Василь піднімав руку кожного разу коли з-за вигину дороги з'являлась автівка. Не в розрахунку, що котрась зупиниться – а для того, щоб хоч якось розважитись.
Години зо дві тому вусатий дід-чумак вивіз його до асфальтової дороги та побажав усього найліпшого. Невдовзі хлопця підібрав старенький Лаз, але той пересувався лише в межах свого невеличкого біогеоценозу – у широкому світі цей транспортний засіб не витримав би конкуренції з особинами інших, більш меркантильних видів. Тому вже за півгодини Василь знову стояв на узбіччі і з тугою вдивлявся туди, де сіра, луската по краях стрічка таємниче ховалася за поворотом.
Обидва боки автошляху густо заросли чагарником та сухотними деревцями, один погляд на які позбавляв сил і викликав бажання лягти та померти. Поруч з перехрестям де автобус полишив трасу і звернув на ґрунтову дорогу знаходилась споруда, що слугувала водночас місцем очікування громадського транспорту і укриттям від частих метеоритних дощів. Про друге з цих двох призначень будівлі мандрівник здогадався завдяки стану дорожнього покриття – те було густо вкрите кратерами всіх можливих розмірів і мало чим відрізнялося від поверхні Місяця.
Над об'єктом укриття писалося “Кочеряка”. Можливо так звалося селище до якого вела ґрунтова дорога, але Василеві припала до душі думка, що це назва самої споруди. Подібно до того, як власну назву мали такі славнозвісні будівлі, як палац короля данів Хродгара. Слідів епічних протистоянь з тутешніми Гренделями не було видно, та судячи з великої кількості битих пляшок та запаху сечі, приміщення часто використовувалось тутешніми князями і дружиною як місце хмільних бенкетів.
За відсутності княжих воїв та медовухи, Кочеряка була вкрай нецікавим місцем. Місцеві літописи, які велися там само, на стінах споруди, були аж надто лаконічними та не вирізнялися оригінальністю – славний воїн Буцало демобілізувався з війська на такий-то рік після народження Христа; анонімний представник місцевої молоді висловлював своє захоплення творчістю Prodigy; громадянка Несвариха звинувачувалась (дуже різкими словами) у ворожбитстві та легковажній поведінці; гранітний кар'єр надавав працевлаштування робочим будь-яких спеціальностей. І таке ж далі, і до того ж подібне.
Єдиний потенційно цікавий надпис був виконаний чимось, що автор, схоже, хотів видати за кров, але, на думку Василя, це йому не вдалося. Хіба що, невідомий тутешній нестор хотів зімітувати кров дуже стару, що майже почорніла:
“Якщо надто довго заглядати до Безодні – Безодня почне дивитися у відповідь;
Але скільки не слухай голос Її – Вона ніколи не почує тебе.”
Перший рядок звучав як цитата з котроїсь із науково-фантастичних стрічок, які хлопець колись шанував, але вже не пригадати з якої саме. Щось про велетенських акул чи восьминогів... В будь-якому випадку цитата, на думку Василя, поза кінотеатром не мала сенсу.
Двічі вдумливо перечитавши цей та інші записи врем'яних літ, хлопець дійшов висновку, що раніше він поїде звідси своєю дорогою, то краще та розпочав голосувати.
Стояти з піднятою рукою було значно веселіше – це давало не тільки примарну надію на те, що його хтось підбере, але й змогу насолодитися акторською майстерністю, з якою водії зображували, що не помічають Василя. Те, що ніхто не зупинявся мандрівника не ображало – його лахи були чисті, але зім'яті; волосся надто довге та нечесане; підборіддя вкрите чимось на кшталт бороди. Він здавався незнайомцем самому собі, незнайомцем від якого не знаєш що чекати.
Коли наступний негромадський транспортний засіб став сповільнюватися, Василь знайшов цьому логічне пояснення – звідти певно має вийти пасажир – і опустив руку. Але ні, всі місця окрім водієвого були вільні.
Так нестандартна поведінка керманича могла налякати і більш досвідченого шукача пригод. Хлопець розгубився і, замість того, щоб сховатися у кущах за Кочерякою, залишився безпорадно стояти. Коли чотириколісник остаточно зупинився, мандрівник боязко зазирнув у середину.
“Навіть якщо це серійний вбивця, саме для мене він загрози не становить”, – вирішив Василь. Чоловік за кермом мав вкрай поважну тілобудову і якби вирішив замордувати когось сокирою чи бензопилкою, то мав би обмежитися жертвами сто двадцять кілограмів і важче – представників інших вагових категорій він просто не наздогнав би.
Та й дорога машина свідчила, що її власник нікого не вбиває – своїми руками тобто.
Доки Василь збирав до купи хоробрість та шукав слова для встановлення контакту, чоловік встиг відкрити дверцята та запросити:
– Залазь.
Навіть такий недолугий подорожній як Василь здогадався, що не завадило б для початку дізнатися куди прямує пан добродій.
– А куди тобі потрібно? – отримав хлопець дещо неввічливу відповідь.
– Мені б до найближчого районного центру дістатися, – почав жебрачити Василь.
– До Опупинців? – на обличчі водія розчарування змагалося з підозрою.
Мандрівник злякався, що доведеться ночувати у Кочеряці та виклав всі карти на стіл:
– Мені насправді потрібно до сусідньої області, а в районному... в Опупинцях я розраховую сісти на автобус.
– А-а, я ж бачу, що ти нетутешній. Сідай, сідай, я тебе далі завезу. Не потрібен тобі ніякий центр. Як кажуть місцеві – автобуси з Опупинців ходять тільки до Глибоких Дупняків. Або ще куди гірше, – керманич реготнув, і Василь обережно посміхнувся у відповідь. Він не зрозумів, гумор це, чи особливості місцевого транспортного сполучення.
– Я тебе набагато далі закину, – пообіцяв добродій. – Мені по дорозі.
Василь розчулився.
– Дякую! Навіть не знаю як би я без вас... в мене грошей майже не лишилося.
Огрядний власник новенької автівки хитав головою – так, так, розумію, самому нема за що хліба купити.
– Я, можна сказати, трохи загубився, – всідаючись, пояснював хлопець.
– О-о, загубився, о-о... – майже задоволено повторив керманич, але уточнювати не став.
Рушили. Водій замислився, а Василь заходився розповідати як він їздив до молодшенького брата у Київ і віддав гроші Ігорюсику, бо той легковажно програвся на гіподромі... Історія виходила надзвичайно нудною та сповненою суперечностей, але мандрівник наполегливо продовжував імпровізувати, знаючи, що мовчазні люди викликають підозру, тоді як дурням всюди раді.
У слухача могло скластися враження, що брати були круглими сиротами – особливо молодший. А старший, тобто Василь, в усьому собі відмовляв і навіть пожертвував академічною кар'єрою...
– На якій, ти кажеш, вулиці він живе? – мандрівник розраховував, що водій не слухає і до такого підступного запитання виявився неготовим.
Від самовідданості старшого брата в Василя саме наверталися сльози на очі, і він ніяк не міг зрозуміти до чого тут вулиця.
– На Київській, – бовкнув він, з досвіду знаючи, що місцева влада всіх населених пунктів країни незмінно підлабузничає перед владою центральною. І з запізненням второпав, що такий топонім у столиці малоймовірний.
– А-а? – подивувався керманич.
Особливої прикрості помилці надавало те, що Василь навіть не мав впевненості, що Ігорюсик проходив вишкіл саме у столиці. Аби реабілітуватися мандрівник додав у свою історію тітку, яка дуже любила котів, вийшла заміж за шведа, але мешкала через нез'ясовані обставини у Тернополі, на самоті.
Тітка вийшла дуже навіть життєвою, бо її образ хлопець списав зі старенької сусідки, яка утримувала з десяток котів у тісненькій квартирі (але чоловіка в тієї не було – ні шведа, ні швейцарця, ні бодай швейцара). Через гіпер-реалістичність цієї нової дійової особи ставало незрозуміло, чому Василь віддав всі гроші молодому та здоровому студентові, тоді як рідна тітка страждала від голоду та холоду, витрачаючи всю пенсію на корм для озвірілих від безкарності тварин.
– То яку суму ти передав братові? – водій вочевидь мав природній хист до недоречних запитань. Або працював у податковій.
Неправильна відповідь ставила під загрозу правдоподібність всієї історії, задля досягнення якої хлопець поклав стільки зусиль. А у випадку якщо слухач був податківцем, могла призвести до серйозних ускладнень. Тому Василь важко позіхнув та, старанно уникаючи конкретики, згадав, що у їхнього стрийка нещодавно помер собака – нью-йоркширський піт-буль-тер'єр-ретривер – і...
Оповідання досягло такого рівня абсурдності, що нарешті справило враження навіть на неуважного слухача. Керманич відірвався від дороги та шоковано глянув на Василя.
– Чирваченко! – хлопець здригнувся від безпідставного наклепу, але коли добродій простягнув пухку спітнілу долоню, зрозумів, що це прізвище добродія.
– Василь, – зізнався він і перелякано заплющив очі.
Саме коли водій вирішив знайомитись вони стрімко наближались до трактору з причепом повним крадених дров. В останню мить Чирваченко помітив-таки небезпеку, рвонув кермо ліворуч так, що вони вилетіли на зустрічну смугу. Там на них вже чатувала автівка з переляканими обличчями за лобовим склом та істеричним гудком. Чирваченко згадав про гальма і, демонструючи дива координації, водночас крутнув кермо – цього разу праворуч. Вони дивом уникнули зіткнення з іржавим причепом і лише правими колесами вилетіли на узбіччя. Пан добродій голосно засварився на водія зустрічної легковушки за те, що той не поступився дорогою.
– Тут легко можуть розминутися три машини! – у нападі праведного гніву верещав Чирваченко. Такого праведного, що Василь навіть засумнівався в тому, що означає суцільна біла смуга посередині автошляху, можливо – “перетинайте мене скільки вам заманеться”?
Дорога звивалася наче напханий метамфетаміном вуж на сковорідці, обмежуючи видимість двадцятьма-тридцятьма метрами. Окремі метеоритні кратери сягали такого діаметру, що легко могли поглинути неуважного мотоцикліста – разом з коляскою і пасажирами. Василь зчепив зуби, твердіше вперся п'ятами у підлогу та міцно схопився руками за сидіння. Що ще він міг вдіяти? Як вже неодноразово згадувалося, грошей на автобус не вистачало.
Чирваченко, звернувши увагу, що в пасажира чомусь зіпсувався настрій, почав розповідати про себе. Виявилось, що він має свою фірму в Києві, а зараз їде провідати рідних в Ужгороді. Яку саме діяльність вела Чирваченкова фірма було незрозуміло, але її очільник гостинно запрошував мандрівника до себе.
– Приїжджай до мене працювати – мені конче потрібні надійні люди. Не та зараз молодь як колись. Виплатиш адванс – і наступного дня робітника вже немає, – бідкався підприємець, розводячи руками.
Василь знову заплющив очі, чекаючи, що зараз вони влетять у стовп.
– То як – домовились?
– Так!!! – вирвалося у Василя. Навіть коли обидві руки Чирваченка міцно тримали кермо, автомобіль рискав наче п'яний тхір. А зараз...
Та ні, якимось дивом вони залишилися на дорозі, і мандрівник отямився. Постали у пам'яті гострий перитоніт вулиць на поверхні та напів перетравлена маса приречених містян під землею, у сліпих кишках. Він виправився:
– Тобто – ні. Тобто – я подумаю, – з третьої спроби знайшлася вірна відповідь. Хоча, звісно, було приємно, що Чирваченко з першого погляду розгледів в ньому чесну та роботящу людину.
– Так-так, авжеж! Я не кажу – просто зараз. Ти запиши мій номер, – ненав'язливо порадив щедрий роботодавець.
Василь змушений був зізнатися, що телефон не функціонує. Водій захитав головою – чудово, чудово.
– Я тобі скажу, так навіть має бути... Деякі в туалет бояться піти без телефону – наче їм господь Бог будь-якої хвилини може зателефонувати. Нема Йому більше чим зайнятися, – Чирваченко гидкувато розсміявся.
На панелі приладів, під лобовим склом лежали одразу два переговорних пристрої яким міг би позаздрити навіть такий рафінований шанувальник всього надміру дорогого, як Куца Борода.
Згадавши Сірого Брата, мандрівник засумував та вкотре спробував уявити що чекає на нього вдома.
– Чесно зізнаюся – я тобі навіть заздрю. Так! Що хорошого в тому, що тобі постійно телефонують та пишуть? От я – працюю не покладаючи рук, день і ніч на зв'язку. І що мені це дало? – вправлявся у риториці бізнесмен. І, вихваляючись, наче спортсмен – олімпійськими медалями, надавав детальний перелік: – Виразку, високий тиск, задишку, серце...
Василю стало шкода Чирваченка, який, схоже, заробляв гроші не для себе, а виключно для когось – для рідних та знайомих, для свого народу, зрештою, для всього людства, і тому не мав права зупинятися.
– ... нирки, підшлункову. А спілкування? – розтікалася та розгалужувалася підприємницька думка. – Хіба це спілкування? Ні, я маю дивитися на свого співбесідника, – Чирваченко бичачими очима витріщився на пасажира. – Спілкування має бути живим. Хіба відчуєш людське тепло по телефону? І не можна обмежувати своє коло тільки старими друзями та співробітниками – завжди треба зав'язувати нові знайомства.
Василь згадав, як років у п'ятнадцять, прочекав був три години свого однокласника під під'їздом. Спочатку він сидів на лавочці, але там його облаяли тамтешні бабки-мізантропки. Потім, коли він перемістився на розтрощений та вкритий пляшками з-під пива дитячий майданчик, підійшли двоє незнайомців трохи старших за нього. Незнайомці поцікавились, чи не має він цигарок. З негативної відповіді вони вирахували, що заощадливий хлоп, який не витрачає гроші на цигарки, безсумнівно буде мати при собі готівку. Однокласник прийшов саме вчасно, щоб допомогти Василю вилізти з пісочниці та дошкутильгати до травм-пункту, де у нього діагностували струс мозку та наклали декілька швів на розсічений скальп. Мали б вони з однокласником тоді мобільні телефони – якими безбарвними були б їхні підліткові роки, скільки життєвого досвіду вони недоотримали б! Скільки людського тепла пройшло б повз них...
– ... Ні, що б не казали продавці побутової техніки – а життя сучасної людини самотніше і більш обтяжене непотребом ніж будь-коли, – Чирваченко скрушно хитав головою доки втретє за останні чверть години не забренів один з комунікаторів.
– Так, знайшов... так, незабаром. Не хвилюйся – вже їду...
– Все робота та робота... – повернувся він до пасажира, – колись набридне так, що вимкну телефон та... Скільки років вже їжджу цим шляхом і ніколи не звертав з нього, не бував по цих селах що при дорозі – нема коли. Їдемо ми трасою – і кожен поворот для мене як знак питання. Що там? Хто живе, чим вони переймаються, чого бояться, про що мріють?
Василь міг би підказати, що там живуть працьовиті, але дуже бідні люди, які не можуть собі дозволити з'їздити на море раз на десять років, але вирішив, що краще помовчати.
Чирваченко важко позіхнув.
– Багато хто їде відпочивати на море – під Одесу, або ще гірше – до турцій чи єгиптів, бо у нас начебто нічого цікавого немає, інфраструктура недорозвинута. Ніякого патріотизму. Але це тому, що їх ще у школі залякали – агро-промисловий комплекс, комплекс Едіпа, забруднення, подвійне очищення, безробіття, алкоголізм. А в тому Єгипті, я питаю, хіба краще?! Останнього разу коли ми з дружиною... та що останнього разу! От ще раніше, у Турції, я на власні очі неодноразово спостерігав, як...
Водій звітував про всі свої відпочинки за кордоном, і Василя вже не дивувало, що той змушений працювати як проклятий – на те щоб двічі на рік їздити на Середземне море потрібна, мабуть, купа грошей. Часу аби зупинитися на узбіччі дороги, яку він вже не перший десяток років долає щомісяця, теж не лишалося.
– Але нічого, нічого. Рано чи пізно розберуся зі справами, візьму наплічника та махну, ех... у ліси, – вони саме долали довгий відрізок траси, обабіч якого від дерев лишилися самі пеньки.
Водій замінив платівку та почав розпитувати мандрівника про роботу, про те де він навчався, чи не одружений, чи бував колись у них в Івано-Франківську (чому у Франківську, губився Василь, хіба Чирваченко не казав, що він родом з Ужгорода?). Хлопець неспокійно завовтузився на сидінні. Пан відчув, що стурбував пасажира і став розповідати, як і належить порядному водієві, щось нудне про свою рідню в Чернівцях та динаміку цін на нафту-сирець у країнах Перської затоки.
В'їхали в Опупинці. Спочатку поміж дерев з'явилися окремі хати, потім вони збилися у гурт, витіснили рослинність, полізли одна-одній на плечі, утворюючи двоповерхівки. Василь, який вже скучив за міськими краєвидами, чекав, що ось-ось з'являться і п'яти-, можливо навіть дев'ятиповерхові бараки для робочих, селян та їхніх дітей-хіпстерів, але забудова зненацька обірвалася, і вони знову поїхали темним лісом.
– Ось тобі і районний центр, на який автобус ти тут збирався сідати? – певно відчуваючи хлопцеве розчарування, глумився Чирваченко.
Василь з подивом озирався. Місто з'явилось та зникло так швидко, що могло здатися фата-морганою.
– Не знав, що бувають такі крихітні районні центри.
– Занедбане містечко. Я б сказав навіть – місто селищного типу. Кави нема де скуштувати. Трохи далі буде магазинчик понад шляхом – от там така кава, що й у нас у Львові не знайти.
У Львові? Від марних спроб простежити походження київського підприємця мандрівникові заболіла голова.
– Я навмисне цією дорогою їжджу, хоч вона довша та розбита – щоб кавою насолодитися. І люди... люди! Не те що в столиці... Та нащо я тобі розповідаю, сам побачиш. Ти ж споживаєш каву?
Василь терпляче відклав мрії про те, що незабаром потрапить до рідного міста, про гарячу ванну та холодне пиво. На знак вдячності до людини, яка наближала його додому, хлопець готовий був куштувати навіть улюблений напій варварів-кіннотників – скисле кобиляче молоко з ще теплою кров'ю, – якщо його подають десь по дорозі.
– Але ці землі заселені від сивої давнини. І хто тут тільки не жив... – Чирваченко вперше заговорив серйозно, навіть урочисто. – Ти знав, що давні греки вважали Дельфи – місто де знаходився славнозвісний оракул – центром всесвіту? – мандрівник змирився вже з беззмістовністю розмови, але такий несподіваний її поворот привернув увагу.
– Іншими словами, греки вважали Дельфи пупом Землі – Омфалос. Омфалос так і перекладається – пуп. Можна сказати, Дельфи – це давньогрецькі Опупинці. А ці Опупинці – виходить, що наш сучасний Дельфи, – водій до непристойності зрадів результатові своїх міфологічно-топонімічних оборудок.
Василь невизначено гмикнув, як він це тепер робив в присутності осіб, чий здоровий глузд викликав сумніви.
– Думаєте, тут і оракул якийсь є? – наважився пожартувати він.
Пан, не відводячи погляду від дороги, суворо хитнув головою, наче вважав, що такі дотепи неприпустимі.
– Скільки людей їде повз і навіть не здогадується... Але напевно так і має бути – деякі речі краще не знати.
Хлопця наче струмом вдарило.
– А? Що ви сказали?
Але Чирваченко не почув, або не захотів продовжувати розмову на цю тему.
Вони виїхали з-під старезних дубів та сосон, стало світліше, і хлопець знову сповнився надії, що вже сьогодні буде вдома.
Виїхали на перехрестя. Жодного транспорту окрім них не було видно і не було чути. День був сонячний, але вітряний. Віщуючи щось недобре, гули височезні корабельні сосни.
Василю здалося, що водій засумнівався куди їхати далі, але такого звісно не могло бути – Чирваченко казав, що вже тисячу разів долав шлях від Києва до Луцька. Замість дороговказу на перехресті стояв великий рекламний щит, який запрошував на відпочинок до лазні неподалік. Від дощів та сонця фотомодель на рекламі стала схожою на стару відьму. Мандрівник стривожився, що вони будуть кавувати саме в цій лазні, але підприємець звернув праворуч, тоді як стрілка на щиті вказувала прямо.
За пів години вони під'їхали до магазинчику понад битим шляхом, з таких, де зазвичай зупиняються далекобійники. Довершуючи товаротранспортну ідилію, на узбіччі стояло декілька вантажівок. Але в середині, за столиками Василь побачив тільки одного чоловіка, та й того не дуже схожого на водія. Смаглявий та горбоносий обмінявся з підприємцем поглядами та ледь помітно хитнув головою. Дивно, якщо вони знають один одного, чому не привіталися, не заговорили?
Хлопець встиг зголодніти і замірювався взяти собі хот-дога, але Чирваченко пошепки його відмовив – якщо пан Василь, звісно, не має бажання бігати до кущів кожні чверть години.
Низька думка про місцеву кухню не завадила водієві довго і панібратськи патякати з продавчинею. В якусь мить він близько до неї схилився і щось змовницьки зашепотів на вухо. Та скосила погляд на Василя і захихотіла. Хлопцю стало бридко. Жінка за прилавком виглядала хоч і не старою, але дуже пом'ятою та розфарбованою, наче торгувала не тільки каву з хот-догами. Він відійшов і сів за порожній стіл, чекаючи, коли нарешті бізнесмен перейде до справи і візьме каву.
І стіл, і стілець виявились брудними та липкими. Звідкись смерділо догниваючіми рештками соціалізму і мертвими мухами. Хлопець втратив апетит і радів, що не брав нічого їсти. Навіть просто сидіти тут було неприємно. Чирваченко нарешті нагомонівся зі своєю знайомою і надав тій можливість приготувати напій. Відчувши гидування попутника, керманич зробив замовлення “на виніс”.
Залишаючи приміщення, Чирваченко навіть не глянув у бік смаглявого та горбоносого.
Вони повернулись у машину, і фізична особа-підриємець одним ковтком знешкодила своє еспресо. Чим здивувала Василя, який наслухався про “таа-ку каву” і очікував тригодинної церемонії зі співом гімнів та ритуальними танцями. Хлопцеві напій передбачувано не сподобався – навіть крізь надмірну кількість цукру пробивався смак горілих зерен. Він знав, що так, зазвичай, засмажують зіпсований продукт, щоб позбутися цвілі. Дивно, що забезпечена і освічена людина цього не розуміє.
Водій не квапився заводити двигуна, даючи хлопцю час насолодитися відходами заморського сільського господарства. Василь, долаючи нудоту, лише поволі ковтав помиї і намагався не кривитись. Тим паче, що його пригостили. Навіть примудрився похвалити витончений аромат.
Чирваченко радісно погоджувався – так, так, аромат.
Коли мандрівник майже впорався, добродій дістав пачку дорогих цигарок, запалив одну та запропонував пасажирові. Язик Василя від надлишку цукру аж прилипав до зубів та піднебіння, тому замість дякую він лише мугикнув. А коли спробував простягнути руку, вона чомусь піднімалась так повільно, що Чирваченко не став чекати і сам дбайливо запхав цигарку йому в зуби. Василь знову вдячно хитнув головою і дозволив лінивій кінцівці впасти на коліна. Надворі, здавалося, сонце зайшло за хмари.
Підприємець пихкав своєю цигаркою і тримав запальничку напоготові, але не поспішав піднести вогонь хлопцеві. Чирваченко з цікавістю, пильно вдивлявся в обличчя Василя, наче там ось-ось мала відбутися рідкісна вистава – розкриється третє око чи розквітне пагін папороті. Ще ніяковіше стало хлопцю, коли й друга рука, з паперовим стаканчиком, вже без його дозволу також опустилася на коліна, і залишки помиїв пролилися на джинси. Він з подивом спостерігав, як на штанях росте брудна пляма, доки вона не розповзлася і не поглинула весь світ навкруги.
Кінець другої частини
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
