Пітьма

Пітьма

Я йшов з нікуди в ніщо. За цей довгий час, що я тут я побачив безліч людей та тих, хто був людьми. Це місце... Воно вічно темне та наганяє страх. Мого страху немає, я його втратив. Все ж дійшов кудись. Це стара занедбана двохповерхівка. Схожі будівлі тут розкидані по світу. Такі ж занедбані та пусті.

Інколи бувають навіть цілі поселення. Це найкраще місце відпочити. В тих поселеннях живуть уже люди які ще пам'ятають себе. Та їх вогонь не згас. Декілька хатин та грядки з чорними рослинами та грибами. Цього хватало для життя. Земля, глина та трохи деревини, те з чого закладаються будинки. Тільки цей до якого я дійшов був інший, такий як звідки я. Це звісно не було чимось не звичним, просто дивно що він майже цілий, і не розтягнений на щось інше. Розмістившись там я згадував собі, згадував, і не міг згадати з чого це почалося. Мій розум майже забув все. На початку я запам'ятовував людей яких тут бачив, але вже на десятому році нікого не знав. Тільки пам'ятав ім'я "Марія", хто вона, я давно забувся, але знав що вона дуже важлива.

Гортаючи жовту книгу, вона була завжди зі мною, я забувався про все, тільки кров на деяких сторінках трохи вибивала. 

Моя подорож привела мене до якогось поселення. Обмінявши якесь корисне сміття та припаси я залишився тут відпочити. Як завжди біля вогнища зібрались люди.

— А ви чули що звідси можна вибратись тільки через Харона, тільки ніхто не знає де річка Стікс, що б він когось забрав.

— Та вже якось доводиться чути. Я готовий всі свої монети віддати лиш би вже померти ...

— Почекай, а це в тебе сокира в грудях. -- один з місцевих запитав мене.

— Та таке, бився зі згаслими, а в якогось була сокира. Тай вже не зміг витягти.

Крім того, що була сокира в грудях, тай ще кілька ребер виламані та стирчать на зовні, погризені тварюками руки, та ще не мало травм.

— А ви тут вже довго?-- запитав я.

— Та зо три роки. - сказав один з поселенців.

— В мене вже десятий рік іде...

Ще трохи і я пішов далі.

Розривач "Пітьми"

Моя подорож привела до ж/д вокзалу. Кілька потягів різного ступеня гнилості. Але один, він ще живий. Не маючи раніше досвіду роботи з потягами, знайшов книжку інструктаж, це хоч трохи прояснило що з ними робити. Провівши трохи робіт, на потягові почала світитись лампочка. Доробивши робити потяг був готовий.

Це сталося. Він поїхав. Світло від фар розривало вічну темноту цього місця. Я рушив в невідомість, хоч як і раніше ішов в неї, тільки вже швидше. Для чого, невідомо. В самурая немає цілі, лише шлях.

Культ

Подорож була довга. Бачив різне, і людей, і поселення, але цього разу було дивніше. Ці люди... Дивні? Скоріше шукають вихід звідси... Але дивним способом. Цей культ.... Вони живуть не в звичайних будівлях, а в древніх катакомбах. Ці катакомби бачили і кров, і сльози, Як я це зрозумів? Стіни були розписані в різні тексти... Про війни, голод та смерть. Їх одяг був набагато охайніший чим в інших людей я бачив. На шиї в них висіли, як хрести, шестерні.   Вони в мені бачили... Пророка, святого, чи як? Тому що видно зміг запустити механізм в цьому світі мертвих механізмів. Як поважного гостя мене допустили до молитовного залу під час служіння. Ця кімната була на третьому поверсі в землю. Кілька рядів лав, та в центрі був трон. На ньому був костюм? Робот? Фігура з металу, обписана текстами, котрі закріплені печатями. Вони вірили що спаситель прийде та стане "ним", тим що на троні. Оживе механізм та який виведе їх звідси. Їхній вогонь стане горіти ще сильніше та освітить шлях. В легендах написаних на стінах писали — "Спаситель на вогненній колісниці покаже шлях та вдихне вогонь-життя в розбитого бога..."

Жертва заради спасіння

Я в цих людей залишився на деякий час. Жив все ж не в потягові, а в одній з кімнат катакомб. Ліжко зроблене з якогось сіна та поличка, все що було в ній. Інколи бував в головного, його всі звали "Архонт". В його кімнаті були ще шафа та стіл зі двома стільцями. Місцева кухня була схожа на тут звідки я, але в них якась не така чорна? Архонт пригощав ще настоянкою з ягід, дивна штука.

В цей день була бійня. На нас напало зо двадцять погасших. З двадцяти жителів вижило дванадцять. Небо стало ніби ще темніше. Але й з тих хто живий багато отримали поранення. Таких великих нападів не було ніколи, ніби це місце не хотіло, щоб щось сталось.

Після похорон Архонт запропонував прийняти їхнє вчення. Я й був не проти хоча б якась надія в подорожі в нікуди знадобиться, бо хоч тут і залишився, але думав продовжити подорож.

Під час дійства відбувались дивні речі. Під час молитви та надягання шестерні на шию над моєю головою з'явився вогненно-червоний диск. Всі хто там був були збентеженні. Такого ніколи не було раніше. Закінчивши процесію Архонт з іншими перешіптувався.

— Цього не може бути.

— Це сталося.

— Він не такий простий як здається.

— Не дарма він зміг запустити потяг.

— Що тепер робити?

— Не знаю.

Наступного дня мене запросили в молитовний зал. Всі стали обабіч трону. Дивна сила змусила мене підійти ближче. Ніхто не знав що мало бути. Я підійшов до трону та вдягнув костюм. Вдягнувши костюм було чутно скрегіт старого механізму та як він рве плоть. Я й не зміг би втягнути костюм якби того дня під час бійні не витягнув сокиру з грудей та втяв в голову одному зі згасших. На зовні з костюму вирвалась кров яка горіла. Я мав віддати борги цьому місцю. По катакомбах роздавався страшний крик. Я спаситель? Крики зупинились, і й не тільки вони, а й усі звуки. Посадивши "Розбитого бога" на трон вони почали молитися. Через деякий час я прийшов в себе і згадав що бачив тоді.

— Спасіння — це потяг. Він зможе нас вивести з "пітьми". Бог прийшов в цей світ та допоможе нам вийти. Це буде далека та складна подорож, але ми маємо її пройти.

Було чутно радісні крики. Це був початок. Ми зробимо це.

Втеча

Після повернення Бога в цей темний світ ми почали збирати поїзд до подорожі. Знайшовши на околицях два товарних вагони в яких були зроблені по шість спальних місць. Запаковували вагони під зав'язку. Вугілля взяли з старих кімнат в яких нікого не було давно. Витягнули його за допомогою ручного підіймача. Майже все. Тільки дивне передчуття. Якщо зараз не рушим, то буде знову бійня.

—Швидше по вагонах! Якщо не зараз, то вже не буде кому!

Всі швидко погрузились. Поїзд рушив.

За хвилин п'ять було видно величезну зграю згасших.

Дивно стати спасителем культу, чути божественну проповідь та доносити до людей, його знаки...

За довгим часом тут я вже почав перебирати сумку. В цьому місці в мене була тільки двостволка, книга та сумка з припасами. Але я цього раніше не бачив. Це була фотографія. Мене та якоїсь дівчини. На мене хлинули спогади. Вона... Марія…

З минулих літ

— О Маріє. Чому я в той день не зміг тебе захистити. Тепер ти тут, в цих культистів, котрі можуть зробити з тобою все що хочуть.

З такими думками я підходив до дверей їхніх катакомб. В мене була надія та дідів дробовик. Цього було достатньо.

— Не проливай крові. Буде ще гірше. — казав голос в голові, але моя віра непохитна, я йшов далі.

Вибивши двері я залетів в середину. Мене чекали, але дріб показав що зі мною жарти погані. Коридори пусті та доволі розгалужені, численні бібліотеки та молитовні зали, та ікони чогось не вимовного та зловіщого. Проривався в їхнє кодло, культисти також мали зброю, забрав в одного револьвер та патронів до нього та до дробовика у іншого. Один за одним лягали вони. В одній з багатьох бібліотек забрав книгу. Яку? А чорт знає, щось пов’язане з майстром та кораблем.

— Схаменись. Ти робиш лише гірше. — голос продовжував промовляти.

Стіни розписані якимись молитвами та іншими текстам. Часто повторялось слово «Ур’адаш»

— Ур’адаш! Ур’адаш! Ур’адаш! — гласив один з текстів.

Видно це було їхнє божество, але мені було не до того.

Чим далі в катакомби, тим більше крові. Культистів багато, але набоїв у мене ще більше. Так і проривався до центральної зали, залишаючи лише криваві калюжі по заді. В ній сидів сам Аббадон, володар цієї безодні.

— Ось і ми зустрілись.

— Ти тут ще зустрінеш свою смерть.

— Як наївно…Ти вбивши всіх цих людей, ти віддав їх душі на з'їдання Ур’адашу. Його сила тепер величезна.

— ДЕ МАРІЯ?!

— О, вона особлива. Вона залишилась на потім. А тепер час тобі померти. — сказав Аббадон, вистріливши з дробовика.

Змігши ухилитись від дробу, зробив кілька пострілів з револьвера, одна куля потрапила в груди. Підібравшись ближче, вистрілив ще раз, знову попав.

— Де твій «Ур’адаш»? Чому він тобі не допоміг?

Останній постріл дробовика майже відправив його до смерті.

— Ти помиляєшся… Він тебе знищить… А зараз відправся у Пітьму.

Сказавши заклинання не зрозумілою мовою, мене вразила непроглядна темрява. Все розсипалось, залишилась лише пітьма.

Остання битва за свободу

Сходження «Розбитого Бога»

Темне небо, як смола, почала розтавати від появи зірок. Мов вогники тисяч душ, палали на небокраї. Це потяг віз душі тих хто мав знання та істинне провидіння, котре могло витягнути нас звідси. Наш шлях — чорнило по папері та колії цієї пустки. Наша віра — наш не погаслий вогонь. Ми — діти ранньої зорі, вона нам покаже шлях до визволення. Про нас у пітьмі будуть складати легенди. Але як заповідав нам Бог — гординя рушить все благо.

— Я втратив своє ім’я, поневіряючись по пітьмі. Але здобув нове, тут серед цих людей, нашої віри та вогню. Моє теперішнє ім’я — Розбитий Бог, і я ним завдячую вам, мої дорогі друзі.
Завершилась цим проповідь одного з вечорів на «Розривачі Пітьми».

До нас тягнулись люди — знедоленні та розчаровані в житті. Всі чимось мені знайомі, але не пам’ятав чим.

Примкнули до нас машиністи «Чорного полку». Їхня історія така ж трагічна, як і наша. Полк котрий вони тут створили, оборонявся від нападів культу Великого Голодного. З кожним днем їх сили слабшали, і Полковник із самими сильними відправився в їх лігво. Ніхто не повернувся, але жевріє надія що може хоч хтось вцілів. На головній базі залишились вони та ще інші захисники, але через постійні напади мало хто вижив. Маючи всій потяг вони вирушили з нами вперед.

Фальшиві боги

Наш хрестовий похід підходив все блище до культу Великого Голодного. Застава культистів стояла на залізниці, але «Розривач пітьми» рушив прямо на загородження. Бій почався з мого пострілу з дробовика. Машиністи «Чорного полку» прикривали нас кулеметним вогнем. Залізничний десант з-поміж нашої групи висадився на станції та почав оточувати ворогів. Швидко всі були перебиті. Оглядаючи станцію, я бачив багато знайомого. Ці ікони… Тексти… Все це дало мені збудити спогади, і чому я тут, і заради кого, але тепер ще маю і зберегти життя своїх людей. Вирішив нічого не казати побратимам, поки. Вирушили далі в глиб їх землі. Наступні станції мали набагато менше оборонців та пали швидко. Але на одній з них була карта. З різними зонами — «повна темрява», «Перші зорі»,  «Ранкова зоря»,  «Світанок». Наша залізниця вела до «Світанку». Це було прийнято як добрий знак. Від перетину «Першої зорі» та «Світанку» нам залишалось не багато. Але вже далі в шляху всі зорі котрі світили нам погасли, ніби щось глушило їх.

— Ти йдеш на смерть. І ведеш своїх братів також. Твоя доля вирішена. — голос знову заговорив.

Не чувши його вже дуже давно, я зрозумів що на правильному шляху. На обрії стояв замок. Його високі шпилі дряпали небо, а основа ніби була не з каменю, а з чистої енергії.

— Все або нічого, це наша вирішальна битва.

Пітьма у вогні

— Я Бог. І буду говорити через тебе до своїх вірних синів. Це ваша остання битва. Ваш дух не прогнеться під єрессю. Ви матимете мою поміч. Я вас захищу. — Господь говорив до нас через мене. — І для тебе, «Розбитий Боже» буде особливий подарунок. Твій вогонь горітиме все сильніше та спалюватиме ваших ворогів.

Але по при все голос в голові говорив.

— Ти не обраний, ти всього лиш пішак, котрого викинуть після того, як використають.

Моя віра була незламна, мені в ні що було це.

Наші потяги наближатися до замку. Замок вже охороняли не просто люди, а виродження зла. Самі страшні людські кошмари зі снів. Спотворена плоть та дике ревіння. Лише біль та страх. Наш страх був втрачений давно, а біль це лише мить, і ми мали через це переступити.

Ми заходили в браму відстрілюючись від ворогів. Невимовний жах стояв у цьому місці. Але ми йшли не зупиняючись. Далі. У центр. На мене зійшло боже одкровення. Він дав мені силу, котра черпала енергію з мого вогню та виливала його назовні. Почалось вогненне танго. Праведний вогонь очищав це місце від порочності. Діставшись до головної зали мої побратими стали біля входу в оборонну позицію.

— Далі я сам.

— Вам точно не потрібна допомога?

— Ні. Точно. Це мій особистий бій.

Мій бій проти моїх демонів. Котрі просто граються моєю душею. Вогонь очистить мене.

В високій залі я зустрів свого старого знайомого. І саме головне. Тут заточена Марія! Моя лють горіла вогнем та виливалась через край.

— Ось ми і зустрілись.

— Аббадонне, я твоя смерть.

— Я бачу, ти готовий… Тож побач силу Ур’адаша!

Зала як випала з простору, існувала лише вона.

Аббадон почав перетворюватись в демона. Його тіло деформувалось та приймало нові форми. Кістки ламались та зростались знову. На зо-три метри він розкрив свої жахливі крила. Злетів та став коло мене. Своїми величезними пазурами він вихопив меча. Переповнюючи його темною енергією, він вдарив ним, але я зміг ухилитись від удару.

Змахом рук вогонь утворює мої вогняні крила. Злітаю та поливаю вогнем його порочне гігантське тіло. Він також злетів та вже атакував чорною енергією. Чистим концентратом зла. Але благородний вогонь боротьби на просто розчиняв її. Сотворений вогняний меч вдарявся об порочний метал його меча. Іскри летіли поза цей світ та ставали як зорі в цій пустоті. Приземлившись ми знов зціпились мечами. Вогонь огортав його липким металом.

Злетівши, перетворив меч на спис. Пікував прямо у те місце де було серце. Чорна кров розтіклась по підлозі.

— Ну що?

— Ти!.. Ти!.. Ти… Цього не може бути… — з великою тяжкістю він вимовляв слова — Ти не можеш…

— Зможу. — Постріл з дробовика в лице добив Володаря Безодні.

Світ почав повертатись в звичне русло…

— Його душа… Остання… Я повернувся…

Голос знову говорив.

— Хто б ти не був Ур’адаше. Я тебе знищу як і всіх до цього.

— Розбитий Боже! Вам потрібна поміч?

— Ні. Тікайте звідси.

— Д… Д… Добре… Всі на вихід…

…

— Архонте, ми що так залишимо нашого побратима на знищення монстру.

— Прийдеться… Збирайте всіх на потяги…

Часу було обмаль. Всі чим душ збирались на хоч один потяг. «Розривач пітьми» зі всією швидкістю рушив назад на одну зі станцій. Вже на станції на пагорбі побачили як замок рушиться. З його уламків народжується щось потворне. Сам демон. Великий Голодний. Ур’адаш, як щось казав наш спаситель. Саме зло сотворене з гріхів.

— Якби і залишись, ми б точно померли від уламків.

Як зоря з під уламків виривається вогник надії. Розбитий Бог віддає очищенню вогнем його тіло. Бій ішов довго, але наший побратим мужньо тримався.

— Що?.. — ми в паніці, коли Розбитого Бога було зранено та він почав падати на землю.

Єдине що ми могли робити, це молитись, щоб Бог допоміг йому залишитись цілим.

Бог почув наші молитви та наш побратим злетів у саме небо та пікував у монстра.

Чудовищна пащека відкрилась та проковтнула його.

— О Боже…

Але монстра з середини роздирало полум’я! І він уже поліг та не вставав.

Як стих шум бою ми побачили як на вогненних крилах повернувся наш спаситель. Він повернувся не сам, а з ним була ще дівчина.

— Попіклуйтесь про Марію… — його останні слова перед тим як відключитись.

Вже після ми змогли повернутися у світ без вічної пітьми. Всі наші рани зцілив Бог. Але в Розбитого Бога залишились його дари. Та він поборов своїх демонів та повернув втрачене кохання.

І ще про той культ. Він, мабуть, повністю знищений. Точно ж?