Рина махає рукою водієві, що їде назустріч. Мабуть, задовго махає. Та вона ніколи не розуміла як визначити правильний проміжок часу для голосування на дорозі — раптом водій побачить, що вона швиденько опустила руку, вирішить, що вона передумала, і проїде повз? Такого допустити не можна, тож вона тримає руку до останнього. Відчуває, як на неї націлені погляди всіх, хто стоїть на зупинці. Жоден з них не голосує. Під футболкою стає вогко.
Автобуси для неї чи не найзатишніше місце. Вони нагадують Рині акваріуми, проте навіть краще — бо замість рибок там люди. Але коли бажаєш поспостерігати за іншими, всунути свій ніс до чужих життів, обов’язковою умовою є зануритися в акваріум самостійно, дозволивши іншим так само споглядати тебе. Невеличка пожертва транспортному богу, щоб наблизитися до священного автобусного спокою й врешті злитися з його екосистемою. Стати як усі – об’єктом спостереження та спостерігачем.
Нащо? Час від часу треба розвіювати ілюзію й нагадувати собі що ти не єдина реальна людина в світі, де всі інші лиш декорації — безкровна масовка, життя якої має якесь значення лише в момент, коли вони потрапляють у твоє поле зору. Саме для цього й існують автобуси. Щоб бороти соліпсизм. Транспортна функція — просто дуже вдалий додаток, надзвичайно продумане прикриття істинної мети. Та й ця концепція не бездоганна, особливо коли надходить час обирати місце для сидіння.
Швидкість лякає Рину, завжди лякала. А тим паче та шалена швидкість, з якою більшість людей існує. Невже вона одна така повільна? Невже лише їй треба щоразу знову шукати очима місце, давати собі трохи часу, щоб виважено обрати біля кого сісти, визначитися чи йти в кінець салону чи лишитися неподалік водія? Якщо при народженні всім одразу видається універсальна інструкція, або хоча б план розсадки в автобусі із зазначеним посадковим місцем— чому вона ніколи в житті його не бачила? Рина не має жодних інструкцій, тож щоразу має проживати та продумувати наново те, що в інших закладено у режимі автопілот. Це потребує від неї набагато більше зусиль та часу, ніби вона щодня вперше вчиться ходити, а коли врешті робить перші невпевнені кроки — настає новий день. І все спочатку. Це шлях, якого вона не обирала — шлях, що не має натхненного запалу початку й заслуженого катарсису кінця. Лише марні зусилля, знову і знову.
Якби чоловік не сунувся поперед батька в пекло, за свої двадцять секунд Рина встигла б щось запланувати, продумати. Але жінка позаду, за якою ще з вулиці тягнувся шлейф надто солодкавого парфуму, угледіла, що зробив чолов’яга, і хутенько вчинила так само: протиснулась вперед, без ліктей, але наступаючи на ринині білосніжні кросівки. Якщо це не було окремо прописано в її інструкції, то жінка неабияк схильна до мімікрії. Рина так не вміє. На її кросівках видніється чіткий відбиток чужого взуття.
Увагу привернуло місце в кінці салону, біля вікна, поряд ніхто не сидить — те що треба. Рина прямує вглиб, дивиться вперед, намагаючись зосередитися на кінцевій меті, та все одно відчуває погляди всіх, кого проходить повз. Вона практично чує їхні думки, у яких вони зверхньо зауважують очевидну скутість її рухів та гидують її обгризеними нігтями, захованими у кишенях. Обличчя дівчини враз обдає хвилею жару, ніби воно наблизилося до багаття, що тільки погіршило ситуацію — практично усі в салоні здубеніло потирають руки та коліна, а хтось навіть накинув на плечі шалика, щоб захиститись від дошкульної прохолоди кондиціонеру. В голові Рини лише бажання сховатися, поскоріше втекти від цих зневажливих поглядів і злитися з повітрям. Бажання, щоб вони терміново переключилися на власні справи, або на песика, який тільки-но забіг до салону, або на астероїд що в цю саму секунду впав би неподалік — аби тільки вони всі перестали дивитися на неї.
Автобусний акваріум, як ми вже визначили — не лише про споглядання інших. Це також про прийняття факту, що ти неминуче стаєш таким самим об’єктом спостереження. Та попри всі теплі почуття до автобусів, Рина таки терпіти не може усвідомлення того, що за нею спостерігають. В голові одразу виникає забагато хвилюючих думок, від чого тіло перестає слухатися її. Зазвичай це стається в найнезручніші моменти, коли треба щось буденно спритно або обережно зробити — все починає валитися з рук, а всередині здіймається буря сорому, готова вирватися назовні викривальним потоком сліз. Рина не хоче, щоб її шахрайство було розкрито, вона ж бо так відчайдушно все життя вчилася діяти як інші — за інструкцією, якої не мала. Саме тому, як правило, вона намагається балансувати між обома автобусними станами. Інколи, у дуже вдалі дні, їй вдається одразу стати таким собі привидом-спостерігачем й не відчути жодного погляду до самого кінця поїздки. І все ж, як інші не звертають на це уваги? Як вони існують у власних світах та не переймають себе увагою до чужих поглядів? Цікаво, чи це той-таки соліпсизм, чи просто їхня інструкція врахувала все до дрібниць?
Автобус рушив. Квиток остаточно зморщився й лишив на рининій долоні темні хвилі, схожі на ті, що причаровують погляди перехожих до калюжі бензину.
Її погляд спрямовано за вікно. Можна було б подумати, що вона насолоджується рожевими сутінками — тим, як вони вміло згладжують гострі кути одноманітних бізнес-центрів, або пом’якшують жорстке офісне світло, що ллється з їхніх вікон. Можна було б подумати, що вона насолоджується «океанаріумом» поза автобусом — де парком бігає строката зграя песиків, діти безтурботно катаються на гойдалках, поки їхні батьки, дуже ймовірно, обговорюють прийдешній навчальний рік. Можна було б подумати, що вона вдивляється у горизонт, де силуети гір огортають лавандові барви, або ж хапається очима за невиразні рештки сонячного проміння. Та Рина не отримує насолоди від жодного зі світів. Вона застрягла поміж них. Звична екскурсія шматочками життів від початку пішла не так: неоковирне голосування, жар, виснажлива спека, гострі лікті, жар, до нудоти солодкавий парфум, жар, замащені кросівки, крижаний кондиціонер, жар, вологий квиток, зневажливі погляди, жар, обгризені нігті, жар, астероїд, що не впав на Землю, жар, жар, жар.
Страх усвідомлення, що за тобою спостерігають, сильніший за страх, що тебе зловлять за спостереженням. Рина застрягла між світів не вперше. Але повернімося до автобусного. Чому б хтось взагалі любив їздити на громадському транспорті? По-перше, всім відомо, що чим менший світ — то легше його контролювати. Тож, здебільшого в Рини це виходить. По-друге, що менший світ — то більше значення там мають найменші події. Хоча, пропустімо цей пункт — для Рини це таки більше недолік, аніж перевага. По-третє, де ви ще раз зустрінете такий самий пасажирський колектив? Щораз нова комбінація унікальних змінних, воля випадку, щораз рулетка, хіба ж не захопливо! І попри нелюбов до ризику — такою рулеткою навіть Рина може насолодитися. Й наразі останнє — де ще шукати комфорту, як не в місці, де немає нічого постійного та жодних зобов’язань?
Переважна більшість людей, яку ви зустрічаєте у житті, не надто самоусвідомлена, фокус їхньої уваги майже повністю належить зовнішньому світу. Це мимовільна, природна річ, яка допомагає людям існувати разом, жити за якоюсь спільною системою. Та саме ця більшість людей і є для Рини найтяжчим випробуванням у спілкуванні. Причина проста — її увага спрямована здебільшого на внутрішній світ. Головним чином — свій власний. Вона звертає увагу на зовнішній лише тоді, коли він спричиняє їй фізичний дискомфорт.
Рина ще з раннього дитинства пам’ятає як її хвалили за багату уяву, хист до творчих починань та жагу до дослідження світу. Однак, в певний момент, її потяг до внутрішнього розрісся всередині такими густими хащами, що інтерес до дійсності годі стало й шукати в тих диких нетрях. Після того батьки та вчителі перестали називати її теплими дорослими словами — тепер вони ніби одразу забували всі добрі та приємні речі, варто було тільки глянути на неї. Літери перестали слухатися їхні язики та відмовлялися ставати в потрібні теплі дорослі слова. В той час Рина бачила себе забутою поламаною іграшкою, і вперше це відозвалось у ній хворобливим дорослим «дефект».
Пізніше, вона стала куцим та ворожим «інтроверт», яке гарчало на неї, ніби бродячий поранений пес. Згодом, перетворилася на «меланхолік», що нагадувало вигадану кіношниками мову позаземної раси. А вже перед вступом до університету трансформувалася у недоладне й осоружне «тривожний розлад особистості». Воно зводило язика ніби гірка мікстура від грипу, яку п’єш поки промовляєш нескінченні скоромовки й не маєш права на помилку. Якби Рина зараз потрапила в пекло, її карою на наступну вічність стало б промовляння цієї назви знову і знову.
Тому й так любить звичайні автобуси — маленький світ, який вона здатна охопити, те зовнішнє, що їй під силу. Зазвичай під силу.
Рина дивиться у вікно та не бачить нічого. Вулиці та зупинки змінюються, картинка розмивається й зливається в одну велику пляму, як зазвичай буває коли розфокусовуєш очі. Розфокусовуєш, щоб не бачити того, що відбувається, щоб уникнути ясності та вирішеності — немічна спроба відмовитися від факту життя. Для цього треба докласти певне зусилля, та нині це зусилля не її. Тому й тікати нікуди. Поїздка пішла не так, усе пішло не так, давно. Рина оглядається, та не бачить нікого. Всепоглинаюча аморфна пляма. Її ув’язнило не власне тіло чи автобус, не суспільство чи планета — вона сама це зробила. От тільки де сховала ключ? Чи був він взагалі, той ключ?
Зненацька спалахує світло, і Рина припускає, що осліпла. Та потроху речам повертаються чіткі лінії, людям — носи та потилиці, автобусові — зимна прохолода. Свіжий порив зовнішнього світу. «Рино». Її руку легенько стискає в своїй знайома рука.
Вона видихає.
І жару немає. Тільки тепло.
