«В путті життя, на середині саме
Я опинився в пралісі густому…»
Старий віз скрипів на кожній вибоїні, приємно пахло сіно, і навіть безкінечний потік бурмотіння двох бабусь, що поверталися з церковної служби на свій хутір, не переривав моєї дрімоти. Закинувши руки за голову і влаштувавшись з усім можливим затишком, я крізь сон чув шум смерек, далеке бекання овець, сонце лагідно цілувало моє обличчя, а повіки просвічували рожевим. Немов у казці.
- Кхм, пане-дохтор... - потурбувала мій спокій візниця, міцна зріла баба невизначеного віку, яка всю дорогу однією рукою легко вправлялася зі шкапою, а в другій тримала запалену люльку з довгим мундштуком. Коли на заїжджому дворі я несміливо поцікавився, хто зможе підкинути мене до села, де нібито хворіли на грип діти, вишикувалася ціла черга охочих прислужитися юному світилу медичних наук. Місцеві так сповнилися завзяттям, що справа йшла чи то до організації сеймика, чи то просто до бійки, але ця пані хвацько освистала охочих, врізала кільком обуреним по зубам і повідомила, що лікар поїде виключно з нею, підкріпивши свої слова зведеним курком пістолета. Він лежав на її крутих стегнах увесь шлях і постійно притягував мій погляд, як і міцні груди, обхоплені білосніжною розшитою сорочкою. Ну а білозуба, дещо хижа посмішка разом із глузливими зеленими очима і зовсім обеззброювала. Спочатку я їхав поруч із жінкою, вислуховуючи місцеві плітки і розказуючи вигадані медичні байки, намагаючись зайвий раз не витріщатися на пані, хоча подібне їй тільки лестило. Потім, щойно почав клювати носом, заколисаний хитавицею сухопутного корита, жінка вклала мене на сіно і вкрила зверху вигадливо прикрашеним кептарем.
- Он та стежка веде якраз у Старі Яловиці, не заблукаєте... Чи може послухаєте стару бабу? Вечірні гори - не місце для прогулянок, гайда до мене, організуємо вам нічліжку, що цисарю, а вранці споряджу з вами пару міцних хлопів на допомогу... - вона підморгнула настільки по-розбійницьки, що мої щоки почервоніли. Хоч я стійко переносив її смішки про банну гостинність і фривольні звичаї хутора, яким ця гуцульська валькірія керувала залізною рукою, та зараз в очах промайнули настільки котячі нотки, що навіть волосся на потилиці стало дибки.
- Дякую, пані, але ні. Борг кличе, - я діловито поплескав по невеликому пузатому саквояжу. За легендою я молодий студент-лікар Стародубенського медичного коледжу, який прибув у цю карпатську глухомань, щоб перевірити масштаби назріваючої епідемії грипу, і за можливості допомогти хворим. На щастя, місцева голота щовесни дохнула від будь-яких хвороб, тож моя історія в допитливих слухачів викликала не підозру, а похвалу, для найнедовірливіших я мав липові документи і декілька завчених фраз латиною. Щоправда Серцеїд ржав як сволота від мого «lingua latina non penis canis est», але від людини, яка видала «кумтеляпасе» за французьку, не варто очікувати занадто багато чого.
Жінка з розумінням кивнула, притримала шкапу, зупинивши віз п+оруч зі стежкою, що тікала в гущавину, я зістрибнув на землю, струсив з пальта соломинки і потягнувся за саквояжем. Візниця тут же заграбастала мене за підборіддя жорсткими пальцями і смачно цмокнула в губи на прощання:
- Це на вдачу! Ще побачимося, світило дохторских наук!
Я миттєво зашарівся, чим заслужив новий глузливий смішок під невдоволене перешіптування кумоньок, які косились на нас весь час прощання, як курки. Візниця шикнула на них, клацнула поводами, і віз заскрипів, відвозячи від мене і цю дивну, зовсім далеку від образу бідолашної вдови бабу, і селянок, яким ми забезпечили поживу для пліток на місяці вперед, і останній шанс усе скасувати. «Ти не готовий!» звучало в моїй голові весь час з моменту відбуття, і в глибині душі я погоджувався з цим відчайдушним криком моєї коханої.
Мені нестерпно хотілося окликнути візницю, залізти назад на ароматну солому і збрехати, що порада жінки справді непогана, ввечері насолодитися сповна її гостинністю, а наступного ранку на заставних повернутися до Ужгорода і сісти на перший же поїзд додому, але... Засунувши руки в кишені, я мовчки дивився, як вони їдуть, і тільки коли віз зменшився до розмірів іграшки, а очі ледве вловлювали пані, що продовжувала махати мені рукою і чиє ім'я я навіть не спромігся запитати, підняв саквояж і ступив на затінену лісову стежину.
У лісі було похмуро і прохолодно, стежка в тіні розлогих гілок постійно намагалася втекти від мене, то здибившись угору між струнких стовбурів смерек, що нагадували живі колони стародавнього храму, то зриваючись донизу, наче гірський потік, який галасливо шумів неподалік. У гущавині все ще відчувалися відгомони зими, і спочатку я мерзлякувато щулився, казенне пальто не надто захищало моє кволе тіло, але швидко зігрівся квапливим кроком, цілком занурившись в думки. Діти справді гинули, і вбивало їх щось у рази страшніше за грип. На момент мого прибуття до Ужгорода кількість жертв наблизилася до дев'яти, але під час кількаденного розслідування я вписав ще трійку. Усі, як один, селянські діти з місцевих сіл, усім рівно дев'ять років і всі зникли глухої ночі, тихенько втікши з дому. Збожеволівші від горя батьки не знали, кому молитися і кого проклинати, я лише фальшиво їх втішав, кожному брехливо обіцяючи повернути зниклу кровинку в рідні пенати. Їм точно не варто знати, що діти вже мертві, а помста за них - погана втіха. Сільська нечисть слабко йшла на контакт, або не бажаючи опинитися в ролі цапа-відбувайла (на жаль, у мого побратима не найкраща репутація в їхніх очах), або налякана таємничим викрадачем, але мені вистачило і вибитих із домовиків та овинників мізерних крихт інформації. Ще деякий час зайняло визначення ареалу мисливиці за дітьми і місця проведення ритуалу, куди я так завзято поспішав, що мало не підстрибнув від несподіваного окрику гучного чоловічого голосу:
- Гей, легіню!..
Він сидів на перехресті стежок біля підніжжя кам'яної баби, невідомо коли і ким поставленої тут у настільки давні часи, що навіть смереки навряд чи пам'ятали її творців. Плечистий, смаглявий, зі вилицюватим обличчям горця, вузькими сірими очима і владним ротом, увагу до якого приковували вислі вуса, які немов стоншувались до міцного підборіддя. Одягнений просто, явно з місцевих вівчарів: на плечах пошарпаний сердак із пензликами, на голові гуцульський капелюх, що притискав розпущене довге чорне волосся, поперек охоплював широкий пояс-черес, в руці тоненька тутешня сокирка - бартка, на яку незнайомець спирався, наче на ціпок. Крім нього жодної зброї, але біля ніг - об'ємний мішок із засохлими бурими плямами. Лісник? Розбійник? Браконьєр? Здається мені, останній варіант, для першого він має тільки повертатися з церковної служби, для другого недостатньо озброєний. Сонце скупо пробивалося крізь гілки смерек, світлі плями ковзали по насупленому обличчю, тіні дерев спліталися з його тінню, що здригалась з кожним поривом вітру. Навряд чи загроза мені, але пам'ятаючи свій сумний бойовий досвід, я прикрив очі, розслабився й уявив, як зібрані думки фокусуються над переніссям. Коли я знову подивився на чоловіка, він анітрохи не змінився, хіба що плями крові на мішку стали яскравішими, а його шкіра - темнішою, мабуть, той ще грішник. Я видихнув - не нечисть, просто випадкова людина.
- Слава Ісусу Христу, - я миролюбно підняв долоні, демонструючи, що беззбройний. Неправда, у пахвовій кобурі готовий будь-якої миті опинитися в моїй руці кинджал, у кишені пальта чаклунський пил для наговору, але я сподівався, що ми обійдемося без бійки.
- Слава, - прогудів мужик, жестом наказавши мені підійти ближче. Я наблизився, тримаючись на розумній відстані, він продовжував насторожено роздивлятися мене, погладжуючи вуса тонкими нервовими пальцями, що більше пасували лікарю, ніж селюку.
- Ти що тут забув, хлопче? - як же без цього, горці, тьху, недовірливий народ.
- Я йду в Старі Яловиці, пане. Мені сказали, ця стежка туди веде.
- Навіщо? Рідко в нас такі гості бувають.
- Я - майбутній лікар, чув, що у вас діти хворіють, от і приїхав, щоб побачити хворобу на власні очі й допомогти, якщо буде можливість.
Мужик продовжував гладити вуса, розглядаючи мене настільки гострим поглядом, немов подумки знімав шар за шаром, як справжній м'ясник. Я не смикався, щоб не дати йому привід пустити в хід бартку, але й не підлещувався, скоріше напустив вигляд міського панича, дещо незадоволеного відрядженням в таку глухомань, але все ж таки чесного і відданого своїй справі. Тобто геть відрізняющогося від мене справжнього.
- Хворіють, кажеш... Ну-ну. А в торбі що? - він легко підкинув п'ятірнею сокирку, спіймав її за довге руків'я і вказав на мій саквояж. Не змінившись в обличчі, я відкрив його, демонструючи стетоскоп, пінцети, шприци та інший нехитрий скарб студента-медика.
- Ну, лікар так лікар. Це й добре, що прибув, діти вмирають як мухи, ми вже думали, що пану чхати на нас із високої дзвіниці, а, диви, поворухнувся старий цап, виписав нам дохтора, - чоловік розслабився, відклав бартку і простягнув мені руку. Я потиснув її, розглядаючи смагляве і явно змучене обличчя: під очима темніли мішки, губи пересохли й потріскалися, на шкірі проступили краплі нездорового поту, а його долоня горіла наче в лихоманці, незважаючи на лісову прохолоду.
- Бачу, пану й самому потрібна допомога, - я посміхнувся найдобрішою з мого арсеналу посмішок.
- Приткнув, як вужа вилами. Ще б пак, причому вже давно, - він відповів кривою усмішкою, але в очах блиснула надія. Зрозуміло, сильному крутому мужику, який звик почуватися господарем тутешніх гір, соромно просити про допомогу щупленького міського ескулапа.
- Тоді можу йому прописати порошок якийсь або крапельки.
- Крапельки... - він задумливо повторив, прикидаючи щось про себе, а потім відпустив мою руку.
- Ні, пізніше знайду тебе сам, зараз залишилися важливі справи, - він кивнув на свій мішок зі здобиччю.
- Доведеться стати в чергу, - я замкнув саквояж із важливою міною, як і годиться студенту, що все ще наляканий зустріччю з вельми підозрілим типом, але вже намагається натякати, хто тут бажаний гість. Мужик із хитрістю посміхнувся, ніби бачив наскрізь всі мої замашки, ляснув мене по плечу і підморгнув:
- Впевнений, мене ти приймеш у перших рядах.
Я відповів стриманим смішком, він усміхнувся ширше, продемонструвавши міцні білі зуби. Але посмішка тут же зникла з його обличчя, варто було мені вклонитися на прощання.
- Удачі, хлопче. Раджу не плутати і дивитися в обидва боки, у цьому місці оселилося зло. Краще озирайся частіше і будь готовий до всього.
- Я - стріляний горобець, пане. Бог у поміч, - я попрощався і швидко затрусив далі стежкою, миттю переставши посміхатися. Щось мені в ньому не сподобалося, але ось що?
- Бог у поміч, - донеслося мені в спину. Майже дійшовши до кінця стежки, я не витримав, обернувся на чоловіка - він продовжував сидіти біля кам'яної баби в тій самій позі, хіба що губи ворушилися. Помітивши мій погляд, він усміхнувся і перехрестив мене, не припиняючи шепотіти під ніс. Я помахав йому рукою і бадьоро затрусив далі, хихикнувши про себе. Це село молиться за мене, ось дивний народ. Незрозуміла тривога відійшла на задвірки підсвідомості, але однаково за півсотні кроків я зупинився і накидав невеликий символ на стовбурі смереки, покликаний віднадити браконьєра, якщо той надумає пуститися моїм слідом, вирішивши, що вміст саквояжа та кишень йому набагато вигідніший, ніж можливе лікування. І повторював цю процедуру кожні сто кроків, поки нервовий тиск не відступив. Зрештою, мужик має рацію - у цьому лісі ховалося зло, і навіть якщо браконьєр виявиться совісною людиною, то сподіватися на подібне у місцевого мертвого народу я не збирався.
Стежка різко закінчилася, варто було мені ступити в гущавину, смереки зчепили над головою свої крислаті лапи, стало значно похмуріше, але я вже відчував, куди йти, навіть без підказок. Місце було близько, це відчувалося у важкому повітрі, у сірому моху, яким поросли дерева, у тріску сухих гілок, що ламалися під ногами, як кістки. І тиша, занадто ненормальна, але дуже навіть знайома. Продираючись крізь кущі, я нервово щулився від чужих поглядів, які ковзали по мені, час від часу схрещував пальці в знаку Оберегу. Допомагало так собі: зла воля намагалася проникнути в мій розум, збентежити думки, зламати характер, я всіма фібрами душі відчував її дотик до розуму, але непохитно пручався. Відвівши від обличчя гілку, що намагалася видряпати очі, я нарешті вийшов на невелику лісову галявину. На перший погляд вона нічим не відрізнялася від інших, якими я пробирався останню годину, але серце на мить застигло, а Клич різко посилився. Невелика, метрів десять у діаметрі, ідеально кругла, в кільці колючих кущів і старих смерек, з одного місця - урвище, під яким галасливо бився об каміння гірський потік, у центрі - плоский голий чорний валун. Хоча смереки з жалем похитували вічними головами, на галявині не відчувалося ні подиху вітерця, гуркіт потоку зараз лунав не гучніше за бешкетування потічка, а світло, що падало на галявину, здавалося примарним, тьмяним.
- Ну привіт, - дещо нервово пробурчав я під ніс, похмуро розглядаючи камінь.
У ті роки, коли люди були простішими і ближчими до природи, коли ще не горіли ніякі Вифлеємські зірки, цей камінь зрошували кров'ю на честь Древніх богів. Можливо, їм поклонялися ті, хто спорудили кам'яні баби в лісі, можливо, ще більш давні племена. Минули тисячоліття, пройшли й часи жертвоприношень, жриці в рогатих коронах давно не приносили в дар своїм жорстоким владикам кров людських агнців, але камінь ще пам'ятав, камінь ще чекав. Живіт скрутило, і не тільки через геть мізерний сніданок - піст був обов'язковою традицією і для очищення тіла, і душі, але й через відчуття зла, яке клубочилося над каменем і ледь уловлювалось, немов марево, краєм ока. Найрозумніше було розвернутися і звалити, але я лише знизав плечима, смачно втягнув шмарклі і плюнув через плече.
Часу було обмаль, тож я жваво розпочав підготовку. Розкривши саквояж і намацавши клямку потайного відділення, вийняв усі потрібні мені знаряддя та інгредієнти. Я прибув не з порожніми руками, і кожен з мого шабашу вніс свою лепту в збори. На світ Божий з'явилися зібрані в повний місяць на могилі самогубця трави (Мала скаженіла, що знай заздалегідь про моє завдання, зберегла б запас зрізаних торік на Купала), декілька людських кісток (Ян дістав хребець, зуби, фаланги, такі старі, що здавалися закам'янілими), чесно поцуплена ганчір'яна лялька (навряд чи викрадена дитина, якщо й жива, стане за нею сумувати), котячий череп (краще б козлячий, але вже чого нема, того нема, у сумці не потягнеш, ну а шукати в селі то таке - багато уваги), папірець із заклинанням (я визубрив його як молитву, але Христина розумно залишила шпаргалку) і невеличкий фіал із кров'ю цнотливої діви (Серцеїд навідріз відмовився зізнаватися, як узагалі її дістав). Розклавши дбайливо свій скарб, я розмотав мірну мотузку з кілочком на кінці, за її допомогою взявся креслити чаклунські кола навколо каменя, кинджалом прорізаючи борозни й одразу ж утрамбовуючи дерен із внутрішнього боку. На вухо хтось жарко зашепотів, я нервово смикнув плечем, не обертаючись, це було б недоречно і небезпечно. Закінчивши з риттям, я засипав борозни сумішшю освяченої солі та чаклунського пилу, крейдою розписав стародавній вівтар з усіх боків, вкривши його в’яззю магічних символів. Між променів п'ятикутної зірки, що охопила камінь, я розмістив ритуальні предмети, а на самому камені в центрі магічної пастки посадив ганчір'яну ляльку. Від дотику до нього поколювало пальці і змушувало мене щоразу здригатися всім тілом. Камінь, який увібрав стільки смертей і крові, отримав власну свідомість і перетворився не просто на оберіг діри між світом живих і мертвих, а й на злісну розумну істоту. Я різко зловив себе на тому, що напівголосно розмовляю з ним, і шепіт, що переслідував мене в гущавині, дедалі виразніше віддавався всередині голови. Лайно - я як вжалений відстрибнув від каменю, уривчасто хапаючи повітря ротом, витер спітніле обличчя. Вилаявся в голос, тремтячи від очікування, що камінь мені відповість:
- Навіть не намагайся, сволото!
Він мовчав, і в його німоті мені ввижалося щось зловісне і самовдоволене. Можливо, усьому шабашу вистачило б сил обійтися без дотику до настільки стародавніх і злих сил, але вівтар знав - один я потребую його, як і він жадає мене. Він голодував сотні років у дрімоті, небезпечний дикий звір, і варто було мені ступити на галявину, як він відкрив хижі очі. Гаразд, отримуй - я з шипінням порізав долоню і рясно покропив камінь з іграшкою кров'ю. Так, небезпечно, цим я створив діру в захисті, ось тільки наситивши камінь зможу і шепіт прибрати, і посилити сам ритуал. Так і сталося - бурмотіння в голові змінилося солодкою тишею, і я продовжив підготовку. Перев'язавши долоню, я вийняв пучок тонких чорних свічок, розмістив їх на перетині променів зірки і кіл, підпалив спочатку їх, потім зв'язку трав і обкурив себе сивим гірким димком з ніг до голови. Вимовив декілька наговорів, покликаних посилити очищувальний ефект диму, і тільки після всіх приготувань сів біля саквояжа, вийняв останній подарунок Малої - маленький пузирчик з хлюпаючою чорною рідиною всередині.
- Два ковтки, кретине... - хихикнув, зубами витягнув корок і проковтнув гіркий вміст, рівно на ці два звичайних ковтки. Живіт скрутило з такою силою, що я з криком упав на коліна, вчепившись у нього, удари серця оглушували, з рота потягнулася і лопнула ниточка вугільної слини. Мене затрясло в лихоманці, заскреготіли стиснуті зуби, кров, здавалося, кипить у моїх жилах... І тут все минуло, залишивши по собі тільки легку заграву перенесеної агонії. Я з усмішкою витер рот і сів на дупу, встромивши кинджал між схрещених по-турецьки ніг, потім склав пальці в знаку Концентрації. З хвилину медитував, розглядаючи підготовлену чаклунську пастку, камінь для жертвоприношень і смереки, що оперізували галявину, відчуваючи себе чи то язичницьким жерцем, чи то актором давньогрецького театру. Мої глядачі і паства ховалися в тіні та між стовбурів, залишалися невидимими моєму погляду, але я знав, що привернув їхню увагу. І тієї, котра мені потрібна. Хі-хі-хі. Чи готовий я?
О так, виродки, ще й як!
- Hashrush! Fers! Marrukhe rou ensiil! - язик задерев’янів, прилип до піднебіння при перших же словах, що важко виривалися з рота, але це була природна реакція на мертву говірку. Тихо подув вітер, ворушачи рідку траву, ледь торкаючись мого волосся, хвоя, що обсипалася, облетіла навколо галявини, але не ризикнула впасти на неї.
- Hashrush! Fers! Marrukhe rou ensiil! Nha aghrush!, - горло ніби щось роздирало зсередини, намагаючись вибратися назовні через рот, але я стримував кашель, зберігаючи наказовий тон.
- Hashrush! Fers! Dore guls, karmre dors! Marrukhe rou ensiil nha aghrush! - у грудях закололо, серце билося сильніше, як і сильніше дув вітер, підхоплюючи сухі гілки та хвою, підкидаючи їх догори, по вівтарю пішла хвиля, немов по живій плоті, хтось кричав у лісі, хтось надривно реготав. Стовбури смерек стогнали, розгойдуючись і б'ючись гілками, грюкіт струмочка нагадував гуркіт грому, ріжучий кашель вирвався з грудей, у роті миттєво розквітнув огидний присмак.
- Aghrush! Aghrush! Aghrush! - вив я, плюючись кров'ю, вчепившись обома п'ятірнями в палюче руків'я кинджала, придушуючи спрагу розпороти собі живіт і витягнути кишки назовні, виколоти очі, перерізати горло від вуха до вуха, битися головою об камінь, доки не розтрощу собі череп і мізки паруючою кашею не виваляться назовні. Перед очима попливло, ніби світ різко став картиною, в якій нічого не рухається, але з'являються нові елементи. Спалахнули стовпчиками вогню свічки. Заскреготів череп кішки. Тихо лопнув фіал із кров'ю цнотливої діви. Вдихнувши повітря в палаючі від болю легені, я гаркнув так, що заклало вуха:
- Aghrush!
І тут з'явилася вона.
Прекрасне бліде личко, м'яка лінія підборіддя, пустотливий носик і тонкі сині губки. Вона по-котячому присіла біля іграшки, впираючись у камінь пальцями рук і стоп, і її очі були настільки чорні, що в них не відсвічували навіть вогники свічок. Сиве густе волосся пливло в повітрі, наче в товщі води, вона з подивом схилила голову до плеча і... Хижо облизалася. Відгукнулася на мій заклик, сука бездушна. Та, хто мені потрібна, викрадач і вбивця дітей, що кошмарить усю округу. Лісова русалка. Мавка.
- Мене мати породила коло сіяночок, тепер така-м до роботи, як до співачонок..., - голос надто тихий, я ледь міг розібрати слова. Здавалося, тепер її цікавить тільки іграшка, але я помітив, як погляд нечисті швидко перевірив символи кола-пастки, як скривилися співочі губки.
- А в неділю вино пила, в понеділок спала. А у вівторок снопів сорок пшениці нажала, - в її тендітній, ледь дозрілій фігурі складно було відчути погрозу, бездонні очі підкуповували своїм сумом. Цим вона і чіпляла дітей - хто встоїть перед таємничою подружкою, що кличе в ночі, чиє грайливе нявкання і простягнуті з хащі руки обіцяли вічні веселощі замість похмурого селянського життя, повного тільки виснажливої праці і важких поневірянь? Міські сестри нечисті, більш звабливі та зрілі річкові русалки використовували потяг чоловіків до їхніх принад, мавки ж були позбавлені цього - але в рази сильніші та підступніші.
- Скажи мені своє ім'я, мавка-нявка, - я промовив владно, з натиском. Нечисть невдоволено смикнула плечиком, граючись із лялькою, притискаючи ту до маленьких гострих грудей, і я помітив знак, упущений спочатку, вилаявся про себе. Прямо між ними старими шрамами біліло перекреслена двома косими лініями тавро Слуги, а отже, я вляпався в лайно по самі вуха. Залишалося тільки гадати, сама мавка вбила свого чаклуна чи той помер природною смертю, але картина мені вже була зрозуміла - звикла до компанії і догляду, нечисть почала потихеньку їхати дахом від самотності і голоду, а тому зірвалася. Можливо, спочатку мавка просто шукала спілкування, але я знав - проти природи не попреш, і вона стала вбивати поцуплених дітей. І з кожним поглинутим серцем її туга і голод ставали лише сильнішими.
- А в середу зірка...
- Скажи мені своє ім'я, мавка-нявка, - проричав я, склавши пальці в знаку Відрази. Нечисть загрозливо зашипіла, відвернулася боком, і мене занудило. Мавки від русалок відрізнялися не тільки тендітними формами і скаженою вдачею, а й відсутністю шкірного покриву на спині, і в трикутному розрізі від худеньких плечей і до самого попереку я бачив її сірі легені, мармурову кістку хребта і ребер, сірі нитки м'язів. Стиснувшись в клубок, наче грішниця в каятті, вона гладила пальцями личко ляльки, зазираючи в оченята-ґудзики, немов намагалася там знайти потрібну їй відповідь.
- У четвер змолотила...
- Скажи мені своє ім'я, nur, або я відправлю тебе назад у пекло! - я вдарив нечисть знаком, вона закричала від болю, врізавшись у невидимий бар'єр пастки, заметушилася всередині, наче розлючена дика кішка. Затріщали сухі розряди, гострі кігтики залишали в повітрі тьмяні розриви, сиве сплутане волосся то приховувало викривлене злістю личко, то відкривало її лякаючу красу.
- Проклятий мольфар! Залоскочу!
- Скажи! - я бив знову і знову знаком, пальці звело судомою, кінчики заніміли, але з ними холонуло і моє серце від жаху: увесь складно вибудуваний захист чаклунської пастки, навіть підживлений моєю кров'ю і міццю каменю, продавлювався під шаленою люттю мавки. Ким би не був чаклун, що виростив її, його сила і безумство вражали. Вона раптом завмерла біля самого стримуючого кільця, стиснувшись як кішка перед стрибком, і тихенько посміхнулася:
- Марічка я...
- Що? - вирвалося в мене, я забувся, відволікся, припустився помилки - і наші очі зустрілися. Світ посірів. Зникли звуки. Повітря застигло в легенях, серце зупинилося, я впав у бездонний колодязь її очей. Мавка тонко посміхнулася, витончено спустила з каменю ніжку, другу, переступила всі захисні кола і підійшла до мене. Натиснула пальцями стопи на груди, штовхнувши на спину, осідлала мій живіт, переможно посміхаючись. Я ж лежав нерухомо, немов придавлений валуном, не здатний відірвати погляд від гіпнотизуючих чорних очей. Довгий час вважалося, що мавки не володіють русалочим Кличем, яким ті заманюють у воду безтурботних жертв. Ця хибна думка коштувала життя багатьом чаклунам - так, тільки найсильніші з мавок здатні використовувати Клич, але їм не потрібно співати, як русалкам, їм не потрібно використовувати чари спокуси, як літавицям, вистачає тільки одного - подивитися їм у вічі. І втонути. Нечисть підняла руки, красивим жестом збивши пишне волосся, нахилилася до мене, її личко сіпалося в змінюющихся гримасах, в очах миготіли тіні моїх спогадів, які вона патрала з досвідом справжнього м'ясника. А потім посміхнулася рожевими ніжними губами, провела кінчиками пальців по моїх грудях до живота, перемістила їх на свій і повільно ковзнула подушечками догори до таких самих маленьких грудей, як у тієї, іншої, чию зовнішність вона набула. Знайшла.
- Привіт, коханий.
- Привіт.
Цього разу ми одні на острові, і я вже знаю, що маю сказати, і те, що я тоді вважав ниючою тугою за подругою, яка раптово виросла, на ділі щире доросле кохання, якого ми ще ніколи не знали.
- Ти знаєш, хто я?
- Так...
- Ти кохаєш мене?
- Шалено...
- Хі-хі, - знайомий сміх, немов срібний дзвіночок, промінь сонця висвітлив горіхові очі. Не було сил чинити опір, бо мавка знайшла в моєму озлобленому колючому серці ту, хто ввірила мені владу над собою - і цим зачарувала мене.
- Тоді скажи мені ім'я і я подарую тобі поцілунок.
Я відкрив рот - і його затиснула вузька прохолодна долонька, ще дві сплелися на моїх грудях, заспокоюючи шалений стукіт розриваючогося серця. Мавка загрозливо зашипіла, але з землі зміями метнулися нові руки, вчепившись в шию хваткою, вона випустила кігті, прагнучи розірвати їх, але ще одна пара перехопила її кисті - рук тонких, майже дитячих, але неймовірно сильних. Нечисть гарчала, звиваючись на мені, прагнучи вирватися з пастки, з повернувших русалочий колір очей бризнули криваві сльози, і мій біль, моя туга, моє страждання і моя любов перетворилися на зброю. Руки підняли мене за плечі, шию, потилицю, руки пестили моє обличчя, розчухували волосся, руки перетворилися на мій трон - і я втиснув вказівний і мізинець складених у знаку пальців просто у вицвілу печатку несамовитого чаклуна, що створив таку могутню мавку, яка ледь не занапастила мене. От тільки кохання завжди сильніше за хить.
- Скажи. Мені. Ім'я, - викарбував я, і вона нестямно завила від болю. Кола були цілі, і я все ще сидів на траві, жадібно хапаючи повітря ротом, а нечисть ридала на камені, б'ючи лялькою об нього в дитячому розпачі. Криваві сльози стікали з очей, залишаючи на білосніжній шкірі багряні смужки та втягувалися в неї, не встигнувши зірватися з підборіддя, сірі легені тремтіли з тихими схлипами мавки, волосся огорнуло її фігурку сивим серпанком. Ридання мавки могли розжалобити будь-яке людське серце, але мене давно відучили жаліти мертвих. Як і їхніх жертв.
- Ім'я, - тихо сказав я нечисті, сплітаючи обидві долоні в знаку Тиранії. Сильному, виснажливому, небезпечному для мене навіть на піку сил, але - безвідмовному. Клич ще з'єднував наші розуми, і я просто розмазав мавку по каменю, я змусив її знову кричати, вклавши в кожен склад наказу той біль, що вона встигла заподіяти мені, ту лють, що спалахнула від спогадів про вбитих дітей. І несамовиту тугу по коханій:
- Valhah, nur-lua!
- Irsa! - з відчаєм вигукнула вона. Я зітхнув, поморщився. Дзвіночок... І знову збіг? Ні. Вона - квітка, тендітна і безвинна, синява між стиснутих долонь. Мій дзвіночок - кришталь яскравого сміху, пальці, що куйовдять волосся, і вічна насмішка в горіхових очах. Долоня злегка тремтіла від переляку, коли я втомлено витер обличчя, ритуал і боротьба з мавкою витягли майже всі сили, і нерозумно витрачати їх на міркування про дивацтва долі. Це не збіг, імена різні, давай, хлопче, підітри шмарклі й закінчи справу. Я зібрався, погладжуючи пальцями мокре від поту навершя кинджалу, але ще до того, як із відкритого рота пролунало перше запитання, мене заткнули повільні гучні оплески:
- Непогано, хлопче, дуже непогано, - обдарував мене м'ясоїдною посмішкою браконьєр, і мені знову захотілося обізвати себе дурнем - тінь біля його ніг звивалася в агонії. Як і тоді, під час зустрічі, що я по своїй дурості просто прийняв за гру світла і сутінку.
- Казав же - дивись в обидва, - чаклун підморгнув оком, що палало зеленим вогником одержимості. Я одним рухом підхопився на ноги, блиснувши вихопленим кинджалом, він тут же кинув сокирою, але не в мене - лезо розірвало лінію захисного кола. Голосно грюкнуло, запахло озоном, і звільнена мавка пропливла в повітрі, немов примара. Вдарила коліном мені в груди, збивши дихання, перехопила руку з кинджалом, повалила на землю точнісінько як у галюцинації Кличу, от тільки тепер біль був реальним - як і смерть від її пазурів на моїй шиї.
- Залоскочу! - із захопленням прошипіла вона.
- Стій! - рявкнув чаклун. Мавка кинула на нього незадоволений погляд, але завмерла. Я теж не рипався, кисть руки зі зброєю вона стискала мертвою хваткою, якщо ж спробую відкинути знаком, то вона встигне роздерти мені горло.
- Він потрібен мені живим, Марічко.
- Ти мені обіцяв! Обіцяв! - вона примхливо скривила личко. Чаклун поморщився, зітхнув, похитуючись наблизився до каменя, вочевидь тримаючись на ногах тільки на одній силі волі. Незважаючи на метри, що розділяли нас, від нього відчувалися хвилі жару, одяг темнів плямами нездорового поту, а коли він облизав губи роздвоєним язиком, слина випарувалася з шипінням.
- Не поводься як маленька. Ти знаєш, що він мені потрібен для останнього штриха, і ми знову будемо разом, тільки ти і я, мій маленький скарб.
- Брехня! Ти брешеш, ти постійно брешеш мені з того самого дня! А я вірила тобі! Моя душа, моє серце, моє тіло - все віддала, що мала! Шкурник і Барбара відвернулись від тебе, але не Марічка!
- Досить! - рявкнув він настільки владно, що мавка втиснулася в мене тремтячим тільцем.
- Я втомився від твоїх істерик! Думаєш, мені легко?! Думаєш, мені це подобається?! Але так треба! - продовжував гуркотіти чаклун, і в його голосі прорізалося звірине ревіння, клекіт птахів, вереск свиней, а мавка злісно схлипувала мені на вухо, немов і забувши, що я ворог. Я ж... Я прислухався до тріску шестерень у голові, прикидаючи новий розклад. Чаклун явно був майстром мавки, вона ж його вірним знаряддям... До цього дня. Між ними назрів розкол, підживлюваний болем обох сторін, і поки вони сперечалися, я навпомацки забрався рукою в кишеню і стиснув там припасений предмет. Дякую за твій прощальний подарунок, Серцеїде. Ти бачив це, ти знав, до чого прийде, але не міг інакше попередити мене.
- Треба, треба, а Марічці теж треба! Її волосся сплуталося! Їй не співають більше колискових! Не годують її солодкими дитячими сердечками! Марічка більше не Марічка, а просто сука на ланцюгу! - вона ридала, і криваві сльози знову поповзли по щоках. Зараз я розумів біль мавки, хіба мені не знати, як це - бути знехтуваним, але не відчував ані краплини сорому, що збираюся цим скористатися. Можливо тому саме я - улюблений учень?
- Досить скиглити! Сьогодні ми звільнимося від прокляття, я знову стану старим добрим Левом! Доти заткнися і тримай хлопця, у мене немає ні сил, ні бажання вислуховувати твої вічні скарги! - відмахнувся від неї чаклун, як від настирливої мухи, обходячи камінь по колу і розкладаючи в ясній тільки йому послідовності відсічені дитячі голови. Тих, кого викрала і вбила мавка, дюжину нещасних крихіток молодших за дев'ять. Я дочекався, поки він зайде за камінь, вийняв стиснутий у кулак предмет із кишені й розкрив долоню. Очі нечисті округлилися, і губи затремтіли - вона невідривно дивилася на гребінець.
- А-а-а, - на личку застиг заворожений вираз, воно миттю розгубило будь-яку злість, знову гарне, знову задумливе. Так, гребінець, розчісочка, маленька дрібничка, але безцінна для такої тварюки, як ти. Вона відпустила мою шию, потягнулася до гребінця, я стиснув кулак, усміхаючись.
- Дай.
- Ні.
- Ну дай мені.
- Ні!
- Дай! - вона надула губи, як дитина. Власне, вона нею і була, тільки мертвою. Не розтискаючи пальців із гребінцем, я впустив кинджал із другої руки, забрався нігтями під нещільну пов'язку і з силою впився ними в поріз, навіть не зморгнув від болю. Чаклун зацікавлено дивився на нашу дивну парочку, на щастя для мене, з іншого боку каменю, не бачачи, як я вперто забарвлюю кров'ю пальці. Залишився і нерухомим, коли я провів ними по щоці русалки, змішуючи свою кров із багряними сльозами, а потім м'яко торкнувся ними її губ. Вона обхопила подушечки, не встоявши перед спокусою, але я одразу прибрав долоню і злизав залишки, навіть не скривившись від відрази. Так, краще б у мене був нормальний осуарій, щоб зв'язати нас із мавкою близькими узами, майже родинними, але тіла теж зійдуть. Бо кров - до біса сильна штука.
- Твоє волосся сплуталося, сестричко nur...
- Розчешеш, братику? - у голосі мавки прозвучало таке щире щастя, що мені майже стало соромно. Мить я вагався, чи не нацькувати її на чаклуна, але відкинув нерозумну затію. Хто знає, наскільки сильна образа нечисті, і чи не обернеться вона проти мене. Позаду мене ревів гірський потік, і я зробив єдиний правильний вчинок за весь цей час - жбурнув гребінець прямо в його пінисті води.
- Лови!
Мавка зареготала і стрибнула слідом, промайнувши наді мною тінню. Я вже піднявся на ноги, прийнявши бойову стійку, але чаклун лише схвально похитав головою.
- Знаєш, а це вражає. На вигляд дурень дурнем, а потенціал хороший.
- Ще буде крутіше, коли я випущу тобі кишки, - огризнувся я.
- Випустиш? - він залився сміхом, рикаючі нотки якого додали йому моторошного божевілля, закривши долонею обличчя. А коли розчепірив пальці, дивлячись на мене крізь їхню щілину, моє тіло закам'яніло.
- Та ти зараз і шмарклі підтерти не зможеш, щен.
Я відкрив рот - і закрив, не здатний поворухнути й пальцем. Чаклун похитав головою, немов і сам засмутився моєму стану, закінчив із розкладанням дитячих голів і тим же нетвердим кроком наблизився до мене. Дбайливо розтиснув мої пальці, відібравши кинджал, зацікавлено оглянув його, хмикнув.
- Новий зразок? Не знав, що їх вже видають. Судячи зі східного діалекту, Вільно?
- Стародубки, - через силу прохрипів я.
- Ах, Стародубки... А наставник у тебе хто, горобчик? - запитав мужик, немов коханець підхопивши мене на руки.
- Майстер.
Він завмер біля каменю, в його очах промайнуло щире здивування, що змінилося похмурою рішучістю. Чаклун посадив мене на камінь, зняв з мене пальто, стягнув черевики зі шкарпетками, розстебнув сорочку з жилеткою, оголюючи груди і живіт.
- Значить, Анна... Шкода. Сподіваюся, вона мене зрозуміє.
- Сумніваюся, виродку.
- Тоді доведеться перемальовувати карти, - спокійно підсумував він і поклав мене хрестом. Хоч би як я напружувався, тіло заніміло, відмовляючись виконати навіть найпростіший наказ, і мені не було соромно за сльози, що побігли по скронях. Чаклун моїм же кинджалом розпоров зап'ястя і долоні, стопи, провів вістрям по грудях, перекреслив низ живота, вирізавши на моєму тілі перевернутий хрест. Я витріщав очі від болю, розглядаючи його почервоніле обличчя, здригався, коли краплі шипучої слини обпалювали шкіру, не допомагали ні мантри, ні наговори, покликані звільнити мене. Ренегат. Зрадник. Уклав угоду і продав душу, а тепер вирішив обіграти саме зло. Роздягнувшись до штанів, він повторив із собою ті самі процедури, і кров пузирилася на його ранах. Слідом набрав на пальці щось жовте, з дурним запахом, вимазав ним мої губи, повіки, перекреслив тим же перевернутим хрестом чоло. Мені й знати смак не треба було для розуміння - витоплений жир тих самих дітей, чиї голови він розклав у магічному колі, а серця з'їв для посилення власного тіла. Я марно напружився, знову намагаючись повернути контроль над власним тілом, але незважаючи на весь букет сумнівних відчуттів воно залишалося колодою.
- Не смикайся і не витрачай даремно сили. Вони тобі ще знадобляться на боротьбу з ним, - чаклун сів поруч на камінь, переводячи подих, спритно обертаючи кинджал пальцями.
- З ким?
- З моїм демоном. Аббадоном, Князем Руйнування.
Я проковтнув гостру грудку слини, і якби не застряглий у грудях жах, мій вереск сягнув би засніжених шапок гір, вдарився об холодне небо і розійшовся по всій окрузі моторошним виттям. Знущаєтеся? Це вже зовсім не мій рівень! Я, дідько, простий школяр, здатний тільки ганяти злиднів і кікімор, я не створений для бою з такими силами, що можуть рознести ці кляті гори вщент, знищити цілу країну, змусити сонце плакати кров'ю, а небеса горіти! Але замість крику я просто хрипло розсміявся, чим раптово заслужив повний поваги погляд чаклуна.
- Чому я? Одна стара відьма використовувала простий горщик.
- Його не вистачить для запечатування самого Князя, горобчику, інакше навіщо ти мені? - зітхнув чаклун і, набравшись сил, зістрибнув з каменю. Нахилився до мене обличчям до обличчя, обхопивши мої щоки палючими долонями, і вперше за весь час подивився на мене серйозно:
- Якщо тебе втішить, я роблю це заради порятунку світу.
- Відсмокчи, - вилаявся я востаннє, і він стиснув пальцями мої губи.
- Тс-с. Для такого ти занадто юний.
Видаючи гортанні звуки, чорнокнижник залишив захисне коло і почав обходити камінь, то піднімаючи руки в чаклунських жестах, то вклоняючись усім сторонам світу, і хвоя обвуглювалася під його ногами. Я знову хіхікнув, остаточно зламавшись, на зміну дикому жаху прийшло тільки кретинське бурмотіння підсвідомості. Ах, краще б мене розтерзала мавка... План одержимого був бездоганний, хоча навіть в іншій ситуації я не став би тиснути його долоню, відчуваючи до покидька виключно відразу. Діти були одночасно жертвами, щоб закликати демонічні сили, і приманкою, щоб заманити будь-якого чаклуна. Навряд чи він розраховував на подарунок у моїй особі, але точно знав, що зникнення дітлахів не зацікавить зрілого вбивцю Каббали з черепом на комірі. Мавка, з якою він розірвав контракт, також зіграла свою роль, викрадаючи дітей і будучи відводом для очей, якби з'явився хтось досвідченіший за мене. Ну а мені, шмаркливому недоумку, що з розгону вляпався в пастку з головою, хихикаючому кретинові, що, як завжди, переоцінив власні сили, відводилася винятково роль осуарія. М'ясного бурдюка, клітки з плоті і крові, в яку одержимий пересадить свого демонічного владику, щоб тортурами і заклинаннями вирвати в нього згоду на розрив контракту. А потім або вб'є мене, що буде милосердно, або просто залишить звиватися на камені до кінця самого світу.
- Sak duhbrus, arsa duhceas, valhah nes Ker, Lut, Khor. Zukur Iilre, kliur silre, branhre purs - porrush, klirush, ensilrush!, - мертва мова йому давалася в рази легше, що ж, були свої переваги в навчанні в диявола безпосередньо. Мої руки і ноги спалахнули вогнем, я безрезультатно замукав, з жахом спостерігаючи, як запікається на шкірі кров, що витекла з розрізів. Сонце, нещадний червоний згусток, опускався дедалі нижче й нижче за гори, тільки ледь помітна рожева смужка горіла над верхівками сосен, і чим більше вона блякла, тим яскравіше палали очі відьмака.
- Karmre khas setteso, botre sradas kroshso, oure eoss gulso! Dhar rou purs ohou - astarush, dharush, karush!, - кров закипала на моїх ранах, набувала форми, перетворювалася на безліч крихітних червоних щупалець. Вони пробиралися під мою шкіру, копошачись під нею черв'яками, ширше розтягували розрізи, випускаючи більше крові, і від цього ставали ще товстішими, ще сильнішими. Чаклун віщав, і разом з ним говорили голови вбитих дітей, незмигуючи дивлячись на нас тьмяними очима і ворушачи розпухлими язиками. Скільки часу минуло відтоді, як я викинув гребінець? Хвилин десять, п'ятнадцять? Мавка вже мала знайти його, і виключно від цього залежало, виживу я чи ні.
- Quaur eskaa our tarhsmadda nesho! Quaur karm lilsho ker nesho! Quaur bot hemsho lut nesho! Zuls zulrush! Fhonus fhonursh! Qualas qualarush! Osur valhah riags, osur saka smras, osur lil fers, ensiilrush - aghrush, lilrush, odarrush!, - пророкотав одержимий, розкинувши руки, немов грішник на хресті. Його обличчя смикалося від болю і зусиль у нескінченному калейдоскопі жахливих гримас, о, він страждав, але користі мені було від його мук, якщо на мене чекають у тисячі разів страшніші муки. Рознісся глухий гуркіт грому, вітер завивав так, що віковічні смереки з гуркотом билися стовбурами, а в їхній тіні клекотали, гарчали й завивали незліченні мерці. Тільки жах, поколіннями навіюваний їм силами Пекла, стримував їх від негайного нападу, пересилював дике бажання розтерзати нас із чаклуном і бенкетувати над нашими рештками, але краєм ока я вловлював вовче сяйво десятків очей. І в цьому міг бути мій порятунок. Чаклун зупинився біля моєї голови, пропалюючи мене божевільним поглядом, шкіра обтягнула його череп, зуби перетворилися на гострі ікла, рани розійшлися, оголивши червоні м'язи. Він підхопив мій кинджал, як стародавній жрець заніс його над головою, і прогарчав, стрясаючи весь світ:
- Odarush! Odarush! Odarush!
І слово в слово з ним я вимовив одну фразу, поставивши все своє життя і безсмертну душу на кін. Можливо, я просто не вмію перемагати інакше.
- Aghrush, Irsa…
Кинджал свиснув у жахливому замаху, я не витримав і заплющив очі, змирившись. Тільки троє з п'яти школярів доживають до кінця навчання, з чого мені бути винятком? Щось ніжно торкнулося моїх грудей, прохолодне і мокре, і... Болю не було. Ні, кинджал просто завис у повітрі, хоча по роздутим жилам на шиї відьмака я бачив, що він з усієї сили тисне руками - які перехопила мавка однією лише блідою долонькою. Подарований гребінь був затиснутий у другій. Сиве волосся тріпотіло в повітрі, під тонкою шкірою напружилися м'язи, а на вродливому личку був тільки щирий гнів.
- Ти... Ти зрадила мене? - слина пузирилася на губах відьмака, стікала чорними струмочками по підборіддю, але в палаючих пекельним вогнем очах була щира людська образа. Мавка закряхтіла, однією ногою впираючись мені в груди, другою - в камінь, навіть її сил було недостатньо для прямої боротьби, але губи вигнулися у вже знайомій мені усмішці:
- Гребінець. Він подарував мені клятий гребінець!
Чаклун гаркнув, натиснув сильніше, мавка впала на коліна, але не відпустила його зап'ястя. Секунду вони мовчки боролися, вона відкинула гребінець і з тріском зламаних ребер встромила йому пальці в бік, смикнула ними, бризнувши на мене розпеченою кров'ю й дрантям смердючої плоті. Одержимий закричав, відсахнувся, нечисть легко піднялася навшпиньки й ударом ноги відкинула його ще далі.
- Дурепа образлива! - рявкнув одержимий.
- Мерзенний рогатий! - зашипіла мавка.
І вони стрибнули один на одного. Він розсік повітря кинджалом, але лише зрізав пасма нечисті, що пірнула йому під руки, вона дотиком пазуристої п'ятірні розірвала груди покидька й обома ногами вдарила в живіт. Чаклун зігнувся, але спіймав її за щиколотку, розкрутив і зі всієї сили кинув у смереку, дерево застогнало, мавка закричала, хвоя обсипала її сухим дощем. Але цього було мало, щоб здолати нечисть. Вчепившись у дерево пальцями рук і ніг, вона стрибнула на одержимого, той з риком кинувся на неї, і повітря затремтіло від звуків жахливих ударів. Я шумно втягнув повітря і встромив зуби в язик, у роті стало солоно від крові, але дикий біль протверезив, скинув з мене пута наговору надто захопленого боєм не на життя, а на смерть чаклуна. Недовго думаючи, я скотився з каменю, простогнавши від хвої, що встромилася в понівечені долоні, перекотився землею і підхопив стирчавшу сокирку. Вчасно - чаклун примудрився зловити мавку за волосся, кілька разів приклав головою об камінь і зі звірячим риком перерізав їй шию. Чорт! Ні... Мій ніж створений, щоб вбивати нечисть. Вона здивовано подивилася на нього, піднесла пальці до розпаханого горла, потім до очей, немов не розуміючи, що сталося, чаклун і сам явно не вірив своєму вчинку.
- Що ж я накоїв... - з його грудей вирвався судомний схлип, і нечисть обвисла в його кулаці, як красива, але зламана лялька. Чаклун закрив обличчя рукою, впустив нечисть, вона впала до його ніг, а він закричав із таким розпачем, що повітря вдарило мені в груди, ледь не поваливши. Крик одержимого перейшов у виття, шкіра на лобі лопнула і на тлі сутінкового неба завилися назад два великих червоних ребристих роги.
- Ні! Геть, назад! Ти не владний наді мною! - він схопив їх і з зусиллям засунув назад, мотаючи головою. Мавка байдуже спостерігала за ним, занадто сильна, щоб померти миттєво навіть із такою раною, але все одно приречена на смерть. Чаклун різко підняв на мене очі, в яких тепер була лише ненависть, злісно вишкірився:
- Ти будеш страждати, присягаюся, кожну з останніх секунд свого недовгого і нікчемного життя.
- Я ж казав - ти наступний, виродку, - лише осклабився я, так само похитуючись на ногах. Разом із кров'ю з мого тіла витікала подарована зіллям сила, завдяки якій я і протримався стільки часу. Чаклун кинувся на мене, стискаючи закривавлений кинджал, але слова мертвої говірки вже зривалися криком з моїх губ, і повітря вихружувалося між пальців, натягуючись прозорими нитками.
- Eska-aur qah-h ushsha, misraur rsa ehrasha, scalrush, varrush, scalrush! - я хлопнув в долоні, моя тінь затанцювала, звиваючись в агонії, і вихор чорного прокляття закрутився між нами з чорнокнижником. Він в останню мить прикрився рукою, застогнав, його пальці вивертало в різні боки, шкіра лопалася і сочилася кривавою юшкою, м'язи роздувалися під нею і рвалися з мокрим тріском. Одержимий одним ударом відрубав передпліччя, лезо кинджала з плачем зламалося, і роздута жахливими пухлинами рука впала до його ніг, звиваючись, лопнула, окропивши його стопи кров'ю і гноєм.
- Навіть пекло поспівчуває твоїм мукам, горобчику, - лякаюче спокійно повідомив мене чаклун, розглядаючи куксу, з якої фонтаном била вже чорна кипляча кров. Він був на межі, ах, ще б хвилин п'ять, і його тіло не витримає дивовижних навантажень ритуалу, згорить зсередини від прокляття одержимості... Але в мене не було цих п'яти хвилин, тільки його сокира в руках і сміх одного крутого виродка у вухах. Мабуть, не пізнати мені прокляття Губителя на власній шкурі.
- Потанцюємо? - вирвалися з рота чужі слова. Чаклун посміхнувся, кивнув, гаркнув і стрибком опинився біля мене, я перехопив сокиру, заблокувавши удар, мене схопили за шию, я захрипів і у відповідь встромив пальці йому в очницю і вирвав око. Противник не витримав, розтиснув хватку, ми шумно перевели подих і востаннє вдарили обидва - він кулаком мені в груди, збивши з ніг, я сокирою йому в плече, хоча цілив в обличчя. Чаклун упав на коліно і зі стогоном висмикнув сокиру, кров із рани побігла на його пошматовані мавкою груди. Паритет? Ні. Мої рани нещадно кровоточили, а його тліли просто на очах, моїх сил ледь вистачало комара прихлопнути, але його вже поповнювались Аббадоном.
- Ти програв, - з зусиллям вимовив він зрозумілу нам двом істину. Сперечатися було безглуздо, одержимому залишалося лише дістатися до мене і зжерти серце, щоб зупинити розпад тканин, щоправда я б теж не назвав це перемогою. Без руки, без ока, без мавки, йому доведеться витратити місяці на відновлення, але ж нікуди не поділися ні демон, що прагнув отримати контроль над ним і вирватися у світ смертних, ні моя наставниця, яка точно буде мстити. І це ми теж обидва розуміли.
- Але, знаєш, було круто. Зізнаюся - все життя мріяв про такого учня, - чаклун змусив себе піднятися на ноги, використовуючи сокиру як ціпок, і зробив перший крок. Другий. Я дивився, як невблаганно наближається моя смерть, навіть не смикаючи ногами, намагаючись відповзти і скинутися в гірський потік, наклавши на себе руки - і на одержимого. Я занадто втомився.
- Які останні слова передати Анні, коли вона прийде за моєю головою? - запитав він.
- Сам передам, - я змусив себе сісти, відчуваючи, як з кожною краплею крові мене покидає життя. Мене могли врятувати тільки еліксири, але між ними і мною височів чортів відьмак, і я вловлював сморід сірки і гниття його плоті.
- Знову вдаєш із себе крутого, горобчику? Озирнися - ти один, беззбройний і при смерті!
- Дідька лисого, - посміхнувся я, облизавши закривавлені губи.
- У мене є вони.
Вони були скрізь. Бліді й прекрасні мавки з мавпунами сиділи на гілках, що навіть не прогиналися під їхніми тонкими тілами, довкола них зграями ласок сновигали хухи. Темною зубастою кулею листя і хвої обертався блуд. Впившись кігтями в кору дерева, шкірився вовкулак, раз у раз струшуючи кудлатою головою. Потворні богинки з обвислими грудьми в оточенні ще більш огидних бісів. Усі вони. Відьмак звалився на коліна, закинув викривлене неясним мені захопленням обличчя до нічного неба і гомерично розреготався, його сміх дедалі більше тремтів, аж доки не перетворився на нелюдське виття - а потім нечисть кинулася на нього з усіх боків, заживо роздираючи на шматки. Я впав на лікті й поповз до каменя, звиваючись всім тілом, схлипи виривалися між моїх стиснутих зубів. Якщо не встигну себе підлатати і напхати зіллями до того, як нечисть закінчить пожирати ненависного їм одержимого, стану наступним.
- Братик... - простогнала мавка, дивлячись на мене порожніми чорними очима. Я сів поруч, я потягнувся за саквояжем, відчинив його - і хихикнув. Ні, ну це нечесно. У запалі бійки ці двоє розбили всі мої еліксири, от дурість... А я ж обіцяв повернутися за справжнім поцілунком. Адже мені ще належить заслужити золотий череп. Допомогти наставниці врятувати світ, чуєте? А вони розбили мої...
Сліз не було. Не було й сміху. Я просто заплющив очі й притулився мокрою потилицею до розпеченого каменю, відчуваючи пульсацію в його тверді. Розуміння кінця розчавило мене, і я уривчасто дихав, ридаючи без сліз. Щоки ще пам'ятали палючий дотик крижаних пальців. Ніздрі лоскотав аромат волосся і шкіри. Бездонні очі посміхалися мені, дражнили мене, гнучке тіло сковувало міцними обіймами, і ми поклялися - я повернуся, а вона стане моєю, навіки. Після одного єдиного поцілунку. Не відриваючи очей, я підняв руки, намагаючись обійняти танучий в темному небі фантом тієї, яка занадто пізно мені відкрилася. Ні. Тієї, яку я занадто пізно помітив. І яка тепер ненавидітиме мене все життя.
Пробач, кохана, я знову обісрався.
Я розплющив очі, подивився на мавку, що продовжувала мовчки лежати поруч, стискаючи в кулачку той самий гребінець. І так само мовчки плакала. Її народ гарчав, верещав, жадібно чавкав, а вона беззвучно плакала, валяючись на землі - бідна, самотня, покалічена іграшка. Я нічого не міг вдіяти, навіть якби знав як зцілювати мертвих: рани від мого кинджала смертельні. Мені б її ненавидіти за всіх загублених дітей, мені б радіти, що ціною одного лише жалюгідного життя непутящого школяра я прибрав двох таких могутніх істот, як вона та її повелитель, але моє розбите серце наповнилося лише жалістю. Стиснувши зуби, я за пахви підтягнув мавку до себе і поклав головою на коліна. На щастя, вона нічого вже не важила, танучи як місячне сяйво.
- Твоє волосся знову сплуталося, - цю фразу я мав сказати не їй, але зараз уже нічого не мало значення. Нечисть закінчувала бенкетувати, розтерзавши чаклуна до кісток, хвилина чи дві, як вони візьмуться за мене, тож хоч встигну зачесати цю дурепу. Мавка притихла, притискаючись своїм холодним голим тілом, я почав розчісувати сплутане волосся пасмо за пасмом. У стародавні часи, коли на цьому камені лилася гаряча кров на славу забутих диких богів, між народом живих і народом мертвих було укладено договір. Кодекс. Норми і кордони, які дозволяли обом народам співіснувати разом у відносній хижій гармонії. І вдивляючись в вищирені закривавлені пащі, в палаючі вогниками очі, я намагався не шкодувати, що поклав за нього життя. Я просто розчісував сплутане волосся вмираючої мавки, а її подруги співали, піднявши забруднені кров'ю прекрасні обличчя, і слова відлунювалися в моєму серці.
- Ходить сон, коло вікон, а дрімота, коло плоту...
- Тай питає сон дрімоту, де ми будем ночувати...
Гребінець ковзав з легкістю між волоссям, я моргав, проганяючи сльози, і його колір тремтів разом з моїм згасаючим поглядом. Ось вони сиві, немов серпанок струмують між зубчиками гребінця, а ось згортаються темними кілечками, вперто намагаючись пролитися крізь пальці. Смерть розірвала межі між маренням і сьогоденням, я вмирав, але все одно відчайдушно тягнувся до своєї мрії, якій тепер доведеться навчитися самій розчісувати волосся.
- Де хатинка тепленька, та дитина маленька...
- Там ми й будемо ночувати, та дитину колисати...
Повернувши гребінець у вузьку мертву долоню, я взявся заплітати волосся в косу, нехай навіть забруднюючи сиві пасма кров'ю, перев'язав їх тепер непотрібним для мене бинтом. Мавка притихла, притискаючи гребінець до щоки, прикривши очі пухнастими сивими віями, а її народ, оточивши останки відьмака, дивився на нас двох. Чаклуна і нечисть, вічних ворогів. І останніх одне для одного.
- Ой на кота та воркота, на дитину й та дрімота.
- Котик буде воркувати, а дитинка буде спати...
Ззаду пролунав гучний тріск, щось величезне і сильне продиралося між затихлих смерек. На мене впала кудлата тінь таких розмірів, що вкрила собою всю галявину і різко вишкірившуся нечисть, на периферії зору я побачив серпи пазурів, що висікали з каменю іскри.
- Він мр-мій, гнилий лівер-р! Геть!
- Згинь, Йольський кіт! Ти чужий тут і нам!
- Мр-р... Це виклик, мер-ртві?
Я видихнув, прислухаючись у пів вуха до їхнього гарчання, зарившись пальцями в шовк волосся мавки. Ось і все. Ось така в нас вийшла лісова пісня. Залишається тільки втішатися тим, що за моєю душенькою з'явилося щось настільки моторошне, що навіть вся тутешня нечисть помітно зажурилася, вочевидь не кваплячись починати кривавий розподіл. Мавка посміхнулася, посміхався і я, знову і знову бачачи сонячне світло в горіхових очах, і тихо шелестів очерет, і наше дихання лунало так голосно, що заглушало гуркіт гірського потоку.
- Я люблю тебе, Марічко, - ледь чутно зізнався я, розуміючи, що серця залишилося рівно на один удар. Не соромно плакати, вмираючи у свої шістнадцять, адже нехай я все свідоме життя вдавав із себе бойового чаклуна Польського дому Каббали, готового віддати життя будь-якої миті, на ділі я просто загублена дитина. Як і мавка.
- І я тебе, братику, - пошепки відповіли мені мої мрії.
І я заплющив очі.
