Після прочитання книжку Івана Черненка «Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога» хочеться радити насамперед тим, хто претендує на керівні посади у системі охорони здоров’я. Ні, не просто радити, а запитувати про неї на іспитах для майбутніх держслужбовців. Втім, не будемо про фантастичне, а повернемося до реальності.
Книга починається з вступу головного героя до медичного університету у невідомому місті і закінчується у 2021 році під час чергової хвилі ковіду. Автор описує все пекло, через яке доводиться проходити молодому спеціалісту. Спочатку — в університеті, де студентам запихають у голови купу теоретичних знань і не квапляться навчати чогось на практиці. Зате охоче беруть (а часом і вимагають) хабарі. Потім — в інтернатурі, де підготовка фахівця так само є справою самого фахівця. І от нарешті вчорашній інтерн отримує свідоцтво спеціаліста й може працювати самостійно. Щоправда, на зарплату це не сильно впливає: анестезіолог районної лікарні отримує трохи більше від медсестри.
Ця книжка відгукнеться не лише лікарям, а й багатьом, хто колись працював у бюджетній сфері. Тим, хто йшов до роботи з ентузіазмом, а потім стикався з купою обов’язків і смішною зарплатою, на яку важко прожити самому, не кажучи вже про те, щоб прогодувати сім’ю. А тоді поставав перед вибором: працювати у такому режимі далі чи змінювати професію. Бо ентузіазм і покликання на хліб, на жаль, не намажеш…
Герой Черненка не здається: він працює, бореться за життя пацієнтів, воює з власним вигоранням і депресією. І доволі відверто описує у книжці стан української системи охорони здоров’я. Ось, наприклад, як ставилися деякі викладачі університету до доказової медицини:
— Протокол? – презирливо пирхав доктор медичних наук. — Протоколи для ідіотів. Ми постійно бачили тільки користь від цих препаратів.
А за вислів «доказова медицина» часом можна було наразитися на шквал критики й обурення. Доказовість і протоколи багатьма сприймалися як особиста образа. Мовляв, що це за професор, який протоколів тримається.
За таких умов розумним студентам нічого не залишалося як вчитися «для себе і для іспиту». А оскільки практичних навичок їм давати ніхто не поспішав, то головному герою на четвертому курсі довелось організовувати…курси з надання медичної допомоги. Правда, потім їх за наполяганням проректора довелося закрити, бо ж студенти не мають права викладати. Але для студентів так нічого й не змінилося: хто хотів чогось вчитися на практиці, мусив потім вчитися сам у досвідчених колег на першому робочому місці. Це, до речі, типова ситуація для багатьох професій: спочатку від практикантів відмахуються, як від набридливих мух, а потім, коли вони приходять працювати після закінчення вишу, бурчать: «Чого ж вас там вчили?».
Особливо моторошно було читати розділ про коронавірус. Сьогодні ці події якось підзабулися, але ще три роки тому і лікарям, і пацієнтам було непереливки.
Усе працювало за законами воєнного часу. Сортуй, рятуй тих, кого можеш, не гай часу і ресурсів там, де вже не допомогти. Ми розуміли, що всіх не вилікуємо. До кінця жовтня медсестри, які ще нещодавно дивилися на ШВЛ-апарат як на якесь чудовисько, тепер самі вдягали СІПАП-маски, під’єднували ШВЛ і проводили неінвазивну вентиляцію. За місяць усі стали свого роду реанімаційними медсестрами.
У відділенні досі не було особливих умов для важких пацієнтів. З найближчих до сестринського посту палат ми зробили імпровізовану реанімацію, куди намагалися класти найважчих. Але дуже швидко реанімацією стало все відділення. Де пацієнту погано, там і реанімація.
Чи стала українська медицина відтоді кращою? Навряд чи, адже після повномасштабного вторгнення проблем у лікарів не поменшало. Тож не здивуюся, якщо книжка пана Івана за якийсь час вийде вже з новим продовженням. І дуже сподіваюся, що подібні книжки колись напишуть вчителі, бібліотекарі чи музейники. Україні такий жанр дуже потрібен.
