Піднімається вода.
Далеко, в долині.
Насувають хвилі. Ковтають землю. Збривають з каміння ґрунт, лишаючи білу піну. Злизують пил з доріг, і безліч слідів від безлічі кроків, і кожен — втеча, наверх, догори, додому.
Не втечуть. Вода піднімається.
Близько, за лісом.
Пальцями стискає дерева. Зминає папороть. І кущі лохини, що тяжіли від ягід, і брудний мох, і трава — все тепер водорості. Ходить течіями кисле, і гірке, і земля, і все поглинає сіль.
Вода піднімається.
Тут.
Стрибає на веранди. Випльовує риб, а ті б’ються хвостами по дошках, доки не завмирають. Ми збираємо їх у бочки, та скоро бочок не вистачає. Ми скидаємо їх у воду. Вони дрейфують на поверхні, доки вода не повертає їх назад, і ми просто залишаємо їх лежати.
Все одно скоро підніметься вода.
Зараз.
Ноги в ній по коліна. Двері ми зняли з петель, щоб не зачинитися всередині кімнат. Другі поверхи стали першими. Перші поверхи стали місцем, де ми змиваємо пил. А того, що було знизу, ми вже не згадуємо.
Вода піднімається.
Ми сидимо на дахах. Хвилі лоскочать ступні. Мокнуть ноги, і риби привітно шмигають поміж литок — чекають на нас.
Ми дивимося на зорі. Те, що знизу, однаково прийде рано чи пізно.
Піднімається вода.
Ми сидимо.
Ми пливемо.
Ми відростаємо перепонки між пальцям, і зябра під легенями, і хвости, і наші очі перетворюються на круглі бусини, і наші роти відкриваються, щоб вдихнути воду, і ми пливемо.
Вода піднімається.
Туди, у гори. Туди, на верхівки. Туди, на веранди останніх домівок.
Вода викидає нас на дошки.
Колись вона поглине все, і тоді, коли нічого вже не буде, окрім доріг без слідів, окрім ялинок-водоростей, окрім перших, і других, і ніяких поверхів — от тоді вона зупиниться. І не буде нікого більше нікуди кидати.
Але ми цього вже не побачимо.
