Світло
Попереду видно невеличкий пучок світла. Він завжди там був. Він завжди світив у цю пітьму, яка поглинала фотон за фотоном. Мої очі теж поглинають це світло, даючи можливість бачити хоч щось, що відрізняє навколишнє "це" від далекого "те".
У голові застигла нав'язлива думка дійти до цього місця. Хоча, наврядчи я коли небудь дістанусь до "того". Останній раз я так довго йшла на пучок світла, що перестала відчувати ноги. Моє тіло впало на холодний чорний простір і лише умовна точка "того" показувала, що я саме лежу, а не падаю в чорну безодню. Ледь ворушу очима. Світло все так само визирало з-за горизонту. Виглядає як насмішка. Скільки б не йшла, ця точка, ніби, однаково недосяжна. Але сміятись із мене нікому, тож треба зібратись і йти далі. Скільки можна вже лежати? Я не пам'ятаю коли повернулись сили. Але якщо я можу йти, значить треба йти.
Вкотре дивлюсь на світло. Здається, щось змінилось у ньому. Воно ледь помітно пульсує. Ритмічно скорочується, змінюючи силу світла. Не сильно, але помітно для мене. Як давно відбулись ці зміни? Я відчуваю, як всередині мене щось надзвичайно тихо стучить. Повторює пульсацію "того".
03.05.23
Паніка
Несподіваний звук остаточно зруйнував наше бажання у продовженні подорожі . Було страшно перед невідомістю . Я глянув на Сема . Якийсь час він стояв , закляк на місці . Але вже через мить я почув його біг десь справа . Я теж вже біг . Біг не відчуваючи ніг . Не розбираючи перепон на шляху .
Я не зупинявся доти , доки не перестав чути Сема . Оглянувшись побачив , що довкола темні руїни . Я стояв посеред голих холодних стін з яких осипалась штукатурка . Це колись була велика будівля . Але залишились від неї тільки стіни і де-не-де пробита стеля .
Заспокоївшись я врешті почув чиєсь дихання . Важке і збите воно доносились через стіну . Обережно обійшов останню перепону . Там , біля стіни , на підлозі сидів Сем . Замотаний як клубок нервів . Він мовчав . А в його руках горіло невелике полум'я запальнички . Він тримав цей вогник і ніби намагався прийти до тями . Полум'я дріботіло в руках від подиху , здавалося що воно танцює . Так , танцює , як маленька фея . Бо тільки фея може так заспокоїти і подарувати надію . Так би мовити , освітлювати шлях . І це маленька фея заспокійливо щось наспівувала Сему , який більший здавався на кам'яного велетня . Він , обсипаний штукатуркою , сидів і нерухоме дивився на неї .
06.02.23
Жах
Мене охопив жах. Холод по тілу скував рухи, заважаючи навіть вдихнути повітря.
Він ніби застиг у одному положенні. Іще крок - і його не вийде врятувати від небезпеки. І саме слово "небезпека" за крок докорінно зміниться, стане невідворотнім і безжальним.
Жахлива мить абсолютної безпорадності. Від неї божеволієш, від неї кров пульсує у вухах, а серце падає в п'яти. Час зупиняється, насміхається, ніби щось іще можна зробити. Щоками котяться гарячі сльози. І у безвиході намагаюсь кричати, щоб він зупинився, щоб відійшов від краю, поки це можливо. Благаю, щоб не стало гірше. Але він не чує. Навіть не озирається.
Лишився крок.
31.03.23
“Океан нескінченності”
Коли я думаю про словосполучення “океан нескінченності” на думку спадає глибина. Ніби я у воді й навколо так багато простору водного, що від цього все аж чорніє. Відчувається, як вода заторможує рух, як плавно обтікає тіло. І тиша. Навіть дзвону у вузах не чути. А десь зверху вода світліше, пробивається світло. Це дарує надію, спокій. Мені здається, там, ближче до сонця, хтось є. Але я не бачу. Відстань настільки велика, що все розпливається перед очима. Можливо, це лише моя уява. Можливо. Навколо нікого й нічого нама, от і вигадую від нудьги. Проводжу рукою перед обличчям. Напівпрозора, бліда, ледь помітна через синю воду шкіра. Гадки не маю, як довго знаходжусь тут. Мабуть цілу вічність.
“Так. Цілу вічність.”
Ця думка задовольняє мене. Тож я стиха посміхаюсь собі й закриваю очі. Розумію, що між цими двома нескінченними глибинами немає різниці.
01.02.23
Ранок
Марі нічого не бачила чи то від сліз, чи то від сліпучої білизни довкола. Вона чула приглушені голоси, що зовсім не заспокоювати її. Було страшно.
- Марі? - Почулося десь приглушено. Потім голосніше - Марі, це ти?
Попереду стояли три розпливчасті фігури. Дівчина невпевнено пішла на звук. Постаті ставали яснішими, чіткішими. Зненацька одна з фігур - маленька - побігла до дівчини і ... обійняла.
- Марі, ти знайшлась! - голос маленької сестрички радісно і гірко дзвенів. - Я так переживала! Не роби так більше!
Марі обійняла Анну у відповідь. До дівчат підійшли батьки. Яке щастя, що воно тут не одна. До того розгублені батьки, теж заключили дочок у обійми. Всі нарешті були разом і кожен відчував себе щасливим.
Марі озирнулась довкола. Сонце перестало сліпити очі, лише лагідно, по-весняному гріло. А довкола був сад. Дерева шелестіли своїм листям, квиткові пахощі розлітались довкола.
- Ну що, пішли? Ми все ж таки на пікнік збирались. - Весело промовила мати.
І справді, давно вже планувала отак посидіти на природі. Як добре, що знайшлась нагода і сьогодні всі зібрались. Сім'я йшла стежкою оминаючи кущі й дерева, поки не вийшли на галявину. Неймовірне місце. І чомусь таке знайоме. Схоже Марі вже приходила сюди з батьками і сестрою, або хоча б проходили повз. Сівши на простирадло батько почав діставати з кошка бутерброди, цукерки і фрукти. Серед пишних крон дерев співали птахи, заливаючи піснями увесь простір довкола.
- Мам, що то за птиця співає? Чуєш? Та гучно і високо, наче свисток. - Спитала Марі.
- Ой, не знаю доню. Може й синиця, бо дуже схоже на її заливистий спів.
"Пі-пі-пі..."
Дратівливий звук все так само відбивався в голові Сергія. Його тіло почергово мліло і покривалося холодом чи то від протягу в коридорі, чи то від страху. Щось турбувало чоловіка. Можливо, навколо стало занадто тихо і крім відбивання годинника нічого не чутно. Вже скоро ранок, а він сидів коридором не маючи змогла навіть встати. Нарешті з дверей вийшла медсестра. Вона підійшла до Сергія. Слів було більше, ніж очікувалось, але суть була вловлена. Сергій тяжко видихнути, намагаючись не заплакати. Було болісно розуміти, що і Марі померла. Безжально болісно, що тепер нікого з них нема. Сльози із криком застрягли десь посеред горла, заважаючи чоловікові дихати.
29.03.23
