Чому я так і не дозріла до Джойса, зате стала фанаткою Забужко
Ми познайомилися з Надею у далеких “нульових” на Всеукраїнському гоголівському фестивалі. Я тоді наваяла нашвидкуруч шість жахливих, одноманітно-пафосних віршів, якими заробила спеціальну відзнаку. Надя старанно і вдумливо розписала сценарій для телепередачі про знаменитостей, під назвою “Інтерв’ю з Гоголем”, яка не отримала жодної нагороди. У нас не було нічого спільного, окрім поодиноких спогадів про фестиваль, і все ж ця дівчина роками уперто підтримувала зі мною зв’язок. Якого я навіть не завжди бажала, але не ставало духу її заблокувати.
“Ей, що ти там, поетесо? — писала мені Надя в соцмережах, коли ми вже обидві вчилися в університеті. — Вгадай, де я була сьогодні? На літературній зустрічі з Оксаною Забужко!”
Потім був довгий панегірик на адресу геніальності письменниці, захоплива історія про те, як Надя добиралася до Києва перекладними, щоб встигнути на зустріч, а наприкінці — незмінна шпилька у мій бік:
“У вашому універі там взагалі щось читають, окрім радянщини? Я тобі позичу мій примірник “Польових досліджень”, то ти хоч прогорни і розкажи їм потім, хто така Забужко!”
Надю чомусь дуже дратував той факт, що я обрала для вищої освіти англійську філологію, а не українську — ніби я зрадила наші з нею спільні, гоголівсько-фестивальні патріотичні переконання. Яких у мене тоді і не було, якщо по-чесному.
Вона мене бісила, аж зуби ціпило — але зовсім не своєю прихованою агресією, якої я нічим не заслужила. Бісила, бо я їй потайки заздрила — її патріотично-філологічним студіям, її пригодам і знайомствам. Доки Надя ковтала черговий шедевр сучукрліту, я горбатилася над тисячною вправою на Present Perfect Continuous — і лише зрідка знаходила час на читання.
“А най би тебе качка копнула!”— сердито подумала я після тієї переписки і полізла в інтернет скачувати піратську копію “Польових досліджень з українського сексу”. — “Зараз побачимо, чи така вже й геніальна твоя Забужко!”
Я старанно продиралася крізь нуднуватий, одноманітний текст в очікуванні моменту, що змусить мене охнути від захвату. Замість цього дійшла до моменту, який змусив мене вирубитися, як була: одягненою, в макіяжі, з увімкненим світлом.
«І от коли прийшов час тій сучці, битій-гаченій, пропеченій нещастями нанаскрізь, з перегнаним на ацетон, але ще живим духом виживальності (звідки він переборюється, Господи?), обняти престол і повноправно заградарювати в тюрмі, взявши на себе відповідальність за подальший хід того, що там іще тліє, й розсилаючи набіки розпорядження: у ті двері — не входити, а це сміття — вигребти геть негайно, бо під ноги заважає, — отоді з глухих, непровітрюваних підвальних закамартків душі, з-під важких запилених плах, якими було привалено до кращих часів усяку неконкурентоспроможну сентиментальщину, раптом виборсується й починає скиглити, ніби роздавлене цуценя, ота, друга, нездатна, безпорадна й беззахисна, котрій, за великим рахунком, нічим не зарадиш, бо вона є такою від роду, од замісу й форми, й нема на це ради — тільки любити її, ту дурненьку, ту розгублену в завісі сліз…»
Я заснула в безнадійних пошуках крапки в цьому реченні. А коли прокинулася, у голові бубонів єхидний Надин голосочок:
“Я ж казала, що Забужко — не для всіх. Ти хоча б прогортай, якщо не в змозі прочитати. Це ж сором для філолога не знати Забужко — навіть для англійського філолога…”
А най би тебе тисяча качок копнуло. Я буду читати, що хочу, і крапка.
Цей маленький сороміцький епізод дійсно передував цілому десятиліттю, коли я читала, що хотіла. Здебільшого, російські детективи і Даніелу Стіл. А ще антиутопії типу “Голодних ігор”, які тоді саме набирали популярності. Читала я жадібно, швидко й недбало — і потім ледво могла пригадати, про що були ті книги. Так мої університетські коліжанки об’їдалися смаженою картоплею після чергового циклу дієти, а потім навіть не могли описати, яка була та картопля на смак.
Якщо чесно, я й зараз до пуття не зможу описати смак смаженої картоплі. Як і не пригадаю жодного роману Стіл.
З наближенням тридцятиріччя мені забажалося більше сенсів. Я взялася гуглити списки найкращої світової літератури і штурмувати класичні твори, які в школі щасливо заковтувала хіба що в скороченому вигляді в хрестоматії. Мені чудово зайшли Діккенс, Гюго і Ширлі Джексон. Навіть трошки Кафки. Тож я оптимістично взялася за Пруста, Вулф, Еко — і амбітно поглядала в бік Джойса, про якого в усіх списках рекомендацій писали, що ця книга виносить мозок. З’явилося непереборне, мазохістське бажання, щоб якийсь твір добряче виніс мені мозок.
Але нічого складнішого за Кафку я так і не подужала.
Ще кілька років потому я натрапила на книжку Ростислава Семківа “Як читати класику” — і трошки втішилася від усвідомлення того, що я не безнадійно поверхнева читачка (як наполягав Надин голос в моїй голові).
Семків говорить про читання, як про спорт — про тренування, наполегливість і нарощування м’язів:
Перехід до складнішої літератури — це не про інтелектуальне зверхництво, а про розвиток читацької витривалості. Складні тексти вимагають тренованої уваги.
Я не в змозі підняти штангу на сто кілограмів без сумлінної попередньої підготовки. Я ніколи не осягну Джойса, не натренувавши перед цим свого “читацького м’яза”.
Семків дає слушні, сенсовні поради: чергувати складне читання з легким, щоб запобігти виснаженню; не ковтати тексти залпом, а смакувати, як вишукану страву; вивчати перед читанням твору контекст його написання (біографію автора, історичну епоху); починати “незбагненні” книжки не з самого тексту, а з його критики й аналітики, що нібито допоможе від самого початку знайти відповідь на сакраментальне “а про що це все, в біса, було?”.
Дуже слушні поради, всі мені сподобалися. Так сподобалися, що жодної я досі не дотримуюся, бо мені лінь.
Я не хочу сидіти над книжкою з олівцем і звірятися з аналітикою, щоб збагнути зміст. Не хочу вивчати біографії авторів, ані тренувати читацький м’яз. Я взагалі не люблю спорт, я люблю лежати на канапі і відпочивати. Провалюючись у добру книжку, як в інший вимір — більшого мені, мабуть, і не треба.
Я так-сяк добила “На Сваннову сторону” Пруста (щоб хоч чимось похвалитися), але вже давно поховала амбіції про Джойса і Вулф.
Паралельно сталося дещо дивне і неочікуване. Якось я збирала замовлення в українській книгарні й мені в око потрапив роман-“товстунець” Оксани Забужко: “Музей покинутих секретів”. Сподобалася обкладинка, ще й ціна була приємна, зі знижкою.
“А хай буде, — легковажно вирішила я, додаючи Забужко до кошика. — Поставлю на полицю, буде що показувати всяким Надям, щоб носа не дерли”.
За тиждень посилка приїхала і рука сама потягнулася по звабливо-товстенький “Музей”. Його жовтуваті сторінки дуже апетитно пахли, а шрифт на них був приємний для ока, ідеального розміру.
Спочатку читалося дещо зі скрипом, наче сіла на стару, давно не вживану гойдалку. Але десь наприкінці другого розділу я раптом усвідомила, що більше не шукаю у відчаї крапок в кілометрових Забужчиних реченнях. Ба більше — мені подобається слідкувати за цією нескінченною вервечкою її думок: наче ми з нею удвох біжимо марафон, нога в ногу, в одному ритмі. Мені подобається її життєва філософія, її ерудованість, її іронічність — яку так легко простежити, якщо зосередитися не тільки на пошуках крапки.
Після першого прочитання “Музею покинутих секретів” народилася нова фанатка Оксани Забужко.
Я полізла назад на сайт книгарні і замовила у них всі її доступні твори, включно з есеїстикою. Доки оформлювала замовлення, пригадалася Надя: оце б її жаба задавила від моєї Забужко-колекції! Навіть шкода, що ми вже давно не спілкуємося.
Я все ще балансую десь посередині між “одноразовими” книжками для відпочинку і потужною класикою не-для-слабкодухих. Мені не хочеться ані ковтати тексти залпом, ані розжовувати на мікроелементи за порадами Семківа. Я хочу просто прочитати — і отримати задоволення. Адже колись і Оксана Забужко звалила мене в сон — а тепер у мене десяток її книжок, і всі ніжно перечитувані.
Може, колись дозрію і до Джойса?
