Іноді добре знайомі дороги здаються незнайомими. Стежки, які неодноразово спостерігав у Google-maps, інакші вживу. Більш глинисті та менш зелені. Менш горбисті та більш безпечні. Маю хобі — розглядати старі мапи й накладати їх на нові, ґуґлівські. Порівнювати величини міст і сіл, наявність відомих мені ставків і річок двісті, триста років тому. Згодом сідлати велосипед і вирушати в подорож. До заказника "Цимбал" на межі Львівської і Рівненської областей, до гори Макітри, врешті — до самого Підкаменя. Пересікати старі й нові манівці. У полях дихати вечоровим п'янким повітрям, наповненим запахами різнотрав'я. Стоячи на Макітрі, дивитись на сонце, що пірнає за небосхил. Шалено гарне видиво.
Ровер зручний для подолання відносно великих відстаней. За день можна проїхати і сотню кілометрів — було би бажання. Відстані довкола Бродів достатньо велосипедні. Старими дорогами, котрі з'єднують села і дрібною капілярною сіткою розповзаються од міста, можна заїхати майже в усі найвіддаленіші точки місцевості. Гомінкі й небезпечні траси при цьому використовувати необов'язково. Тому — прочищаєш двоколісного від багнюки, змащуєш ланцюг, перевіряєш колеса і, якщо все добре, з напарником чи наодинці виїжджаєш із міста.
Відкриваємо карти Фрідріха фон Міґа — австрійського військового картографа, під керівництвом якого наприкінці XVIII століття розробили детальні топографічні мапи Галичини. Перед нашими очима розгортаються знайомі міста і села з усіма тогочасними природніми особливостями — лісами, полями й перепадами висот. Та найцікавіше — дороги. Деякі з них уже зникли або ж так занепали, що вже й не впізнаєш у цих кволих стежках колись великі транспортні артерії. Утім, чимало доріг існує донині. На північ від Бродів пролягає стара дорога до Станіславчика, який за часів Речі Посполитої був важливим торгівельним містечком. Спостерігаємо її на карті фон Міґа. Вона лежить здебільшого в лісі, довжиною кілометрів із двадцять п'ять, з невеликими підйомами і майже завжди пологим рельєфом. Що можна сказати впевнено — двісті років тому тут було значно менше лісу й куди більше людей. Сьогодні тут де-не-де проїде поодинокий автомобіль чи пара велосипедистів. З обох сторін віє лісовою прохолодою і самотністю. Співають пташки.
Звернімо увагу на південь. Тут пролягає давня дорога із Бродів до Підкаменя, яка за часів Речі Посполитої була головною у цьому керунку. Пізніше, у XIX столітті, неподалік збудували альтернативний шлях — нині це траса на Тернопіль. Але стара дорога логістично простіша та менш звивиста. Веде від Гаїв-Дітковецьких повз гори Макітру та Ґовду аж до Накваші, де повертає на схід, огинає село через лісок і вклинюється до Підкаменя зі сторони Почаєва. Велосипедом цей маршрут можна подолати за дві-три години. Вздовж усього шляху око милують чудові краєвиди на Вороняцький кряж, темно-зелений масив боратинського лісу, Почаїв. Вежа Підкамінського монастиря неухильно наближаєтся з кожною сотнею метрів. Коли смеркає, розлоге горбогір'я переливається із небом, і якоїсь миті стає важко розпізнати, де тут земля, а де високі долини призахідного сонця простелились рядном на Поділля. В такі миті оживають не лише старі дороги, а й усі, хто ними колись їздив. Вдалині двійка запряжених коней волоче набиту сіном фіру, і та хилитається туди-сюди, наче маятник, що розгойдує всюдисущі хвилі часу.
Я боюсь уявити, скільки таких доріг зникло. Скільки невитоптаних, непростелених трактів могло з’явитись, якби не війни, що повиїдали наших людей, як іржа. Натомість і сьогодні у цій місцевості можна натрапити на залишки окопів, а в землі, мабуть, досі гниє товща смертоносного заліза. Повмирали покоління, і світ змінився не на дещицю. Триває війна.
Мине сотня літ. Чого після нас залишиться більше — доріг чи окопів?
30.07.2024
