Після прочитання "Маруся" Г. Квітки-Основ'яненка.
Ось колись жила дівчина.
Молода і чорнобрива.
Зіроньки в її очах.
Щічки мов червоний мак.
Вона все собі сама.
В хаті з рання до кінця.
Прибере, борщу наварить,
Богу молитися всяк час.
Їй розваги ні до чого.
" Краще вдома попряду."
І на хлопців не дивилась.
Самій краще все одно.
Та, як тільки закохалась
Все пішло враз шкереберть.
Мовчазна і не весела,
Зустрічі шукає з ним.
Тільки стріне... От халепа.
Слово витягти ніяк.
Так було до поки, враз
Їй у всьому він зізнався.
Радості немає меж.
Бач, не довго їм судилось так голубитись.
Хоч раз розлучились не на довго.
Колесо їх знов звело.
Як посвататись прийшли
Не пустив Наум, хоч вбий.
Довелося Василечку в церкві грамоту учить.
В Великодній світлий ранок
Знов Наум стрів Василя.
Тільки той вже був за дяка.
Молитви читав усім.
Далі в квітні, як годиться.
Свататися знов прийшли.
Все йде гладко, всі щасливі.
Та до діла як дійшло.
Наша Мар'я захворіла.
Чахне, що не день сильніш.
На четвертий не прожила.
Богу душу віддала.
Василечко, як приїхав
І собі хотів же так.
Наум, мудрий чоловік.
З ним по все поговорив.
Боявсь, як за рідну дитину.
Наче б то він схаменувсь.
Прийшли дівчата.
Заквітчали Марусеньку,
Жаль, не на весілля.
Полинула до янголів, на Боже угіддя.
Полишила все, чим так дорожила.
Батьків й Василечка свого посивила.
З горя, наш козак проворний
Подався в нікуди.
Не бачили його старі цілий рік від тоді.
Несподівано, як грім.
Відстрочка з Києва прилетіла.
Що Василь в ченцях.
Та звуть його теперечки отець Венедихт.
Поки старі зібрались, поки доїхали.
Вже не на цьому світі.
Помер бідолаха, із раною в серці.
Не зберігся, все з голубкою своєю шукав скорой стрічі.
