Робота була важка, іноді аж надто важка, але Василю подобалося. Завдяки тому, що ніде не затримувались довше тижня, життя набуло особливого циганського шарму. Лише інколи, по ночах, коли не вдавалося швидко заснути, хлопець неабияк сумував.
Перед заплющені очі поставало обличчя Зореслави, Василь зітхав, крутився з боку на бік, стискав зуби, аби не скиглити, почувався самотнім, загубленим, забутим. Обличчя селянки зливалося з обличчям Людмили чи навіть з Тоніним, перетворювалося на якийсь туманний збиральний образ жінки. Потім з туману починали відокремлюватись риси іншого обличчя, з віддаленіших часів. На очі хлопцеві наверталися сльози, які роками вистоювалися в глибині душі, гіркі, наче найсухіший іспанський херес. Василь просив пробачення, обіцяв, благав цей образ про щось. Досягнувши дна особистого пекла, що завжди було з ним, мандрівник заспокоювався. Ставало соромно за слабкість. Думки повертали додому. Але уявляти, як хвилюються батьки було не менш тяжко. Тоді він обіцяв собі, що на ранок попросить виконроба висадити його на першій-ліпший автобусній зупинці і якось спробує дістатися дому.
Та вранці, коли вони застрибували у вантажівку і мчали кудись битим шляхом, повз селян, які вже поралися у макових чи конопляних полях, повз загадкові руїни, лінії високовольтної передачі з обірваними дротами, поверталося палке бажання побачити що буде за отим пагорбом, за наступним поворотом.
“Я навіть не уявляю де знаходжуся, – виправдовувався подорожній, – Як мені знайти шлях додому, якщо не знаю де я зараз? Для початку слід дізнатися, що це за місцевість.”
Поїздивши трохи з Панполковником та придивившись до тубільських звичаїв, Василь вже не дивувався, що ніхто не міг відповісти на запитання як називається те чи інше поселення – не тільки на автобусах бракувало маршрутів, але й на автошляхах не було жодного знаку з назвою села чи міста. В самих населених пунктах на спорудах майже ніколи не було табличок з назвами вулиць та номерами будинків, а якщо були, то одразу в кількості трьох-чотирьох штук.
– Винахідливі лайдаки, – схвалив таку конспірацію з боку місцевих мешканців Петро, коли хлопець поділився спостереженням. – Раніше, в давнину, кажуть, люди тобі свого імені навіть не назвали б – щоб ти їм не наврочив, не начаклував... А зараз ще більше нечисті – адвокати, банкіри, інспехтори одного, захисники другого, охоронці третього. От і бережуться люди, хто як може.
Василь визнавав, що метод самозахисту дієвий, але через побічні ефекти цього методу він був безнадійно загублений.
Питання “де” було тісно пов'язано з питанням “як”.
Про власний транзит сюди з більш-менш знайомих територій Василь пам'ятати не міг, і дізнатися не було в кого. Для інших Петрових робітників тема їхньої появи у бригаді виявилась несподівано болючою.
Коли Василь питав у принижених п'яничок, в яких тремтіли руки після вчорашнього перепою, звідки вони, ті як один випростовувалися, випинали груди колесом та з неабиякою гордістю вимовляли “Харків”. Чи Цюрюпоньки, Рівне, Велика Клямка... Та коли хлопець переходив до того, як же вони опинилися тут, у кузові Петрової вантажівки, респонденти зазвичай ображалися, насуплювалися та не бажали продовжувати бесіду.
Єдиним виключенням став Брудний Чобіт. Спочатку на спроби довідатися про те, як йому пощастило поповнити обідрані лави будівельників-мародерів він реагував так само як і решта, але якось на наступний день після особливо виснажливого застілля, Василеві стало шкода старого і він дістав Чоботові похмелитися. Пізніше, на знак вдячності мабуть, Брудний не дуже охоче, але таки розповів.
– Я з Житомира, – з виразу обличчя, було зрозуміло, що як і всі безталанні люди Чобіт страшенно пишався рідним містом. – Бував колись у Житомирі?
Василь, визнаючи за собою провину, хитав головою – ні.
– У нас там чудовий парк є. А в парку – підвісний міст над річкою... Та це я забігаю наперед.
Працював Чобіт на заводі авіакосмічних апаратів електро-, газо- та плазмо-зварювальником. Мав дружину та сина. Трохи випивав після зміни, та який зварювальник з нього був би без цього? От тільки через слабку тілобудову, а може через те, що була в душі тріщинка, як в художника чи поета, пляшка зруйнувала його задовго до виходу на пенсію.
Якось чи то запізнився він на зміну під час перевірки, чи то приварив щось туди, куди не слід – а з заводу його звільнили.
Не трагедія, можливо навіть і на краще змінилося б життя, якби не та тріщинка. Мав він власний зварювальний апарат та легко знаходив заробітків. От тільки розраховувались часто не тільки грошима, але й горілкою... Син тоді вже поїхав на навчання, дружина, добра душа, хоч і плакала, але нічого вдіяти не могла.
Допився до того, що вкрали апарат. Тоді алкоголізм перетворився з захоплення вихідного дня на роботу із повною зайнятістю. Часом і в дві зміни доводилось пиячити.
Друзі та знайомі звикли, що в Чобота завжди були гроші і спочатку без коливань позичали або запрошували за стіл. За якийсь рік майстер із золотими руками перетворився на немічного старого. Тоді вже рідні та близькі відчули безглуздість подальших інвестицій та один за одним відвертались.
Одного разу дуже гостро мучила спрага, і звернувся Брудний Чобіт до кума – той хоч і відмовляв йому вже кілька разів, але міг і пожаліти. Замість того, щоб позичити, сват познайомив Чобота з якимось молодиком. З таких, з якими краще не мати справ, ніяких і ніколи.
Молодик з нездоровою радістю погодився позичити...
Зле було як ніколи, але Брудний вже не хотів тих грошей. Та просто так піти теж не міг – бо ж, бачте, потурбував зайняту людину... Поклав він ті прокляті папірці (ще й велику суму, ще й іноземної валюти – і не долари, і не євро, біс їх знає що таке, але кредитор запевняв, що їх з радістю приймуть в будь-якому пункті обміну) до кишені та заніс як були додому.
Ні, навіть гадки не було витрачати – ні на горілку, ні на що інше. Сховав у рибальське знаряддя, яке вже тривалий час вкривалося пилом на балконі, та пішов своїм звичним маршрутом – хтось зрештою та й налив.
Минуло пів року, протягом яких Чобіт пиячив з більшим завзяттям ніж раніше – мабуть через думку, що знову доведеться йти до того молодого, з мертвими очима. Добре, що була сила волі не торкатися грошей.
За день до розрахунку поліз Брудний у валізку з поплавцями та гачками на ляща, і серце стало – немає папірців. Все поперегортав, не тільки на балконі, але й у всій квартирі – гроші могла взяти тільки дружина, наштовхнувшись на них під час прибирання, і Чобіт сподівався, що вона просто сховала їх у надійніше місце.
Коли жінка повернулась з роботи, Чобіт мовчки зазирнув їй у вічі і побачив підтвердження своєї здогадки.
– Де?.. – ледь чутно прохрипів він.
Дружина, щойно побачивши обшук в квартирі, зрозуміла, про що йдеться і тепер насупилася, вперла руки в боки – найкращий захист то є напад – і почала сварити. Такий-інший, ні копійки не заробить, все з хати виніс, вже й сам не згадає коли востаннє був тверезий, дитина вже доросла та одружилася, а жити нема де.
Крізь липкий переляк до Чобота повільно доходило на що пішла позика. Син з ним не розмовляв відтоді як поступив до університету, лише з жінчиних балачок Брудний інколи дізнавався новини – закінчив з відзнакою, пішов працювати, познайомився з хорошою дівчиною, на роботі мало платять, одружилися, квартиру дорого знімати, придбали житло у кредит...
Злість кудись відступила, і він нічого не став розповідати про безжального кредитора, та й чи повірила б дружина після всього...
Мовчки пішов з хати та вештався містом, доки не опинився у парку. Не бував тут ще з часів коли вони з жінкою гуляли у молодості. Все змінилося... Хтось з перехожих дивився на старого пияку шоковано, хтось – із зневагою. Але Чоботові байдуже. Навіщо заливав собі очі, навіщо вбивав себе? Через якісь дурниці, через лінь... Він відчув у собі рішучість та палке бажання змінитися, повернутися до життя, але... Але! Завтра повертати гроші яких він не мав. Стільки, скільки Чобіт в житті не тримав у руках. І хто той підступний позичальник? Хіба не бачив бізнесмен з ким має справу? Звісно бачив, такі все бачать. Тобто він і не розраховував, що отримає їх назад. Вб'є заради розваги? А і нехай вбиває! Чобіт усвідомлював, що навіть якби в нього був другий шанс – він все одно почав би пити та знову згаяв би своє життя. А так – хоч якась від нього користь, синові трохи легше буде стати на ноги. Так краще для всіх.
У розпуці, Брудний дійшов до мосту підвішеного між двома крутими берегами річки, і тоді вперше промайнула думка... ох, але ж страшно. Він зачаровано дивився на зелену воду десь глибоко під ним. Повз проходили молоді хлопці та дівчата, які не здогадувались, що життя може легко перетворитися з прозорого струмка на каламутну баюру. Та може ще не все втрачено, може якось вдасться викрутитися...
Наступного дня він ледве дотягнув ноги до “приймальні” свого кредитора – тісного приміщення між коморою заповненою ящиками і кухнею ресторану. Вхід зі всіяного сміттям двору, вікон немає, але є апарат для рахування грошей на столі. Чобіт знав що це таке, бо бачив такий самий в бухгалтерії на заводі.
– Немає, ні копійки... все якось збирався, але... – давав непотрібне пояснення Брудний, не наважуючись дивитися молодику в очі, щоб той не довідався про дружину, про синову квартиру.
Чобіт сподівався, що його вб'ють швидко та помірковано болісно, але бізнесмен знав свою справу.
Він не зводив з жертви погляду. Довго мовчав, насолоджуючись своєю силою, своєю владою над безпорадним п'яничкою. Брудний закляк настільки, що вже не міг дихати. Нарешті молодий гукнув когось. Чобіт імені не розібрав – східне чи, може, мадярське, більше схоже на прізвисько собаки. З'явився хтось величезний – п'яничка очей так і не підводив, – хто, здавалося, заповнив собою всю комірчину, так що навіть повітря не лишилось.
Від удару спалахнуло яскраве світло в очах, голова наче м'яч відскочила від чавунного кулака, і Чобіт, слухняно підкоряючись закону збереження імпульсу, з такою самою силою вдарився потилицею у стіну, радий вже втратити свідомість. Але заськи. В очах потемніло, та Брудний відчував, що його тягнуть кудись, знову б'ють – ногами цього разу, – зв'язують, залишають на підлозі. Скільки пролежав – невідомо: очі не бачили, у вухах гуло. Зрештою його знову схопили та наче лантуха потягнули нескінченними коридорами, витягли на рампу, скинули – і недбало запхали до багажника.
Поїхали, і Чобіт ледве не задихнувся від вихлопних газів. Від смороду, тісноти і кружляння йому вивертало шлунок – добре, що не їв нічого весь день. Коли автівка зупинилася та його витягнули з багажнику Брудний заплакав – від полегшення і тому, що від свіжого повітря, тиші та ніжної темряви захотілося жити, як ніколи.
Під'їхала ще одна автівка, вилізли темні постаті, з багажника викинули мішок. Постаті диміли цигарками та про щось сперечалися.
Чобота знову потягнули, з'явився струмінь світла, і п'яничка встиг розгледіти залізничні колії. Коли його незручно вклали поперек рейок та прив'язували, він ще не міг второпати. Потім залишили в спокої, і зварювальник, відкинувши голову, міг спостерігати як в світлі ліхтариків на сусідню колію так само прив'язують ще когось.
Розум продовжував страйкувати, і все ще не усвідомлюючи що відбувається, Чобіт почав говорити. Не слова – з горлянки виривалися лише тваринні звуки. Це ще більше налякало п'яничку – настільки, що він трохи відновив контроль над собою.
Тепер він спробував звертатися до постатей, спробував щось дізнатися, обіцяв, клявся, що поверне гроші, в десять, в сто разів більше – ті лише реготали. Зрештою набридло, його сильно копнули під ребра, але болю Брудний не відчув, лише зникло повітря з легенів, і він більше не міг благати.
На голову налили холодної води, чиєсь на диво знайоме обличчя низько схилилося над ним та, збуджено шкірячись, прошипіло безглузді слова.
– П'ятдесят на п'ятдесят, п'ятдесят на п'ятдесят!
Обличчя зникло у пітьмі, голоси віддалилися, і Чобіт почув найстрашніший звук у всесвіті – звук потягу.
П'яничка звивався наче мотиль на гачку, намагаючись звільнитися від мотузок. Чим ближче лунав гуркіт коліс, тим шаленішими ставали рухи, але марно. Вдарив у очі апокаліптичний прожектор, і, продовжуючи корчитися як грішник на пательні, Чобіт заверещав – так голосно, що навіть не чув себе. Але зойки не перекрили зростаючого реву двигуна та гуркоту коліс. Вони зростали нескінченно, до неможливості, доки не лишилося нічого окрім цього шуму – здавалося, голова зараз відірветься тільки від нього одного. Коли потяг накотився на п'яничку звук перетворився на константу, але доповнився пекельним розпеченим повітрям і дизельним смородом. Чобіт зрозумів, що це кінець, він відчував, як колеса раз-по-раз відтинають йому голову та ноги. Звісно він вже не міг волати, але волали, напевно, залишки його свідомості, які опинилися у чистилищі між світами.
Коли гуркіт коліс почав віддалятися Чобіт у відчаї здогадався, що це душа назавжди залишає тіло. Але виявилось, що всі вагони вже пройшли повз нього паралельною колією.
На обличчя знову полилася вода, його звільнили від мотузок, грайливо побили ногами – щоб змусити підвестися – та відігнали від залізниці. Навздогін щось кричали. Він чув, слова здавалися знайомими, але не сприймалися. Він кудись йшов, падав, зіштовхувався з якимись безглуздими перепонами – мозок відмовлявся, так само як і слова, розпізнавати кущі, паркани, складені на купи старі шпали.
Тільки на світанку почав вертатися здоровий глузд. Першою він визнав дорогу – і рушив нею, ще не піклуючись про напрямок. Вийшов до сільських хат; страхаючись людей, трохи тут поблукав. Зрештою над битим шифером дахів помітив далекі багатоповерхівки і зрозумів, що знаходиться в передмісті. Взявши азимут на хмарочоси, все ще у напівсвідому стані рушив додому.
Опинившись під власним будинком, заколивався, сів під чужим під'їздом і намагався подумати. Йти додому? Тепер він розумів що кричали йому вночі – через місяць гроші з відсотками, або знову... Ще він пам'ятав, що на потяг робилися ставки – кого саме з двох привезених у багажнику розріже колесами. Слід було радіти, що потяг йшов іншою колією, але щось всередині зламалося. Душа, яка почала виходити з нього, назад вже повністю не вміщалася, як недбало складений спальник не влазить до компресійного мішка.
Пішов-таки додому – не тому, що хотілося, а просто не знав що ще можна зробити, окрім як вдягнути чисті штани та підштанки. Наступні три тижні Чобіт панічно намагався напитися – щоб хоч на мить забути гуркіт коліс, власні зойки, забути, що дрібні чорні цятки на сорочці це засохла кров людини, яка мала нещастя заборгувати істотам, які боргів не пробачають. Але коли зварювальник пив, йому здавалося, що оковиту споживав хтось інший – сп'яніння впливало тільки на тіло. Голова відсторонено фіксувала обпечену горлянку, тепло в шлунку, як зникало тремтіння в руках та ставали ватними ноги... І в уяві знову, з безжальною чіткістю поставала та ніч. Пригадалося кому належало обличчя, що схилилось над ним перед тим як загув, наближаючись, потяг. Він бачив той писок колись давно на заводі – байдужа, зверхня інспекція чи можновладець напередодні виборів вирішив пофотографуватися з простими робітниками для газет.
Що чекає на нього коли спливе місяць? Повторення лотереї чи, може, пожаліють і просто вб'ють? Ні, на жалість розраховувати марно.
Все частіше Чобіт вештався парком – начебто через приємні спогади, – але уникав мосту. Конструкція не менш визначна ніж Ейфелева вежа чи то лякала, чи то притягувала так, що аж ставало моторошно.
Коли до наступного рандеву лишалося менше тижня, Брудний раптом все зрозумів – і стало легко. Тоді він, не гаючи часу на прогулянки, попрямував туди, куди кликала його ріка. День був похмурий та вітряний. На споруді підвішеній на чималій висоті (тридцять метрів? п'ятдесят? сто? кожен містянин ще в дитинстві чує цифру в школі від вчителів, але що таке цифри... кожен школяр знає, що якщо перелізти поручні і зробити крок в повітря, то можна встигнути повторити всю таблицю множення перш ніж вдаришся у воду) холодний вітер рвав з Чобота сорочку та смикав скуйовджене волосся. Добре, що через негоду та пізню годину тут нікого не було. Брудний трохи позаглядав вниз. З міського фольклору він добре знав, що стрибати слід не в річку – звідти постійно діставали живцем невдалих самогубців, – а трохи раніше – там де міст нависав над широкою набережною.
Асфальт в електричному світлі виглядав негостинно. Чобіт уявив, як лежить з переламаними кістками у калюжі крові посеред шаблонних надписів про вічну любов та улюблені ПТУ, виконаних кількаметровими літерами, і художник-поет в ньому погидувався. З іншого боку, стрибнути, падати нескінченний проміжок часу, потім вдаритися о тверду наче камінь поверхню води – і все тільки заради того, щоб потім опритомніти десь у лікарні – ще й побачити на тумбочці поруч квіти від короткостриженого! – було б вкрай прикро.
В темряві не помітно було ані зеленої цвілі, ані пляшок та дрібного сміття, які псували вигляд ріки вдень. Навіть жовті хімічні плями кудись поділися. Вода чорна, наче її не досягало світло ліхтарів, лише де-інде спалахувала хвиля. Чобіт з висоти відчував течію, відчував як ріка наче велетенська зелена анаконда гіпнотизує його своїм рухом.
– Добре, – прохрипів він. – Врятують – то врятують. Хай їм тоді руки всохнуть.
Ще раз перелякано озирнувся – тільки б ніхто не завадив доки є ще трохи рішучості.
Перелізти через поручні виявилось несподівано легко. Але коли ноги стали на вузесенький парапет Чобіт зрозумів, що ніяким чином не спроможній буде розтиснути руки. Він здивовано роздивлявся побілілі від зусилля п'ястуки і навіть неголосно розсміявся – руки наче набули свого власного розуму і вирішили діяти самостійно від голови і решти тіла.
Чобіт почувався безглуздо і водночас затишно: все, панове, підводного плавання не буде – руки не дозволяють. Так і простоїть тут до зими. Хіба автогеном відріжуть від поручнів. Попри холодний вітер тіло палало. Передпліччя тремтіли наче високовольтні дроти під напругою. Але ніякої тобі втоми, настрій – пречудовий. Яке ще самогубство? Свіжим повітрям дихаю, пане патрульний.
Невідомо скільки Чобіт так стояв доки не побачив, що наближується якийсь чолов'яга – той тримав витягнуті вгору руки долонями до нього, як це роблять поліцейські на перемовинах у американських стрічках про заручників. Внутрішня гармонія Брудного вмить порушилася. Прихопило живіт. Він нервово зиркнув у порожнечу за спиною і обернувся до перехожого. Той щось улесливо белькотів.
Через вітер Чобіт слів не розбирав, але в світлі ліхтаря добре розгледів чоловіка. Ровесник. Дорогий одяг, вичищене взуття, охайна зачіска, голене підборіддя, вгодовані щічки. Зварювальник здогадувався про що той говорить – всі проблеми вирішуються, завжди можна отримати допомогу – варто тільки звернутися, життя – то неоціненний скарб...
Щодо проблем Чобіт не сперечався – навіть молодик з мертвими очима тут, на вузенькому парапеті (вже тремтіли від напруги і литки) здавався дрібним непорозумінням. Єдине з чим п'яничка не погоджувався – то це з допомогою від такого добродія. Весь вигляд останнього засвідчував дитинство у забезпеченій і нудній родині, високі оцінки у школі, інститут, керівну посаду на підприємстві. Що така людина могла знати про його, Чоботові, проблеми? Що він міг знати про зміну у пеклі зі зварювальним апаратом у руках, після якої потрібні було три чарки, щоб припинило блимати в очах і ще стільки ж – щоб почали ворушитися думки в голові? Цей посередній представник посереднього класу напевно купив синові квартиру в Києві коли той тільки вступив до університету. Що він міг знати про тріщинку в Чоботовій душі, коли сам давно вже проміняв свою душу на здоровий спосіб життя, дорогий одяг, затишок та безпеку? Запхайте собі допомогу, разом з грошима і краваткою, поглибше, шановний.
Перехожий вже стояв за кілька метрів, і Чобіт нервово посунувся вбік – руки послабили хватку рівно настільки, наскільки було необхідно, щоб дозволити ці півкроки.
Пан про щось благав, але Брудний так само відмовлявся слухати.
– Залиште мене в спокої, гаразд? – зі злістю гукнув він в бік некликаного рятівника. І нервово огледів міст.
Нікого більше не було. Якщо цей добродій хоча б відійде трохи, можна перелізти назад та піти додому, помиритися з дружиною, спробувати знайти гроші...
Краєм ока Чобіт вловив рух. Перехожий, скориставшись тим, що зварювальник відволікся, кинувся до нього, намагаючись схопити за руку. Мацаки з чистенькими, доглянутими нігтьми вчепилися в рукав Чоботової сорочки, повіяло запахом дорогого одеколону, і зварювальник з гидуванням відсахнувся.
Брудний наче вітряк замахав руками в повітрі. Ноги все ще спиралися на парапет, але вже прийшло усвідомлення, і він ані трохи не хвилювався. На мить його очі зустріли комічно витріщені очі невідомого чоловіка. Зварювальник зловтішно вишкірився на прощання та повільно почав падати спиною у пітьму.
Василь розумів чому Чобіт довго тримав це в собі. Розпитувати чи сумніватися теж не спадало на думку. Хлопцеві стало страшенно соромно за те, що він іншим разом глузував з немічності миршавенького п'янички.
Чобіт помовчав, занурившись у себе, важко позіхнув і – не хочеться, але треба – продовжив.
Правду, мабуть, кажуть, що впасти у воду з великої висоти це те ж саме, що гупнутися у дерев'яну підлогу. Бо Чобіт навіть нічого не відчув, одразу стало дуже млосно в усьому тілі, та кольорові кола попливли перед очима. Кольори були дуже насичені, так і милувався б вічність, але поступово вони згасли.
Наступне що пам'ятав – це він заплутався у чомусь, і в носі вода, і нічого не видно, тільки руки наче зв'язані. Трохи отямився, і виявилось, що якісь дивно вдягнуті чоловіки з голеними макітрами витягують його з сітки. Коли він трохи відкашлявся, вони допомогли підвестися та дійти до багаття. Чобота так трусило від холоду, що він навіть не дивувався оточенню.
Біля вогню стягнув мокрі лахи і його загорнули у шкіру – овечу мабуть. Тільки поволі знайшлися сили розгледіти чоловіків. Всі вони – окрім одненького – були вдягнуті у шматки кольорової тканини та мали виголені до дзеркального блиску голови.
“Монахи якісь”, – здивувався Брудний. Він ніколи не чув, щоб тут десь були буддистські монастирі. І хто їм дозволив розводити багаття у парку? Лише потім допетрав – його винесло течією кудись аж за місто, і там він потрапив у сітку до браконьєрів. Але чому в них таке дивне вбрання? Ай, як хочуть так нехай і вдягаються, що йому до того.
Чобота нагодували кашею та напоїли зеленим чаєм без цукру, але розмовляти з ним відмовлялися. Навіть дивитися уникали. Всі, окрім того одненького, що був вдягнутий у звичайні міські лахи.
Білявий хлопчина сидів навпроти і не зводив з Чобота очей, так що останньому аж стало незручно. Але оскільки всі інші підкреслено його уникали, довелося заговорити з ним.
– Слухай, звідси до міста далеко? – Брудний хвилювався за дружину – раптом дізнається, що він, гм... з мосту впав. Або кредитор на неї борг перекладе.
В хлопчини відвалилася нижня щелепа, і він ще більше витріщив очі.
– Ви... ох, ви... яке місто?
Чобіт вирішив, що має справу з ідіотом. В клінічному значенні цього слова.
– Хлопче, – повторив він гучніше. – Мені... потрібно... у... місто, – з великими паузами і доброзичливо посміхаючись, аби не налякати бідаку. – Де... тут... найближча... автобусна... зупинка?
Чобіт знав всі села навкруги і підрахував, що не може бути далі ніж кілометрів десять вниз за течією Тетерева. От тільки біда, що автобуси вночі не ходять, доведеться чекати ранку.
Хлопець звівся на ноги, обійшов ватру. Чобіт пильно за ним стежив – чи бува не буйний. Але хлопчина лише сів поруч, зачаровано роздивляючись п'яничку.
– Ви... ви мене бачите?
Чобіт мимоволі реготнув. Голені макітри, схоже, так само ігнорували хлопчину як і його та довели бідаку... Ну хіба можна так із хворих знущатися?
Брудний поплескав хворого по плечу. Той здригнувся, а потім схопив руку зварювальника обома своїми та заходився трусити, щось бурмочучи.
Прийшла Чоботова черга лякатися. І нащо він його тільки зачепив.
Білявий заспокоївся (Чобіт розслабився), сказав, що його звати Андрієм, а потім зненацька заревів (Чобіт подумки аж застогнав і завбачливо відсунувся).
Макітри мовчки сиділи поруч і наминали свою кашу, зрідка перекидаючись браконьєрськими слівцями. Чобіт впізнавав з усього їхнього лексикону тільки “віра” та “майна”.
Андрій нарешті заспокоївся та несподівано зв'язно і переконливо розповів, що він тут вже кілька тижнів, що його так само виловили ось ці і що відтоді вони йому слова не сказали.
– То чому ж ти тут з ними сидиш?
– Чому? – здивувався білявий. – А-а, та ви самі побачите... вранці.
Чоботові спочатку це не сподобалось, але потім він зрозумів, що хлопець, який був несповна розуму, щось собі вигадав.
– Ну-ну, добре, тоді вранці сам побачу, – і ледве знову не поплескав Андрія по плечу, але вчасно стримався. Ще задушить вночі.
Щільніше закрутившись в овчину, Чобіт солодко позіхнув, вклався на бік та вперше за довгі роки швидко і без сновидінь заснув.
Вранці Чобіт довго думав над тим, чому він голий, хоч загорнутий з головою у якусь кожушину, втім дивувався не сильно – з професійними п'яницями і не такі дива трапляються. Зрештою він пригадав, нетерпляче висунув голову та з цікавістю огледівся.
Поруч стримано диміло багаття, сидів замислений русявий Андрій. Далі... тут Чобіт, як і було йому обіцяно, – побачив. Від подиву він аж вискочив з кожушини. Відсторонено зварювальник зауважив, що тут якось занадто для цієї пори року холодно, але продовжував зачаровано крутити головою, пошепки лаючись. Що за бісова маячня?
У свою тривалу кар'єру алкоголіка він прокидався у найрізноманітніших, найзагадковіших місцях, і отак розплющити очі посеред закинутої каменоломні не видавалося чимось аж надто дивовижним. Але ж вчора він ані краплини не випив... горілки тобто. Води наковтався достатньо, бо впав... ні, навіщо так недоговорювати – стрибнув... ні, все ж таки впав. Чи як... Словом, він опинився у річці, яка винесла кудись за місто, де його виловили сіткою браконьєри вдягнені за останньою модою храму Шаолінь. Але до чого тут гранітний кар'єр? І що ці підозрілі монахи тут ловлять сітками?
Від ватри до верхнього краю кар'єру було метрів п'ятдесят... ну, може сто – глибоченько. З того, що Чобіт знав про кар'єри – стільки ж могло бути затоплено. Вгору спіраллю повзла широчезна, розрахована на білази дорога. Неподалік, на краю води стояв кран з якого звисала рибальська сітка – більше схоже на одеський порт ніж на закинутий видобуток каміння. А він, Чобіт, як сюди потрапив?
Ще раз уважно огледівся – величезна яма, але лише яма. Майже кругла. Ніяких річок в неї не впадало.
– Бачите? – пролунав тихий голос поруч.
Чобіт вже забув про Андрія. Той сидів похнюпившись у театральному співчутті.
Чобіт потрусив головою і промовчав. Він бачив, але зізнаватися в цьому не бажав.
– А де ці...? – уточнювати потреби не було.
– Миються, – не підводячи голови, Андрій махнув рукою в бік води, звідки чулося хлюпання.
Чобіт здригнувся від позаземного холоду, підняв шкіру в якій спав, помітив поруч свої лахи, які за ніч мали б висохнути.
Шаоліньці повернулись, роздмухали вогонь, наварили каші. Кожен мав по мисці, а дві зайвих вони поставили поруч. Андрій, не чекаючи запрошення, взяв одну, Чобіт наслідував приклад. Дивна якась форма гостинності в цих макітр.
– То ти кажеш давно тут? – у мірі наповнення шлунку, в голові зварювальника з'являлися думки.
– Тижні зо два... може місяць.
Чоботові не хотілося озвучувати неприємну підозру, але це здавалося важливою складовою.
– Як ти тут опинився? Я маю на увазі – до того як тебе виловили ці... – монахи незворушно дивилися у вогонь.
Русявий схлипнув, затулив обличчя руками та почав гойдатися.
– Я не знаю...
“Все ж таки він божевільний, – повернулися підозри до Чобота. – З іншого боку, воно і не дивно – така халепа.”
– Тобто, мені здається, що... але можливо це лише наснилося. Чи, я не знаю...
– Ну-ну, заспокойся, все гаразд, – збрехав Брудний і не зашарівся навіть. – Наснилося – значить наснилося. Але сни бувають і віщі. Моїй тещі от, було, на день народження Гітлер з'явився уві сні, і вона... Та тьху на неї, на стару відьму! Розповідай що снилося.
Андрій трохи заспокоївся і малював гілочкою у попелі якісь кола.
– Мені... тобто – я гуляв у парку з дівчиною, – саме лише “гуляв в парку” Чобота наче каменюкою по голові вдарило, але божевільний не зауважив і продовжував. – Ну і причепилися до нас якісь п'яні – день міста і все таке, знаєте як воно у нас в парку. Але Галі дуже хотілося на концерт потрапити. Ну, отже, ідемо... і причепилися до нас. Я когось штовхнув, мене кудись потягнули, дівчина кликала на допомогу, але перехожі тільки дивилися – уявляєте, повно людей навкруги, і ніхто не втрутився, міліцію не покликав... – юнак ображено подивився на Чобота, наче і той був у тому святковому натовпі і не захотів допомагати.
Чобіт промовчав. Так, він добре знав, як воно завжди так чомусь виходить.
– Вже на мості я зрозумів, що це не жарти – що вони... Почав видиратися, комусь ногою дав, але їх багато було, і всі такі кремезні, тільки сміялися.
Андрій був вищий за Чобота, але такий самий хирлявий. Раптом зварювальник усвідомив, що вже знає цю історію. Він перервав оповідь.
– А вони часом не були... – і провів долонею по волоссю.
Андрій перелякано подивився на нього.
– Так, але не такі як... – і хитнув головою в бік блискучих потилиць монахів. – А як ви...?
– То тебе скинули з мосту?
Білявий опустив голову і довго мовчав. Потім ледь чутно:
– Так.
Чобіт пам'ятав цю подію. Газет він ніколи не читав, але регулярно дізнавався новини за чаркою від знайомих, а часом і від незнайомих людей.
На день міста, розповідали, якогось хлопа місцеві скінгеди скинули заради жарту з мосту. Хлопця, на відміну від добровільних стрибунів, так і не врятували. В міліції справу прокоментували як самогубство – мовляв, юнака дівчина покинула, і він з горя сам...
Але ж ось він – сидить поруч, живий. Дурниці якісь. До того ж день міста був не два тижні і не місяць, а більше пів року тому. Тьху на все це. Просто збіг... Ні! Навіть не збіг – цей Андрій прочитав історію в газеті та через свою психічну неврівноваженість сприйняв як трафунок з власного життя. Саме так. От і він сам каже, що йому наснилося. Задоволений такими логічними вивертами Чобіт вирішив, що і його власна історія сама якось поясниться з часом.
Голені макітри запарили чаю і за своїм звичаєм залишили дві чаші для гостей. Чобіт ледве приборкав бажання копнути котрогось під дупу чи штирхнути гіллякою у вухо, щоб привернути увагу. Але не хочуть розмовляти – пес із ними. Треба дякувати, що хоч годують. Не дивно, що бідака-Андрій до такого жалюгідного стану дійшов.
– А нагору ти не виходив? – про всяк випадок поцікавився Брудний, дмухаючи на чай.
– Виходив, – байдуже відповів божевільний.
– О-о? – здивувався п'яничка. Поруч з кар'єром обов'язково має бути село, значить і автобус. – А навіщо сюди повернувся?
Андрій підвів голову і з обуренням подивився на Чобота. Він розкрив рота, здавалося, щоб сказати щось різке, але в останню мить передумав і обмежився своїм зловісним “побачите”.
Брудний всміхнувся – добре, добре, побачу. Допили чай, Чобіт голосно подякував і хотів було запропонувати помити посуд, але монахи вже порозсідалися по навколишніх скелях у позах лотоса чи якогось іншого імпортного будяка. Ніхто з них не зрадив, що почув його слова.
“А щоб ви всі не могли ноги розплутати після своїх медитувань”, – подумки побажав їм на прощання п'яничка.
Шлях з кар'єру несподівано забрав у топельників пів дня. Край ями від початку був над самою головою, але щоб його дістатися, доводилось крокувати дорогою яка, виявилось, навіть не спіраллю, а зигзагами поволі лише здіймалася догори.
Серце Чобота після останніх пригод постійно калаталося, і часто доводилось робити зупинки. Андрій ні на крок не відставав, а під час відпочинку терпляче сідав поруч. Від одноманітності оточення – навіть монахи внизу, здавалося, перетворилися на брили барвистого каміння – у голову зварювальнику приходила незвична кількість здогадок.
– Слухай, Андрію, а окрім нас двох – ще когось виловлювали?
Хлопчина похмуро хитнув головою.
– Так. Одну жіночку немолоду витягнули і одну дівчину, – Андрій помовчав і неохоче додав подробицю: – Вагітну.
– Але ні ту, ні іншу не відкачали, – пояснив він, випереджаючи запитання.
– Ох, – тільки й знайшов що відповісти Брудний. – Ох...
Після того, як вони подолали декілька ярусів, сонце піднялося настільки, що зазирнуло нарешті і до рукотворної прірви. Промені здавалися особливо пекучими через контраст з арктично-крижаним повітрям.
Чобіт тепер вкривався потом, ледве тягнув ноги і дивувався, як змінилася погода впродовж одного дня.
– Це клімат тут такий, я скільки тут вже сиджу – завжди так холодно вночі і спекотно вдень, – заперечив Андрій.
“Розповідай-розповідай, синку. Тільки вчора хмари були, весь день прохолодно, дощ збирався. Як виберемося звідси – я тебе на Гуйву* здам, нехай вітамінів поколють, може тобі клепки до голови повернуться”, – обіцяв Брудний.
Сонце подолало найвищу точку своєї видимої траєкторії та вже почало спускатися, але спека не вщухала коли вони вийшли нарешті на рівне місце. Тому Чобіт без труднощів поставив самому собі діагноз – тепловий удар. Давно слід було сорочку намотати на голову. Він втомлено сів на щебінь, опустив голову на руки та заплакав.
“Чого ти, старий, розревівся, – заспокоював він себе, – і не таке бачив, після бурячихи. Теж мені дивина – пустеля на всі боки”. Спало на думку, що він поводиться так само як хворий на психіку Андрій, і Чобіт голосно зареготав.
Андрій боязко відступив. “Як я і думав – в дядьки біла гарячка. Недарма він плутається, чи сам стрибнув, чи штовхнув його хто, чи випадково впав. Як можна було випадково з мосту впасти? Ось-ось побачить зелених чортів і...”
Хлопчина був добре знайомий з усіма проявами “білки” завдяки своєму батькові. Коли в гості до того заходили біси, чоловік хапав великого мисливського ножа і, дико волаючи, ганявся за ними по хаті і подвір'ю; маленький Андрійко забивався подалі під ліжко, обнімаючи своє улюблене плюшеве ведмежатко, і молився, аби батькові вдалося перемогти чудовиськ до того як повернеться з роботи мати. Зараз хлопець молився, щоб його новий знайомий поводився не так войовничо.
Просиділи вони, не розмовляючи, до заходу сонця. Чобіт терпляче чекав коли зникне химерна пустеля і з'явиться типовий для житомирського полісся краєвид. Андрій згадував кохану і важко позіхав – до Галі дуже наполегливо залицявся один їхній одногрупник. Не те що б були приводи сумніватися у вірності дівчини, але два тижні – то тривалий час...
У кривавих променях передапокаліптичного сонця на обрії з'явилася хмара пилу, наблизилася, почулося передсмертне харчання доісторичного чудовиська. З-під хмари вискочила антикварна вантажівка та зупинилася – хмара наздогнала її та перегнала, розповзшись навкруги та вкривши п'яничку з хлопцем.
Чобіт, обурено чхаючи, спостерігав за цим новим проявом фата-моргани. Сором'язливий та нерішучий Андрій нервово переступав з ноги на ногу. З кабіни неквапливо, по-господарськи виліз приземкуватий, чорнявий чоловік з військовою виправкою та спитав, чи їм, бува, не потрібна робота.
*Гуйва – ріка в межах Вінницької та Житомирської областей, права притока Тетерева; також – селище на берегах цієї ріки, неподалік Житомира. Поруч із селищем Гуйва розташований житомирський психо-неврологічний диспансер. У житомирській діалектиці “здати/відправити когось на Гуйву” означає “здати когось до псих-лікарні”, “з Гуйви з'їхав?” – “з психіатричної лікарні випустили?” тощо (зауваження від Товариства Дослідників Волині)
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
