоб не здатися невдячним, нахвалював вишукане пійло. Слід було виплеснути помиї доки вони були ще гарячими в писок тому суб'єкту підприємницької діяльності.
Але навіть кава зі снодійним не пояснювала те, як він опинився у цій місцевості. Телефон? В кишені Василь передбачувано намацав порожнечу. Зрозуміло. Отже, Чирваченко присипляє його, краде жалюгідні копійки та телефон з тріснутим екраном та завозить бозна-куди. Вони їхали через густі та темні ліси, і незрозуміло, чому шахрай не викинув його там само, але яке це мало значення.
– Слухай, тобі часом робота не потрібна? – знову Брудний Чобіт.
– Я схожий на людину якій потрібна робота? – якщо у відповіді і був сарказм, то його вміст був незначним. Мандрівник ніяк не міг зібрати до купи мізки. Можливо, йому і справді потрібно зараз попрацювати?
Але чоловік образився.
– Як знаєш. Я хотів допомогти.
– Може у вас щось пити є? – Василь усвідомив, що помирає від спраги.
Брудний, але доброзичливий Чобіт пішов до машини. Хлопець скористався перервою, щоб подумати. Останнє чого він зараз прагнув це фізичні навантаження, але чи був вибір? Він запхав руки в порожні кишені і ще раз обвів поглядом спустошену землю.
– Тримай.
– Дякую! – Василь жадібно ковтнув з принесеної пляшки, обпікся і ображено виплюнув.
– Ять! Я мав на увазі – чи немає у вас води? – чоловік винувато розсміявся, забрав пляшку і знову почвалав до машини.
З другої спроби втамувавши спрагу, Василь обережно спробував довідатись.
– Де ми зараз знаходимось?
Брудний, чи то не зрозумівши запитання, чи то і справді в пошуках орієнтирів, огледівся.
– Не знаю. Якесь... місце, – зрештою знизав він плечима. Мандрівник вирішив, що йому віддячують сарказмом за сарказм, але на обличчі чоловіка були тільки тисячолітня втома та байдужість.
– Зрозуміло. Ну... я б не відмовився трохи підзаробити.
Чобіт зрадів.
– Ото вже добре! Пішли, познайомлю тебе з Панполковником.
Панполковника звали Петром, і він обурено наполягав, що він ніякий не пан полковник і навіть не пан підполковник, а всього лише пан виконроб. В більшості випадків навіть без пана.
Пізніше Василь дізнався, що Петро не просто служив у армії, а й воював – в якійсь далекій країні де він не тільки воювати, а й ні під яким приводом не мав би перебувати. Через неприємні спогади Петро дуже не любив офіцерів. Зі свого боку робітники не дуже любили Петра: виконроб змушував їх рвати жили, тоді як сам зазвичай стояв аристократично поруч з руками в кишенях, та ще й стабільно не доплачував.
Допомігши закинути мішки з піском до кузова, Василь з Чоботом та рештою робітників втомлено попадали на них. Коли вантажівка крутячи задом та пострибуючи – наче кріль хворий на церебральний параліч – рушила, хлопець лише раз підвів голову у спробі запам'ятати дорогу, але одразу ж вирішив, що воно того не варте.
Нацибавшись досхочу, чотириколісний раб людини зупинився під химерною спорудою. Споруда виглядала як невдала спроба відтворити Велику китайську стіну з силікатної цегли посеред степів Наддніпрянщини. Зводилася вона, схоже, за дипломним проектом не надто успішного учня будівельного ПТУ, накреслений тим у творчій безвиході за ніч до захисту.
Викидати важкі мішки з кузова було на садистський манер приємно, але потім довелося мішати пісок з цементом і водою та подавати відрами готовий розчин на верх стіни, де на хитких лісах, наче мавпи на пальмах, погойдувалися два муляри.
Стіна була заввишки метрів п'ять, може всі шість, і невибагливо-прямолінійно тяглась до обрію. Хтось або щось утворило величезне провалля посередині, яке Петрові наймити тепер закладали. Подаючи чергове відро муляру, Василь з цікавості зазирнув на інший бік і побачив тільки те ж саме гнітюче поле з поодинокими деревами, на декотрих з яких висіли ті ж самі опудала.
Василю не давало спокою призначення споруди, і він спробував довідатися від своїх нових співробітників, але ті працювали тут другий день і їм вже неабияк набридла циклопічність, загадковість та цілковита безглуздість муру. Тепер вони жваво сперечалися між собою тільки про розмір грошової винагороди, яку можуть отримати за свої зусилля. Чобіт, як найстаріший та найдосвідченіший бурлака, авторитетно прогнозував, що добре буде, якщо вони не залишаться у боргу перед замовниками.
Ще на краю піщаної ями Василь обговорив оплату з виконробом і, помітивши як бігають очі Петра та як той підступно всміхається, дійшов висновку, що ніяких грошей не побачить. Та навіть безоплатна праця надавала існуванню видимість раціональності, і хіба не заради цієї видимості більшість людей жертвують сорока годинами життя кожен тиждень? Як приємний додаток Панполковник обіцяв харчування та дах над головою.
Надвечір вони розвели багаття, вмились у каламутному струмку та повечеряли гречаною кашею з тушкованою свининою з бляшанок. Обіцяного Петром даху над головою не було, але так навіть краще, думав мандрівник, – над головою кружляли найчистіші та найвеличніші зірки які він бачив у своєму житті. Хлопець так втомився, що навіть не зміг знайти Великого Возу – єдине сузір'я яке він знав.
Наступного дня працювалося вже набагато легше.
На третій день, коли ремонт наближався завершення, один з мулярів впав майже з самих верхів, і Василь вперше в житті побачив на власні очі що таке відкритий перелом.
Решта наймитів кинулися спочатку на допомогу, але розгледівши скалічену ногу з якої стирчав блакитно-білий уламок кістки відступали. Обличчя муляра в мить розгубило весь багаторічний запас засмаги і набуло землистого відтінку. Василь, якого життя жаліло і який не знав ще про існування больового шоку, дивувався, як мужньо неборака тримається. Той часто і неглибоко дихав роззявленим ротом, але не стогнав, очі його то витріщались у небо, то ковзали по обличчях людей, які з'юрбилися навколо, не впізнаючи їх.
Без поспіху підійшов Панполковник і, миттю оцінивши ситуацію, дав стусана одному, штовхнув другого, плеснув по плечу третього, наказав принести аптечку з кабіни та знайти дошки, щоб закріпити кінцівку.
За чверть години вантажівка з Петром, постраждалим у кузові та двома робітниками, які мали тримати постраждалого, аби того сильно не калатало на ямах, траурно-повільно поїхала на пошуки лікарні. Василь уявив що буде з поламаною ногою у такій дорозі і подумки застогнав від співчуття.
Другий муляр категорично заявив, що після побаченого сьогодні на гору вже не полізе. Довелось вилити вже готовий розчин в яму. Збилися до купи і тихо, наче перелякані діти, ділилися історіями про травматизм на виробництві. Мандрівник мовчки слухав бувальщини, від яких стигла кров, і з ностальгією згадував безпечну нудьгу тихої крамнички.
Виконроб повернувся вже в сутінках. Турбуючись про душевний стан підлеглих, він, проїжджаючи котресь із сіл, придбав у тамтешніх шаманів-психоаналітиків величезний, розпухлий від самогону бутель. Незважаючи на летально високий градус, питво, окрім гидкого бурякового післясмаку у роті та глухого дзвону у вухах, ніяких ефектів на Василя не справило.
Наступного дня за повної відсутності ентузіазму завершили роботи, і приїхали замовники на чорному позашляховику з тонованим склом. Курява здійнята колесам, здавалось, не наважувалася сідати на зловісну автівку.
Пасажири цілком відповідали своєму транспортному засобу – четверо бугаїв з дубовими обличчями, у чорних, як на поминки, костюмах і, природно, в темних окулярах. Та навіть окуляри не можуть приховати того факту, що це ті самі лобуряки про яких співав Тартак, думалося Василькові, який про всяк випадок ховався за спинами товаришів.
Лобуряки, наче вибагливі пошановувачі мистецтва – перед роботою безталанного художника, стали перед закладеним новенькою цеглою проваллям і синхронізовано кривили пащеки. Петро плутано надавав пояснення. Наймити завбачливо зайшли за вантажівку і голосно обговорювали погоду – аби не почути чогось зайвого.
– На собі не показуй, йолопе, – неголосно прокоментував Брудний Чобіт, який з-за колеса підглядав-таки за здачею об'єкту. З цих Чоботових слів Василь здогадався, що Петро саме розповідав – і показував – замовникам прикрий трафунок з муляром.
Сумна доля робочих та селян лобуряків звісно не обходила, і Петро, підходячи до своїх, обережно, але із завзяттям лаявся. Василь зробив висновок, що заплатили їм без надмірної щедрості.
– Залазьте, чого чекаєте?! – зрадів нагоді на когось накричати виконроб, і наймити з дивовижною прудкістю скочили у кузов. Брудного Чобота, який мав поважний вік та невисокий зріст, затягнули за собою вже на ходу.
Петро чи то від злості, чи від побоювань, що моторошний позашляховик послідує за ними, швидкості не скидав навіть на найглибших ямах, через що Чобіт не раз високо злітав у повітря, і Василеві доводилось ловити його за руку, аби не випав.
– Хах... ех... я ж казав, що в таких... хазяїв багато... не заробиш... ох... – сміявся Брудний, між несамовитими стрибками кузова. Решта лише безпорадно лаялися та стискали кулаки в напрямку лобуряк, які вже були на достатньо безпечній відстані.
Ризикуючи розгубити свої погано закріплені нутрощі, вантажівка на карколомній швидкості промчала полем, вискочила на бруківку і довго ще переполохано грюкала по ній.
Пошрамовані обличчя, ламані носи, скуйовджене волосся, червоні очі – в сіро-синіх сутінках вкриті пилом, втомлені та злі наймити скидалися на жахливих мешканців якогось не найкомфортабельнішого кола пекла. Коли Василь зустрічав щось подібне у місті, то переходив на інший бік вулиці. Зараз, сидячи з ними пліч-о-пліч, хлопець не тільки не боявся, а й сповнився братерських почуттів – він був одним з них. Чи впізнали б його в цій новій подобі батьки? Сусідський завше усміхнений сенбернар – той то точно заскавчав би та втік, підібравши хвоста.
Стали під ресторанчиком, який нагадував корчму козацької доби, але з табличкою T.I.R., з кількома вантажівками на місці волів та коней. Петро замовив вечерю і, доки та готувалася, всівся за столик, гукав робітників по одному та з необхідним для такої нагоди пафосом видавав зароблені гроші.
– Ну що, скільки він тобі...? – решта похмуро пхала гроші в кишені та йшла на двір смалити цигарки, але Чобіт зарекрутував Василя і почувався відповідальним за нього.
Василь, на випадок якщо невірно почув виконроба, перерахував отриману платню.
– От жадібний стерв'як! – проспівчував Брудний. – Але він завжди так з новенькими, якщо попрацюєш на нього подовше – то краще буде платити.
Хлопець знизав плечима, зображуючи байдужість. У три дні він заробив більше ніж за тиждень у крамниці. І навіть криваві мозолі на руках викликали гордість – різнороб-будівельник це не якийсь там вантажник-охоронець і тим паче не консультант-продавець. Думка про те, щоб негайно сісти на перший-ліпший автобус і полишити дикі краї відступила. Та й чи ходять тут автобуси? На цих шляхах легше уявити чумацькі вози або навіть караван верблюдів.
Сіли вечеряти. Жіночка у вишиванці безупинно бігла по наступну пляшку горілки. Василь перехилив одну чарку, але без дружньої розмови чи бодай якихось веселощів оковита йшла йому кудись не туди. Петро безсоромно вигадував, як він, ризикуючи життям, торгувався з лобуряками в костюмах, але ніхто не вірив і не слухав його. Чобіт швидко розчервонівсь та почав п'яненько сповзати під стіл – сусідові постійно доводилось підтягувати його за комірець. Небораки пили мовчки, зі злою рішучістю – наче проти своєї волі.
Піднесення, яке відчув мандрівник отримавши гроші, зникло, похмуре товариство обтяжувало, хотілося свіжого повітря, зірок над головою.
Покружлявши двором, він поплентався туди, де в пітьмі зрідка проносилися фари та вдупився на узбіччі. Як він і передбачав, жодного громадського транспорту не було. Просидів доки не спало на думку, що зараз повз нього можуть проїхати ті самі – в костюмах і, незважаючи на глупу ніч, в темних окулярах. Скочив та швидкою ходою повернувся до корчми. За столиком лишилася трійця найвитриваліших, на чолі з Панполковником. Брудний Чобіт затишно сопів на підлозі.
Роздобрілий від вогняної води Петро посунув йому чарку, а коли хлопець відмовився осушив її сам.
– Ти можеш у кузові заночувати, от. Або тут є у них... кімнати... от, – не без зусиль навівши погляд на Василя, виконроб для чогось ще й почав кліпати оком.
Сон у кузові з п'яними будівельниками виглядав малопривабливо, і Василь поплентався дізнаватися скільки йому коштуватиме задоволення ночівлі під дахом.
Намацавши вимикача, мандрівник розгублено завмер – частково засліплений непристойно голою жарівкою під низькою стелею, частково від пікантної несподіванки. На ліжку, яке займало чи не половину тісної комори, сиділа вдягнута у напівпрозору нічну сорочку жінка. Василь втягнув голову в плечі готуючись до зойків та неприємної сцени, але панночка навіть не підвела голови.
– Гм... – прочистив горлянку хлопець, гадаючи як краще попросити вибачення, і аж раптом усвідомив, що жіночка входить у ціну за приміщення.
– Гм.. гм... – ще раз повторив він. Жінка нарешті кинула на нього нерішучий погляд і знову опустила голову, немов би запрошуючи хлопця сідати вже на ліжко.
Виглядала вона такою само звабливою, як та тумбочка, що під вікном.
– Я... ох, мені тільки переночувати треба, – почуваючись останнім негідником, наважився сказати Василь.
Але панна поставилась до цього із розумінням і, ані трохи не ображаючись, вислизнула з кімнати. Хлопець з полегшенням видихнув, зачинив замок на два оберти, вимкнув світло та, не роздягаючись, впав на ліжко.
Переймаючись, що виконроб з бандою поїде і покине його на самоті, Василь залишив кімнату з першими променями сонця. Петрова вантажівка була на місці, а заглянувши до кузова, хлопець зрозумів, що дарма витратив гроші на кімнату – в машині лежав саменький тільки Брудний Чобіт.
Година була рання, і знічев'я Василь знову пішов до узбіччя – грошей на дорогу вже не було, найближче його майбутнє тепер було пов'язане з Панполковником. Гіпотетичний катафалк з лобуряками вранці вже не здавався таким страшним, але щось у них не давало спокою. Бездоганно пошиті костюми нагадували Срібного Агапія, але їхні власники таких асоціацій не викликали – нічого мудрого чи доброго в їхніх обличчях не було. Не те щоб вони пожирали людей, але краще пильнувати чорну автівку.
Невдовзі замість зловісного позашляховика під'їхав автобус, без породи, але з більмом на лівій фарі. Скільки мандрівник не видивлявся, таблички з маршрутом не побачив. З транспортувальника вийшли дві жіночки і попрямували до корчми – ресторанна зміна.
Василь спробував розпитати водія.
– Скажіть будь ласка, куди ви прямуєте?
У відповідь керманич лише махнув рукою у керунку, який більш-менш збігався з дорогою. Василь здогадався, що не довідається навіть назву найближчого села.
– А-а, розумію, дякую.
Водій ввічливості не оцінив і ледве не прищемив хлопцеві ногу – врятувала кінцівку подорожньому тільки стареча пневматика та покривлені артритом дверні шарніри. Автобус кровожерливо гиркнув на прощання, а Василь пошкандибав за жіночками до корчми – придбати пляшку води.
Виконроб з одним-єдиним поплічником з'явився ближче до опівдня, з вдячністю присмоктався до пляшки з мінеральною, життєрадісно хряпнув хлопця по спині.
– Ну що, готовий попрацювати?
Василь, в якого не було вибору, милувався великим пальцем правої ноги, що по-сирітські стирчав з рваного кросівка.
– Залишився тільки Чобіт, решта десь поділася.
Петра це не збентежило. Він про всяк випадок перетрусив брудні ковдри та куртки у кузові – чи, бува, не загубився хто поміж ними, – проігнорував молитву похмільного Чобота про ковточок пива та пробурмотів під ніс:
– Тааак... ігоря немає.
Мандрівник за кілька днів встиг частково засвоїти будівницький жаргон і знав, що ігорями виконроб чомусь звав всіх мулярів, незалежно від расової чи національної приналежності, віку чи імені у паспорті.
Поїхали до села поблизу. Петро, наче гірський гончак по сліду загнаного звіра, покружляв трохи розбитими вуличками, попитав перехожих та зупинився під хатою однієї місцевої вдови. Всередині пахло дахом, який протікає коли починаються осінні зливи, котами та безнадійністю. На ліжку сидів ігор – тобто муляр – і тримав голову у руках. Немолода вдова полохливо стояла поруч.
Петро присів поруч з робітником та почав щось вкрадливо, з м'яким докором пояснювати. Утікач трусив головою на всі аргументи виконроба, наче кінь якому мухи лізуть в очі. Незважаючи на мляві заперечення з боку ігоря, виконроб махнув Василю, вони вдвох взяли бідаку під руки та потягли з хати. Муляр змирився зі своєю долею та навіть робив спроби переставляти ноги. Вдова у відчаї ламала собі руки, але так нічого і не промовила. Дбайливо закинувши ігоря до кузова – будівельні фахівці цінувалися в цій місцевості не менше ніж породисті лошаки, – рушили далі, на пошук нових будівництв та ремонтів.
В дорозі вони ставали щоб підібрати з узбіччя сумнівних особистостей, і Василь ніяк не міг вирішити, чи це ті самі чоловіки з якими він працював нещодавно, чи якісь незнайомці. Всі були однаково брудні, у рваних одежах та всі як один знаходились у стані безжального похмілля. Мандрівник інтуїтивно здогадався, що розпитувати нових рекрутів було б грубим порушенням неписаного етикету.
Хлопець спробував визначати за сонцем напрямок в якому вони рухалися, але Петро часто звертав з однієї ґрунтової дороги на іншу, керуючись якимись темними будівельницькими інстинктами. Згадуючи, як легко виконробу вдалося відшукати муляра-втікача, Василь вирішив ні про що не турбуватися.
Роботи в той день так і не знайшли та зупинились на ночівлю посеред поля.
Збираючи хмиз для ватри, Василь зауважив неподалік чергове дерево з людиноподібною фігурою, що бовталося на мотузці. Протягом їхніх сьогоднішніх блукань хлопець неодноразово бачив ці опудала, але мета їх залишалася для нього загадкою – поля були закинутими, подекуди лише зеленіли клаптики особливо стійких бур'янів та самонасіяної коноплі.
Під приводом збирання палива, мандрівник підійшов ближче до дерева. Те було настільки покручене вітром та побите блискавками, що визначити породу в сутінках було неможливо. Єдина вціліла гілка створювала моторошну подобу шибениці. З близької відстані опудало вже не мало такої разючої схожості з людським тілом – принаймні так здалося Василеві. Тримаючи хмиз в одній руці, хлопець обережно штирхнув інсталяцію ломакою – і наступної миті, жбурнувши назбирані галузки на землю, кинувся тікати, нерозбірливо, але голосно лаючись.
Опудало виявилося несподівано твердим – точно як задерев'яніле тіло, що, забуте, пролежало у морзі два роки та три дні, – і коли Василь його штовхнув, повільно обернулося так, що стало видно обличчя – чорне, опухле, нічим не схоже на людське... аж доки раптово не розплющились два ока, з яскраво білими на такому тлі білками.
Продовжуючи лаятись, Василь пробіг крізь стоянку з вже розведеним багаттям і зупинився – бігти далі у темряву не було сенсу. Його нові товариші стурбовано підвели голови.
– Там!... – хлопцеві забракло повітря і він лише відчайдушно махав руками.
Коли трохи віддихався, казати, що він бачив як ожив жахливий небіжчик стало якось незручно.
– На дереві...
Очі, які уважно стежили за ним чекаючи на продовження, раптово нагадали йому ті, що мандрівник бачив там, біля дерева. Раптом стало ще страшніше.
Що це за місце, що це за країна? Хто ці люди? І чи люди вони...
На допомогу прийшов Петро.
– На дереві? – спокійний голос, навіть з веселими нотками. – Що там, мертвяк ожив?
Панполковник реготнув і заходився далі рубати товсті гілляки. Решта товариства втратила цікавість.
– Я його ломакою... а очі... – хлопець наблизився до Петра і шукав слів, щоб передати побачене страхіття.
Виконроб продовжував змахувати сокирою, хитав головою і заспокоював.
– Таа... – тищь! – таке буває... – тищь! – Зараз, дорубаю, і підемо подивимось... – тищь! тищь!
Гіршої пропозиції Василеві не доводилось чути в житті, але коли Панполковник відклав сокиру і спитав де, хлопець похмуро вказав у загустілі сутінки, в напрямку в якому, він відчував, гойдалося опудало.
Витягнувши з ватри палаючу гілку, Петро без коливань рушив до дерева. Василь закусив губу і поплентався слідом, тримаючись за спиною досвідченого будівельника.
– Гм, гм, – виконроб по-діловому огледів тіло шибеника, не звертаючи уваги на спотворене обличчя, і навіть помацав м'язи на одній руці.
– Непогано, непогано, – наче похвалив він Василя за знахідку, встромив смолоскип в землю та поліз на дерево.
– Притримай трохи... От. Щоб ноги не поламати, – шоковано хлопець зрозумів, що саме збирається робити Петро.
– Що?... я... навіщо?! – повстав Василь. Про всяк випадок відходячи подалі.
– Я тобі кажу притримай його! – голос Панполковника зраджував, що його терпець уривається, а Василь знав, що коли терпець Панполковника уривався, той мав звичку жбурляти в підлеглих важкі предмети.
– Ох, – позіхнув хлопець, трохи прихопив небіжчика за тулуб та заплющив очі.
За мить вся вага мертвого тіла навалилася на Василя. Той якомога хутчіше опустив страховисько на землю і відскочив.
– Навіщо воно тобі? – майже ображено спитав Василь виконроба.
Останній вже зліз з дерева, забрав смолоскипа та радісно всміхнувся до мандрівника.
– Пішли їсти.
На стоянці вже готувалася вечеря. Протягом дня, за кожної нагоди, Петро вправно чавив колесами курок та гусок, і перед сном вони наїлися досхочу смаженої птиці.
На повний шлунок, Василь втратив цікавість до живого мерця, лише раз глянув у напрямку дерева. Але спати поліз повище, до кузова.
Вранці, коли будівничі сиділи коло вогнища і снідали залишками вчорашньої здобичі, до них підійшов чоловік – такий самий як решта, але Василь ледве не вдавився курячою кісткою. Витріщатися було неввічливо, тільки краєм ока мандрівник безперервно стежив за новим рекрутом. Звісно не могло бути, що це повішеник, але...
Коли наймити залазили на машину Василь на мить втратив новоприбулого з виду і потім, коли знову хаотично кружляли ґрунтовими дорогами, вже не міг вгадати котрий з його товаришів – той самий... По обіді Петро знайшов їм роботу, і, риючи яму під фундамент чергової загадкової споруди, Василь втомлено вирішив, що яка в біса різниця.
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
Автор ілюстрації – Влодзь(https://www.deviantart.com/vlodz), світлина використовується з дозволу автора
