– І де тепер подівся цей Андрій?
– Попрацював на Панполковника тиждень та й поїхав додому, – Чобіт зневажливо махнув рукою. – З нього такий робітник... Шкіра – як в дівчини. Візьме до рук лопату, а за хвилину в нього вже пухирі на долонях.
Василь зі співчуттям похитав головою – перші тижні він теж мав таку біду.
Історія Чобота не тільки багато чого пояснювала стосовно їхніх співробітників, вона також примушувала зробити декілька неприємних припущень.
Якщо історії решти Петрових наймитів схожі на Чоботову, то не дивно, що вони відмовчуються. А ще й випадок з тим повішеним, який – як би не опирався здоровий глузд! – повернувся до життя. І якщо скласти все до купи, то виходило... Чи могло бути, що його теперішні колеги – самогубці? Топельники чи повішені. Можливо не всі самогубці – деякі загинули через нещасний випадок або... або когось міг отруїти, наприклад, пройдисвіт, який вдавав із себе підприємця. Словом, чи могло бути що це – загробне життя? Тобто він, Василь, насправді вже...
Хлопець уважно роздивлявся свої руки, які від переляку трохи тремтіли. Начебто нічого потойбічного – особливо заспокоювали грубі мозолі на долонях. Хіба бувають такі мозолі у привидів?
Про всяк випадок провів руками по тулубу, обмацав голову. Ні, дурниці. Більш правдоподібною виглядала гіпотеза Чоботова Андрія – про те, що в Чобота біла гарячка. Але тоді виходило, що Андрій, який встановив діагноз, і сам є плодом цієї гарячки. Ех, дофілософствувався, Василь, закінчуй вже.
Мандрівник з почуттям плюнув за борт та занурився у вивчення краєвиду.
Краєвид, незвичний попервах, тепер майже не дивував хлопця. Пекло? Не схоже. Та ж київська промзона підходила на цю роль набагато краще. Або нескінченні спальні райони того ж міста. Чи будь-якого іншого.
Хоча в дитинстві Василь дуже любив читати книжки про далекі подорожі та переглядати стрічки Жака-Іва Кусто, на шкільних уроках географії він завжди чомусь впадав у смуток і дивився не стільки в підручники, скільки у вікно. І тепер, коли намагався уявити куди занесла доля, він подумки бачив тільки незаповнену контурну карту, за яку отримав у свій час скандальну двійку.
На південь від Києва розташовані Черкаси, міркував хлопець. Здається. Можливо було ще щось перед ними, але це не так важливо. Черкаси, Черкаси... далі була велика біла пляма. Через цю білу пляму тягнулася синя стрічка Дніпра, і неподалік від того місця де стрічка завершувалася – трохи правіше, якщо дивитися зі столиці – стояла на березі Чорного моря Одеса, яку хлопець пам'ятав з дитинства як гротескну суміш ринків та вокзалів, чомусь з однією алеєю платанів.
Замість назв міст, що могли б розташовуватись між Черкасами та Одесою, йому, з малих років великому шанувальнику футболу, уявлялися дорожні знаки “Кривбас”, “Поліграфтехніка” та з пів-дюжини “Металургів”.
Так воно мабуть і є. Загубився у бермудському чотирикутнику Черкаси-Хмельницький-Одеса-Луганськ.
Звісно, можна було спитати Петра. Не про географічне розташування – виконроб, іноді здавалося, навіть у школі не вчився, – а про те як він сюди заїхав. Але Панполковник був останнім острівцем здорового глузду та бюрократії. Він вмів виконувати будь-які будівельні роботи, орієнтувався, наче перелітний птах, за магнітним полем Землі, по-дитячому хитро ховав очі коли недоплачував бурлаці за тиждень непосилої праці, без проблем розумівся з тими господарями, які розмовляли дивним говірками та розраховувались іноземними кольоровими папірцями замість гривень. Якщо виконроб скаже, що і він – того... і що всі вони опинилися у світі по інший бік могили, тоді надії на вороття вже не буде.
Василь ще раз, іншими очима, огледівся. Не пекло – дуже навіть цікаві краї для літа в стилі подорожуй-та-заробляй, але провести тут решту життя не хотілося.
Казав же Чобіт, що той його земляк, Андрій, поїхав додому...
Решта заробітчан теж постійно тікали. Тобто деякі – тікали. Петро хоч і платив іншим разом непогано, але й ледарювати не дозволяв, і – верх жорстокого поводження з найманими працівниками! – не дозволяв пиячити на будівництві. Не раз Василь спостерігав, як котрийсь з наймитів ховався від Панполковника у придорожній канаві, наче піхотинець – від артилерійського обстрілу. Але більшість небораків загадковим чином просто зникали. На ранок після розрахунку, зазвичай. Не чорти ж їх забирали?
Єдиними постійними учасниками Петрового загону, окрім Василя, були Чобіт і Джо Ленон.
На початку Василевої співпраці з Панполковником, той всіх мулярів які потрапляли під його командування називав ігорями, всіх чорноробів – дмитрами. В певний момент він поміняв звернення до представників цих двох професій місцями, що на тривалий час спричинило вавілонську плутанину. Коли Василь пропрацював достатньо довго, щоб виконроб звик до його присутності, всі чорнороби стали василями. Ще трохи згодом, як винагороду за непитущість та за те, що хлопець швидко вчиться та старанно працює, Петро вирішив повернути йому ім'я-власне і для цього перейменував інших будівельників-нефахівців на віталіків. Потім скоротив віталіків до віть і так далі в тому ж дусі. Принаймні муляри довго лишалися дмитрами.
Виключення, окрім Василя, робилося також для Чобота – як для ветерана будівельництва і особливо безнадійного пияки та цілковито немічного робітника. Решта учасників мандруючої будівельної бригади мовчки мирилися з такою номенклатурою, в спілкуванні між собою збагачуючи її ще звертаннями на кшталт “ти” або “чуєш”. Тільки Джо Ленона від початку і до самого кінця всі звали Джо Леноном.
Будівничий Ленон нічим Леннона-музиканта не нагадував, окрім хіба того, що мав слабкий зір і змушений був носити окуляри – та й ті були з дешевою пластиковою оправою, які носять діти бідних батьків у молодших класах школи. Але саме від ліверпульської прото-поп-зірки Джо отримав своє нехристиянське ім'я.
Ленон був високий, але такий сутулий та маслакуватий, що доки не станеш з ним пліч-опліч зросту цього і не помітиш. Волосся мав коротке та вельми кучеряве. З обличчя не сходила розгублена посмішка. У відповідь на всі запитання він зазвичай повторював вирвані з контексту слова співрозмовника, сором'язливо відвертався та неголосно посміювався, наче почув не запитання, а жарт.
Коли Петро вчергове зупинився край дороги зарекрутувати нову жертву для експлуатації, всі хто були в кузові мали змогу слухати співбесіду Джо.
Петро:
– Доброго дня тобі, чоловіче.
Ленон:
– Доброго...
– Роботи шукаєш?
– Роботи... хє-хєх.
– Як тебе звати, – відповідь його не цікавила, але виконроб завжди сумлінно, навіть забобонно дотримувався ритуалу.
– Звати... ох, хє-хє – звати.
Заінтригований Василь добре уявляє, як хмуриться Панполковник, намагаючись зрозуміти, чи це з нього бува не кепкують.
Вільні найманці під тим бортом де проходить співбесіда не витримують, висовуються та роздивляються незвичного кандидата на посаду; Петро вже неприязно вивчає дивака; останній, опустивши голову, ніяково всміхається та водить носком черевика у пилюці – з'являються якісь кола, зигзаги, але ніхто з небораків на них не звертає уваги, а Василь сидить з іншого боку та тільки слухає.
Мовчання затягується, Петро ображається, але тут котрийсь із п'яничок, який вважає себе комедіантом, рятує ситуацію.
– Джон Леннон його звати, – каркає він наче здихаюча ворона та сам же починає реготати зі свого жарту. Повертається до решти гастарбайтерів, зображує руками окуляри довкола своїх каламутних очей та театрально кліпає. Коли ніхто не реагує він повторює, вже ображено та недбало вимовляючи: – Ленон!
І вже зі злістю:
– Джо. Ленон.
Для продовження ритуалу достатньо і такої несерйозної відповіді, ще й навіть не від того кого Петро запитував.
– Вмієш цеглу класти?
Відчуваючи важливість питання, цього разу чоловік на узбіччі хитає головою – несподівано ясно даючи зрозуміти, що ні, не вміє.
– Дах перекривати?
Знову похиток головою.
Петрові цей Джо дуже не подобається, але відступити від традиції прийому на роботу бодай на крок він не наважується. Якщо мінливі боги дрібного будівництва та ремонту послали йому такого сумнівного робітника, він має його прийняти.
– Ну, дідько з тобою, лізь у кузов, – зі ненавистю наказує Панполковник.
Василь бачить, як дві великі руки з волохатими пальцями хапають край борту, потім ривком з'являється міцний тулуб з маленькою кучерявою головою. В цей момент Петро з пробуксовкою стартує, розраховуючи, що новий рекрут не встиг вскочити, – але той падає в кузов, а не на дорогу.
Лежачи на спині Джо здивовано дивиться в небо, потім, спершись на лікоть, підводить голову, обводить наймитів стурбованим поглядом та непевно посміхається до Василя.
Джо відрізнявся від решти робітників тим, що не палив, не споживав алкоголю і не лаявся. Як наслідок, він не тільки мав здоровіший колір обличчя та добрий настрій, але й чималу силу. Через не найвидатніші розумові здібності, ця його сила була постійним джерелом неприємностей.
Забиваючи цвяхи Ленон часто трощив дошки, а іноді ламав і рукоятку молотка. Подаючи мулярові цеглу чи відро з розчином, Джо необережним рухом часто збивав того з ніг чи валив щойно покладений мур. Якось, залишивши здорованя рити яму під фундамент, по поверненні виконроб побачив котлован, гідний стати підвалинами нового Колізею.
Після того випадку Петро остаточно зненавидів дивакуватого робітника. Він втратив спокій, постійно боячись, що Джо накоїть ще якоїсь доброзичливої шкоди. Панполковник ні на мить не випускав Ленона з поля зору і для цього змушений був постійно знаходитись на будівництві – замість того, щоб патякати з господарями, точити ляси з молодицями чи усамітнюватися із вдовицями. Через Джо на панполковникових скронях додалося сивини, а у погляді з'явилося щось жалісне.
– Він нас всіх в могилу зведе, – зі сльозами в голосі пророкував він.
Виконроб мстився Ленону тим, що спочатку платив особливо мізерні гроші, потім припинив платити хоч щось. Незважаючи на такі умови праці, Джо життєрадісно продовжував мандрувати з бригадою. Тоді Петро неодноразово намагався втекти від своєї немезиди – попросить Ленона збігати за інструментом який начебто залишили за хатою, гукне всім цибати у транспорт і вдарить по газам... Та все марно – від долі не втечеш.
М'який характер, постійна готовність допомагати та повна неспроможність зробити бодай щось корисне перетворили Джо на загального улюбленця; або просто небораки в такий спосіб віддячували Петрові за армійську дисципліну та недоплати. Так чи інакше, всі вони як один докладали зусиль, щоб Ленон лишався в загоні всупереч виконробові. Не тільки наймити не дозволяли Панполковникові загубити дивака, але й радо купували все необхідне Ленону (тобто нові вживані черевики та ізоленту, щоб лагодити окуляри) з власної важко заробленої платні.
Спадкоємець філософських традицій Арістотеля, Спінози та Шпенглера, Петро був за природою своєю фаталістом і тому зрештою змирився.
У перервах в роботі, коли п'янички, ледацюги та інші підвиди робочого класу палили цигарки, та на відпочинку, коли вони напивалися чи чіплялися до жінок, Джо Ленон любив сісти десь неподалік (щоб не пропустити від'їзд або ще якусь важливу подію), дістати з кишені крихітне видання Нового заповіту – з тих, що роздають безкоштовно сектанти – та зануритися у вивчення слова Божого, підсунувши книжечку до самого носа та задоволено хехекаючи.
Одного разу Василь, який на власний подив скучив за друкованими текстами, витратив хвилин десять на те, щоб переконати Ленона, що одразу ж поверне йому безцінний томик, а не забере і не викине і не спалить і не з'їсть. Запевненням від когось іншого Джо напевно не повірив би, але Василю, хоч і вагаючись, він таки передав коштовну реліквію з іншого життя.
Хлопець не міг не відчувати певної зверхності до простенького та сліпуватого Ленона, якому, напевно, неабияк навішали на вуха фарисеї-церковники, але коли пробіг кілька рядків очима, виявилось що дарма. Якщо це і був заповіт, то не Ісусів, а... Василь не без тремтіння у пальцях знайшов титульний аркуш. “Книга Землі”. Так... втім, навіть якби під великими літерами назви не зачаїлось прізвище навіженої баронеси, кількох речень було достатньо – той самий екзальтований стиль, що миттєво викликав недовіру і навіть співчуття до авторки, ті ж самі примарні краєвиди, які вона примудрялася викликати поперед погляд читача...
Як завжди подумалося, що коли читаєш таке сидячи вдома чи на роботі у день кволої торгівлі, то природною реакцією має бути бажання негайно здати це на макулатуру. Але тут, де він перебував зараз? Він глянув на демонічні пики тих, хто сидів поруч, подивився за борт, де підстрибуючи проносились загадкові напівзруйновані вежі на тлі не менш екзотичного плоскогір'я на обрії. Зустрівши боязкий погляд Ленона, хлопець шанобливо повернув йому книжечку.
Та-а... не все так просто в цих світах. Якщо розбиратися, то можна і звар'ювати, не слабше за Кржапські. Але якщо не розбиратися, то батьківської домівки вже не побачиш. Думай, Василь, думай, спонукав він себе.
Їздити в кабіні з Петром мандрівникові не подобалось – виконроб був схильний до балачок, але однаково цурався як метасофії, так і філофізики та говорив виключно прості та очевидні речі.
– Дивись – трактор іржавіє, – коли не було що будувати чи розвалювати, Петрова бригада не цуралася підбирати (тобто красти) все, що можна було здати в якості металобрухту.
– Ондо ставок який, га?
І під'їхавши ближче до ставка, розчаровано:
– Але є буда на березі.
Хлопець знав, що буда на березі означала присутність озброєної охорони – риби тут не наловиш, пристрілять як собак і згодують коропам.
– Диви яка дівка стоїть! Ні, ти диви, а?! – Панполковник аж захлинався слиною, по-каратистськи ліктем штирхав Василя в ребра, аби той, не приведи боже, не пропустив видовище.
Василь слухняно витріщав очі, розтуляв рота та мугикав, зображуючи захоплення, – це було легше ніж пояснювати виконробові, що сільські, схильні до огрядності жінки, яким вже за сорок, його не приваблювали.
Петро чавив гальма. Василь ґречно пропускав жіночку сісти ближче до водія. Заводилися балачки про те, що від рясних дощів особливо вродила цьогоріч гнила капуста та гнилі аардапелі, про ціну на молоко, про те, що автобус до міста вже тиждень не ходить – поламався.
Коли запас Петрового красномовства вичерпувався, він стратегічно залучав до розмови Василя. Хлопець неохоче і односкладно щось відповідав, і ті слова, всупереч його намірам, звучали розумніше і дотепніше ніж все сказане виконробом.
– Василь – дуже освічений хлопчина. Недарма в університеті навчався п'ять років, – виправдовувався Панполковник.
Пасажирка оберталася до Василя, і той відчував на собі закоханий погляд.
Негайно доводилось під будь-яким приводом перебиратися до кузова.
Якось вони пересувались особливо пустельною місцевістю. Єдиною відмінністю від африканської Сахари було те, що замість піску землю вкривало сміття. Під час зупинок Василь неодноразово знаходив серед обгорток, одноразового посуду та зіпсованих продуктів харчування товарно-касові чеки. За ними він визначив місто-виробника всіх цих перестиглих плодів цивілізації – Львів. Це давало надію. Якщо львів'яни мали доступ до цієї рукотворної пустелі, значить і зворотній шлях теж існує.
Той факт, що вони відчутно просунулися на південь, а дні ставали все коротшими, пробуджував навіть в душі такого спадкового містянина як Васько прадавні інстинкти. Хлопець наважився розпитати всевміючого та всезнаючого виконроба.
– То що ти збираєшся робити коли осінь прийде? – з власних спостережень Василь знав, що будівельники під впливом холоду та атмосферних опадів починають наслідувати гусінь – як ця винахідлива комаха перетворюється на лялечку, так і робітники замотуються у будь-яке доступне ганчір'я та впадають у сплячку. Однак на метеликів наймити чомусь не перетворювались, принаймні на досвіді хлопця.
– Так, вже незабаром завершення сезону, – зі смутком запеклого футбольного фанату визнав Петро. – Що робити, додому поїду. Маю в селі під Хмельницьким жінку та синочка малого, – смуток змінився на гордість.
Під Хмельницьким? Василь вже забув, що є десь місця з географічними назвами, і від виконробових слів аж запаморочилося в голові та затанцювали перед очима Мані Фес Таації.
Також у Петра була жінка в самому Хмельницькому, навіть дві. Але в однієї були лише доньки (гордість змінилася на розчарування), а в іншої – вітер в голові, молода та не нагулялася ще (в голосі з'являлись ревнощі).
Петро визнавав, що найбільше проблем має з цією молодою, але покинути її не міг. Василь, не слухаючи, хитав головою. Якщо Петро довезе його до міста славного гетьмана Богдана, то, в масштабі його нескінченої подорожі, хлопець буде майже вдома.
– Так, без проблем, поїдемо разом, за кілька тижнів вже погоди не буде... Дорогою ще вантаж візьмемо – кавунів, може динь – та продамо в Хмельницькому, щоб не з порожнім кузовом... – сумніватися в тому чи знає Панполковник дорогу було не варто.
Від цієї розмови зажевріла надія на повернення до осілого життя, але мандрівник втратив свій циганський спокій.
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
