Краї, якими вони тепер кочували, ставали все більш спустошені. Химерне плоскогір'я, що вже тривалий час спостерігалося ліворуч дороги, наблизилось, і виявилось, що це один нескінченний терикон. Часом насип видобутої породи доходив до самісінького автошляху, і рідкісні тут поселення з'являлись тільки з правого боку.
Клімат ставав відчутно сухішим та спекотнішим. Минулого вечора, в ту мить коли сонце торкнулося обрію, Василю здалося, що на вершині далекого бархану утвореного пластиковими пляшками з'явився караван верблюдів. Караван, бедуїни, які продавали на узбіччі березові віники для лазні, та темношкірі працівники на заправках підтверджували теорію, що вони наближуються нарешті до Одеси.
Останнього разу мандрівник був на морі влітку після десятого року навчання у школі. Його та однокласників, по “чорнобильських” посвідченнях відправили відпочивати на південь під проводом вчителя фізкультури.
Вчитель заприсягнувся батькам, що опікувані ним діти вестимуть найздоровіший спосіб життя і робив все можливе, аби присягу не порушити. Школярики, які наївно сподівались цікавого та веселого відпочинку, раптово опинилися у повноцінному концтаборі.
Незважаючи на те, що сніданок у їдальні подавали тільки о восьмій, фізкультурник будив їх о пів на сьому, виганяв на зарослий високою травою спортивний майданчик та примушував робити зарядку. Принаймні, решта відпочивальників в цей час мирно спали і ніхто за їхнім ранковим приниженням не спостерігав.
В ті хвилини перед сніданком, які лишав їм наглядач на вмивання, діти примудрялися міцно засинати – попри назву, “зарядка” залишала їх знесиленими. В їдальні вчитель особисто стежив, щоб кожен з його підопічних з'їдав цілком і без залишку всю порцію, якою б несмачною чи шкідливою їжа іноді не була. Найкмітливіші з Василевих однокласників, попри незмінно ясну погоду вдягали у їдальню куртки з глибокими кишенями та перекладали у них особливо важкоїстівні страви. На дворі на них завжди чекали місцеві собацюри, які, не інакше як з гуманістичних міркувань, погоджувалися знешкоджувати продукцію громадського харчування.
Після поживного сніданку дітлахів одразу ж гнали, наче кріпаків – на панщину, на берег моря – не на пляж який був у п'яти хвилинах від пансіонату, звісно, а на той, що розташовувався кілометрів за сім-вісім. Купалися в морі в примусовому порядку та за жорстким розкладом – кожні двадцять п'ять хвилин. На третій день школярів можна було загнати у воду виключно погрозами та шантажем.
Опівдні доводилось шкандибати сім кілометрів вже розпеченим асфальтом. Обід з'їдали повністю – висидіти в куртці за тридцяти-п'ятиградусної градусної спеки було б важко, та й юшку в кишені не винесеш.
Василь з однокласниками були, напевно, єдиними в світі підлітками, які добровільно згодилися б спати у пообідню “тиху годину”, однак пильний фізкультурник, турбуючись, щоб вони не грали в карти і не палили, постійно бігав з кімнати до кімнати, грюкав дверима та не давав своїм жертвам задрімати бодай на хвилинку.
Коли спливала тиха години – та ж сама семикілометрова прогулянка та примусові купання. Після вечері – годування собак. Дорога до пляжу встигала вже трохи охолонути і вечірній марш був навіть не позбавлений деякої приємності. Але, щоб ніхто не простудився, замість купань у сутінках влаштовувалася пробіжка (дівчатам дозволялось бігти смугою прибою, а хлопці мали робити це по коліно у воді – щоб важче було).
Якось кат з неоглядності дозволив підопічним забігти на “дикий” пляж, де попри пізню годину можна було розгледіти чимало цікавого, однак в подальшому вчитель прокладав маршрут більш обачно, і пробіжки залишилися просто ще однією формою тортур.
Один день відпочинку нічим не відрізнявся від іншого. Раз лише, Василь з двома друзяками (один займався боксом, другий, як і сам Василь, – футболом) пізно ввечері знайшли сили крадькома вислизнути з пансіонату та відвідати місцеву дискотеку. Там трьох товаришів виснажених розпорядком денним цинічно відлупцювали якісь прищаві шахісти з Полтави.
Фізкультурник, побачивши наступного дня синці на обличчях, відтоді примушував їх вставати ще на пів години раніше та додатково виконувати віджимання.
Не дивно, що повернувшись після двох тижнів оздоровлення, навіть найслухняніші та найзразковіші діти почали грати в карти, палити та лаятися страшніше за сержантів морської піхоти.
Василю знадобилися роки, аби поїздки на море перестали асоціюватися з Бухенвальдом та Бельсеном. Зараз йому вже навіть не терпілося почути, як тривожно гукають, кличуть кудись чайки, побачити синьо-зелені хвилі та жовтий пісок, не кажучи про засмаглих курортних дівчат у легеньких платтячках. І досягнувши моря, вони не матимуть іншого вибору окрім як розвернутися та вирушити у зворотному напрямку – додому.
Петру, здавалося, теж не терпілося досягнути південного краю землі – можливо навіть з тих самих міркувань, що і Василю. Через це нетерпіння він почав порушувати споконвічне правило будівельника-кочовика ніколи не відмовлятися від роботи – не брався за тривалі будівництва та зневажливо відмахувався від дрібних ремонтів.
Просування на південь неабияк прискорилося, але потім від них відвернулася вдача. Спочатку пробилися одразу два колеса. Виїжджаючи з села вони майже зачавили чорну кішку – Петро навмисне прискорився, аби не дати зловмисниці перебігти їм дорогу, але та виявилась спритнішою: Петрову лайку було чути навіть крізь перелякане гарчання двигуна та скреготання остеопорозних кісток вантажівки.
Прокинувшись наступного ранку вони побачили, що їхній транспортний засіб нахилився наче корабель зі смертельною пробоїною у правому борту. Запасне колесо було тільки одне, і вони надовго застрягли посеред поля – доки Петро не дійшов пішки найближчого села і не винайняв там усюдисущного діда-чумака в крисатому капелюсі, аби той возом доставив пробиті колеса до найближчої станції техобслуговування.
На той час коли чарівна повозка знову була на ходу, половина загону встигла дезертувати. За нестачі кваліфікованої робочої сили (від Ленона та Чобота як завжди було більше шкоди ніж користі) з заробітками стало скрутно.
А щойно Петро завербував нових небораків (двоє з яких були зняті з дерев, і Василь надовго перебрався у кабіну), як сам виконроб зазнав травми.
Василь чув лайку, але особливої уваги їй не приділив – на будівництві, як відомо, ніхто нічого важливого не зробить, не відігнавши спочатку міцним словом нечисту силу. Але за п'ять хвилин з-за хати, наймити винесли Панполковника, одна нога якого була зігнута у гомілці під неприроднім кутом. У Василя вже тоді виникло неприємне передчуття, пояснити яке жалем до Петра було неможливо.
Виконроб постояв, наче давньоримський патрицій, спираючись на плечі рабів та замислено опустивши голову, прийняв доленосне рішення, обвів поглядом свою команду, що у розпачі зібралася навкруги, зупинився на Василі та вказав головою в бік вантажівки.
Хлопець здогадався, що Петро потребує супроводу до лікарні та рушив до кабіни.
– Стій, – наказав Панполковник, витягнув щось з кишені, жбурнув по високій дзвінкій дузі.
Василь однією рукою, не замислюючись, впіймав та затиснув в кулаці щось хитке та колюче. Ключі. Петро хитнув головою наймитам, аби ті несли його до пасажирського сидіння. Хлопець нарешті зрозумів, злякався та побіг за виконробом.
– Я ніколи в житті! Я навіть не знаю що...
– Давай вже, сідай за кермо, – втомлено відповів виведений з ладу Панполковник та тріснув дверцятами.
Доки Василь обходив машину, відшукались слова, щоб пояснити, що він не може. Та варто було відкрити кабіну з водійського боку, як щось в ньому змінилося. Замість того, щоб продовжувати відмовлятися він, затамувавши подих, поліз за кермо.
Сідати з цього боку було незручно та незвично. Але коли втиснувся у сидіння та поклав руки на витерте долонями до блиску кермо відчув... чи не тут він мав бути все життя? Петро дав йому хвилинку, щоб засвоїтись, потім пояснив, де саме під сидінням схована пляшка, відкрутив кришечку та ковтнув знеболювальної рідини.
– Встромляй ключа.
Довелося довго заглядати та намацувати. Виконроб пожартував про перше кохання у стозі сіна. Нарешті встромив.
– Заводь.
Коли двигун заспівав, щось у Василі – не вуха – миттєво підлаштувалось під той ритм, ловило кожну нотку, кожен призвук. Петро, наче поранений полководець, віддавав у вікно останні накази робітникам. Потім обернувся до хлопця.
Слідуючи настановам, Василь вижав зчеплення, включив, позмагавшись із впертою рукояткою, першу передачу, повільно відпустив педаль – масивний тулуб автівки болісно здригнувся і двигун заглух.
Василь, прикусивши губу, повторив послідовність дій і з другої спроби відпустив зчеплення з потрібною ніжністю. Свідомість хлопця розчинилася – він тепер не тільки, і не стільки бачив своїми очима і чув своїми вухами, скільки сприймав навколишнє середовище всім своїм тілом – яке тепер включало у себе і двигун вантажівки, і трансмісію, і колеса.
Десь вдалеку лаявся, коли підкидало на ямах, Петро та прикладався до пляшки. Час для Василя перестав поділятися на минулий, теперішній і майбутній – було тільки всевичерпуюче тут і всеохоплююче зараз. Тільки ось цей згин дороги, тільки ось ця ямка, цей спуск чи підйом. Не було більше бажань, мрій чи страхів – була тільки необхідність вчасно переключити передачу, пригальмувати чи прискоритись.
На мить звична свідомість повернулася коли вони зупинились перед виїздом на асфальтовану трасу. Зі свідомістю повернувся страх та невпевненість, але виконроб накричав на нього і це минулося. Хлопець уважно вислухав інструкції виконроба та нервово огледів автошлях на предмет інших транспортних засобів. Потім повторилося те, що і на початку – не було часу думати чи боятися. Петро жбурнув спорожнілу посудину у вікно.
– Давай швидше, ця ... нога починає БОЛІТИ.
Василь боязко, потім вже з п'янкою радістю все глибше втискав педаль. Петро притримував кермо, щоб хлопець не крутив його аж надто рвучко, сам виглядав чи немає зустрічного транспорту коли доводилось виконувати обгін та все повторював – “газу, газу!”.
Край міста новоспечений водій хотів зупинитися та знайти таксі, аби доправити постраждалого до лікарні, але постраждалий лаявся та наказував не молоти дурниць. Двигун заглух на обох міських світлофорах. На другому ще хтось і бібікав позаду, так що Василю вдалося завести двигун тільки коли зелене вже змінилося на червоне. Коли знову засвітило зеленим хлопець надто різко відпустив зчеплення... Словом, ті декілька кварталів міста з'їли більше нервів ніж весь попередній шлях. На щастя, населений пункт був невеличкий, і вони без труднощів відшукали лікарню.
Допомігши Петру дострибати на одній нозі до приймальні, хлопець повернувся до вантажівки. Сідати за кермо Василь не наважився – здавалося, одразу ж з'явиться хтось, хто вимагатиме пред'явити водійські права. Залазити на пасажирське сидіння було вже нижче його гідності. Опустився на бордюр поруч. Він не міг повірити, що попередню годину – чи три? – керував цим неповоротким та свавільним мастодонтом.
В голові не було думок, сама тільки приємність, яка виникає після того, як успішно впораєшся з чимось, за що ніколи навіть не наважувався взятися. Повз проходили містяни і з цікавістю розглядали хлопця – відчувалося, що все населення знало один одного в обличчя. Василь посміхнувся і помахав рукою двом дівчатам, ті зашарілися, захихотіли та прискореною ходою втекли. Коли стало нудно хлопець підвівся та з глибоко замисленим виглядом обійшов автівку, обстукуючи носком кросівка колеса, як, він неодноразово спостерігав, це роблять всі водії. Якийсь старий зі сходинок лікарні спостерігав за ним з пошаною.
Нарешті з'явився на милицях Петро, похизувався новеньким білосніжним гіпсом на нозі. Не без труднощів опустившись на бордюр поруч з Василем, виконроб розповів, як йому хотіли робити рентгени, щось там оперувати – начебто перелом був із зміщенням, – але він дав кому треба гроші, кому треба – в щелепу, і йому вкололи знеболювального, наклали гіпс та знайшли у коморі старі милиці.
– Домовився, щоб мені ще пігулок виписали. Зараз винесуть, і поїдемо десь поїмо, оскільки вже в місті опинились.
Ліки виніс чоловік у брудному халаті більше схожий на прибиральника ніж на лікаря чи фармаколога і який постійно озирався.
– Кожні шість годин. Але запивати тільки водою, а не спиртним, – розуміючи з ким має справу проінструктував він виконроба, насолодився шоком на обличчі покупця, востаннє озирнувся та крадькувато зник за рогом будівлі.
– Ох, водою, – по-дитячому розчаровано повторив покупець. Вагаючись, Панполковник розглядав пакунок з пігулками – чи, бува, не пожартував з нього брудний халат? Хлопець вкотре засумнівався, чи вміє начальник читати.
– Ну, в такому разі поїхали хоч в кав'ярні посидимо.
Хлопець видихнув із полегшенням – але й не без розчарування – коли виконроб сам поліз на місце водія.
Попри неприємні спогади про останню випиту чашку кави, сиділося у цьому закладі добре: приміщення – затишне, напій – смачний, а офіціантка яка їх обслуговувала – мила. Василю, який вже відзвичаївся від цивілізації та симпатичних дівчат, защемило у серці.
Виконроб хвалькувато виставляв ногу з гіпсом з-під столу, розповідав про якісь змагання з мотокросу, випрошуючи в офіціантки номер телефону.
До бригади повернулись вже в темряві. Наступного ранку з'ясувалось, що один бурлака скористався безладом спричиненим відсутністю Панполковника та поцупив інструменти хазяїна. Тож коли роботи звершилися, вони не тільки нічого не заробили, але й зненацька опинилися в боргу.
– Насос за пів мільйона? – робітники завбачливо залізли у кузов, і перемовини з ґаздою, як завжди самотужки вів Петро. – Так я і повірив, що у тебе валялося промислове спорядження. Що ти тут ним у пустелі робив, нафту видобував?!
Господар поки що говорив спокійніше, і Василь його слів не розібрав.
– Нічого не знаю, – непохитно відстоював своє виконроб і навіть контратакував, – слід було зачиняти сарай на ніч. Це міг хтось із сусідів вкрасти.
Чоловік заперечував таку можливість. Зрештою договорились до цілковитих неподобств.
Милиці не завадили Петрові хутко скочити у кабіну та стартувати з другої передачі – певно тому, що серед загальноприйнятої лайки господаря можна було також почути такі нецензурні слова як “суд”, “в'язниця” та “конфіскація”. На першій же зупинці частина робітників, не переховуючись, втікла. Полковник лише махнув на них рукою, але потім важко замислився.
Вже декілька тижнів вони просувалися землями де майже не було заробітків – востаннє вони видобули готівку, здавши на металобрухт антикварну таратайку разом з той-тер'єром на задньому сидінні, яких власник необачно залишив на узбіччі на десять хвилин. Повертати назад означало оплачувати пальне з власної кишені. З іншого боку – що чекало на них попереду? Невідомо навіть такому досвідченому мародеру та легендарному зодчому як Петро.
Зрештою потяг до пригод взяв гору над фінансовим генієм та здоровим глуздом.
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
