На День захисників і захисниць України хочу поділитися з вами дослідженням, яке зайняло досить багато часу - з літа 2024 року. Поїздка в Галузевий архів СБУ в Івано-Франківській області, пошуки матеріалів у краєзнавчій бібліотеці м. Коломия та Музеї історії міста, а також збережені архівні матеріали рідних дали цікавий результат.
Іван Прошак, про якого розповідатиметься в даному блозі, був не лише борцем за волю України, а багатогранно розвинутою особистістю з власною думкою та власними принципами.
Народився він 2 червня 1922 року в українському селі Хом’яківка на Тисмениччині. Це саме те село, через яке проїжджає практично кожен автобус із Коломиї до Івано-Франківська. Його батько, Лук’ян, був очільником читальні товариства “Просвіта'“, а, отже, у родині панувала любов до книжок. Відомо за матір, що її звали Анастасія, згідно з матеріалами справами.
Навчався він у звичайній чотирикласній українській школі в селі. У 1990-х роках Іван Прошак пригадав в одній із статей коломийської газети, що разом із школярами із Станіславова відвідав Коломию в 1934 році, де зустрівся з відомим українським письменником Андрієм Чайковським. Через рік останній помре в Коломиї і буде похований у греко-католицькому цвинтарі “Монастирок”. У 1938 році зробив відчайдушний та ризикований крок: став членом Організації Українських Націоналістів у 16-річному віці.
Але, у вересні 1939 року настала Друга світова війна - йому довелося працювати бухгалтером у колгоспі. У 1941 році стається напад Німеччини на СРСР - і його відправляють у німецькі концтабори, де видобуває у шахтах вугілля біля міста Дортмунд. Звідти звільнили в 1943 році.
Але під час перебування в німецьких концтаборах стається важлива подія: 14 жовтня 1942 року утворюється Українська Повстанська Армія, і Іван Прошак приєднався до неї в 1943 році.
Згідно зі свідчень дисидента та політичного в’язня Дмитра Гриньківа, у серпні 1943 року взяв участь у бою в селі Заріччя на Надвірнянщині з німецькими та угорськими військовими, де загинуло 60 нацистів. Також відзначився Іван Прошак у боях в Олеші в Братовому лісі (24 вересня 1944 року), Перегінську, Татарові та Порогах. Під час перебування в службі був знайомим із командиром куреня «Дзвони» Петром Мельником, командиром куреня «Бескид» Лукою Гринішаком, командиром куреня УПА «Сивуля» Василем Яськівим, командиром куреня «Довбуш» ТВ-22 «Чорний ліс» Іваном Ґонтою та іншими відомими діячами ОУН та УПА, про що пригадував Іван Прошак у статті газети '“Галичина” у 1993 році.
У липні 1944 року вступив у підрозділ УПА сотенного «Галузи», де він пробув близько місяця. У грудні того ж року приєднався до структури ОУН на посаду політрайонного пропагандиста куща №4 (Хом'яківка) району Тисмениця ОУН під псевдом Олег. На додачу, був обласним референтом.
У лютому 1945 року сталося оточення села Пшеничники військами НКВД. Іван Прошак якраз виконував завдання. За ним полювали ворожі війська, поки селянка Ганна Касюк-Яцура не запропонувала заховатися в бункері. Він заховався, там якраз були її нерідний батько і односельці - серед них був член “Просвіти” та керівник хору Дмитро Микитюк. Вони почули звуки гранату, грюкіт у стайні та крики Ганни. Коли вийшли з бункера після відходу енкаведистів, побачили, що вона була вся в крові: виявилося, що зрадник і провокатор Орлик здав ворогам місцерозташування лише одного бункера, тоді як у пані Касюк-Яцури було два. Енкаведисти бункера не виявили, тому вирішили запалити стайню разом з Ганною. Розуміючи, що її спалять, показала лише старий бункер, де нікого не було, і туди вороги кинули гранати. Енкаведисти її жорстко побили, щоб вибити покази, де пропагандист - вона його не здала. Ось і приклад української незламної жінки.
Далі стається поворотна подія: у ніч 15 березня 1945 року прийшов ночувати у хаті Іллі Трет’яка разом з 7 побратимами. Об 11 годині вечора було чутно постріли, і коли він вискочив на подвір'я, то побачив, що хата була оточена внутрішніми військами НКВД - і сталася збройна сутичка. Там загинуло 20 повстанців та підпільних працівників, серед них був і обласний референт Василь Бугай-Богдан. Також загинула Марія Капечук і її п'ятирічна донечка Галинка. Іван Прошак отримав поранення і потрапив у руки НКВД разом із Григорієм Баленюком. Був відправлений у тюрму під номером 1 у Станіславові. 21 березня був уперше допитаний.
Варто зауважити, що були застосовані, за даними скарги генпрокурору СРСР за 5 травня 1954 року та прошення очільнику Президіуму Верховної Ради СРСР К. В. Ворошилову за 16 липня 1955 року, які є у матеріалах справи, слідчим Петуховим фізичні тортури задля того, щоб підписати всі папери та протоколи допиту: "Если хочешь не подохнуть, то подпиши, иначе ты у меня кончишся". Потім Іван Прошак і підписав протоколи, думаючи, що в суді він зможе виправдати себе. Також слідчий викликав на очну ставку одного із затриманих воїнів УПА, який не був знайомий з Іваном Прошаком: хоч останній і заявив слідчому, що не знає пропагандиста взагалі, все одно Петухов не послухав і записав все, що йому захотілося. Слідчий його жорстоко бив палкою, пресом вдарив по зубам і вибив декілька зубів під час допиту. Під час побиття перебували ще двоє, яких він не знав.
Далі жодних слідчих дій щодо Івана Прошака до вересня того ж року не проводилося. Це пов'язано з тим, що, за спогадами останнього, "трохи підлікувався в тюремних умовах". У вищенаведеній скарзі 1954 року і вказано, що в тюрмі він тяжко хворів до серпня.
Справа почала рухатися вже з вересня 1945 року: 11 вересня був проведений медичний огляд, де був визнаний п. Прошак здоровим і схильним до фізичної праці. 12 вересня в Станіславі був проведений черговий допит Башаріним, де Іван Прошак нібито визнає свою вину. 13 вересня був проведений допит над Марією Третяк та Ганною Копельчук, які нібито і підтвердили участь Івана Прошака в УПА. За даними скарги генпрокурору 1954 року, яка є в справі, вони там давали неправдиві свідчення, які є вигадливі. Марія Третяк уже в допиті 16 березня 1956 року відкинула всі звинувачення через те, що нічого про нього не знала.
20 вересня слідство було завершене і всі матеріали справи були передані воєнному прокурору Станіславської області. 22 вересня було винесено звинувачення. 5 жовтня відбулося підготовче засідання Військового трибуналу військ НКВД Станіславської області у складі підполковника Мусейчука як голови, членів старших лейтенантів Ткаченка та Єфімова при секретарі лейтенанту Деркачьову з участю прокурора Колчкова з приводу розгляду справи Івана Прошака. 15 жовтня військовий трибунал наказав провести наступного дня закрите засідання без участі сторін обвинувачення та захисту і без свідків. Також вирішив, що Івана Лук'яновича залишити під вартою.
16 жовтня об 18:45 розпочалося судове засідання в Станіславі під керівництвом старшого лейтенанта Ткаченка разом із молодшими лейтенантами міліції Макаренком та Тащаковим при секретарі лейтенанту Деркачьову, а також із підсудимим Прошаком. О 20:30 засідання було оголошено закритим. Тоді йому дали вирок - 25 років виправних таборів і 5 років пораження у правах з конфіскацією майна. Далі, за спогадами самого Прошака, зі Львова був відправлений етапом до Воркути, куди і прибув 6 січня 1946 року.
Арешт Івана Прошака став поворотним для всієї родини: батько Лукіян, очільник читальні "Просвіта" в Хом'яківці, загинув у таборах Краснодарського краю, його маму Анастасію замордували в Тисменицькому районному відділі НКВД. Брат і сестра, Марія і Василь Прошаки, змогли переховуватися по селах і уникнути виселення. Про це писав і Дмитро Гриньків, і проголошував у своїй доповіді на Міжнародному конгресі політичних в'язнів комуністичних режимів у Києві сам Іван Прошак у 1995 році.
Спочатку перебував у шахтах «Воркутауголь», однак, через травми, його вивели на поверхню. З 13 квітня 1949 року по 1953 рік працював у 6-му таборовому відділі бухгалтером розрахункового відділу, де активно виступав проти радянської влади. З 1953 по 18 лютого 1955 року був контрольним десятником трудового табору. 28 січня 1955 року Військовим трибуналом Прикарпатського військового округу було скорочено строк покарання з 20 на 10 років трудових таборів. 12 лютого 1956 року був звільнений, після чого був доправлений у спецкомендатуру No. 18 на спецпоселення. Там і одружився із зв’язковою та волонтеркою УПА з села Молодятин Марією Кушнірчук, про яку розповім у наступних статтях. 28 жовтня 1956 року в подружжя народилася Анастасія, а 10 травня 1958 - Олеся. 18 квітня 1957 року через відсутність доказів та свідків був реабілітований рішенням Військовою колегією Верховного суду СРСР.
Далі Іван Лук’янович навчався спочатку в гірничному технікумі, а згодом – у Воркутській філії Ленінградського гірничного інституту імені Плеханова, де отримав освіту інженера-економіста. Був обраний у часи «відлиги» Хрущова головою профспілки в шахті через захист прав політв’язнів з боку Івана Лук’яновича. Працював потім диспетчером комбінату «Воркутауголь». У грудні 1977 року разом зі всією родиною переїхав до Коломиї. Однак, повернувся на батьківщину з інфарктом міокарда, поламаними ногами, мексідемою щитовидної залози як наслідок перебування у таборах.
Коли настала перебудова, то активно почав писати критичні статті на релігійні та політичні теми. У 1990- х був активним учасником всеукраїнських та міжнародних з'їздів політичних репресованих: у 1990 році взяв участь у Всесвітніх зборах політв’язнів усіх країн у Києві, у 1991 році – у І Всесвітньому Конгресі українських політичних в'язнів, у 1993 році – у ІІ Всесвітньому конгресі українських політичних в’язнів (Київ), у 1995 році – у Міжнародному конгресі політичних в’язнів комуністичних режимів у Києві, де виголошував свої промови про бездіяльність влади в захисті репресованих та політичних в’язнів, ветеранів УПА.
24 листопада 1990 року на Установчій конференції з нагоди початку діяльності Коломийської міськрайонної організації політичних в'язнів і репресованих Іван Прошак став членом ревізійної комісії разом із Михайлом Біланюком та Євгеном Малащуком. Повторно був обраний 5 грудня 1992 року. У листопаді 1990 року назвав майбутнього першого Президента України Леоніда Кравчука, М. Потебенька та інших «вірними слугами московської імперії», тому закликав «гуртуватися навколо Руху, Української республіканської партії, СНУМу, відстоювати наші законні права і суверенність України».
У жовтні 1991 року узяв участь у Всеукраїнській звітній конференції політичних в'язнів у Києві як делегат із Прикарпаття від Коломийського міськрайонного осередку Спілки політв'язнів. У грудні, після Всеукраїнського референдуму звинуватив Михайла Горбачова та його команду в тому, що вони «почали нахабно провокувати нас, погрожуючи застосувати мілітарні сили і термоядерну зброю».
24 серпня 1992 року Іван Прошак був одним із головних доповідачів на урочистих зборах у Народному домі, присвячених Незалежності України та 50-річчя УПА.[28] У жовтні 1992 року також був одним із головних гостей та доповідачів вечора-зустрічі «В'язні совісті». 25 жовтня 1992 року взяв участь у перепохованні воїна УПА Федора Кузенка в селі Рунгури із хати останнього в сільське кладовище.
У квітні 1993 року Іван Прошак засудив тодішню підготовку комуністів у Росії до перевороту та намагання прокомуністичних сил в Україні до дестабілізації країни. У 1994 році став референтом кандидата в народні депутати ІІ скликання Євгена Пронюка. У грудні 1994 року, як член Товариства політичних в’язнів та репресованих, підтримав боротьбу чеченців за незалежність своєї країни від російської окупації.
Наприкінці 1990-х років почав тяжко хворіти: у березні 1998 року сталася сильна кровотеча та втрата свідомості, унаслідок чого 20 днів перебував у комі. Як наслідок, він помирає 14 січня 1999 року.
Ось так про нього писала газета “Вісник Коломиї”, у якій він був дописувачем: “Ще одна людина пішла з цього світу. Прізвище її — Прошак, ім'я — Іван. Натерпілася по сталінських катівнях, намучилася...Життєлюбна, товариської вдачі була людина. Але правду, інколи непривабливу, могла і в очі сказати, й написати. Його цькували. (...) Прикро відчувати, що цей світ покидають такі добрі люди. Люди, які вміють навіть до ворогів своїх ставитися так, як учив Христос”.
Вдячний доньці Івана Прошака Олесі, Музею історії міста Коломиї, Краєзнавчій бібліотеці, Національній бібліотеці ім. В. Стефаника (м. Львів), Галузевому архіву СБУ в Івано-Франківській області за допомогу в дослідженні репресованого воїна УПА Івана Прошака.
