Коли ми вийшли з ритуальної, Іванко щось весело розповідав старому. Той увесь розчервонівся, ледь пара не валила з вух, віночок сивого волосся стояв сторчма, а очі блищали ну вже зовсім молодцювато.
- Хіба це шапочка? - запитав Вовк.
- А ти в мене головою тицяєш? - відповіла Червона Шапочка.
Старий закудкудакав, розхлюпуючи чай із чашки просто на стіл. Серцеїд усміхався, знайшовши вдячного слухача, Марічка ж зафіксувала спійманого кота й активно чухала животик звірюці, що змирився з поразкою.
- Іванко, Іванко... - скрушно зітхнула подруга. Хлопець лише знизав плечима, анітрохи не зніяковівши, на відміну від старого. Той аж підстрибнув на табуретці, ледь не загубивши окуляри, вочевидь не знаючи, куди подіти очі й ховати тремтячі руки. Їй-богу, як спійманий на гріху гімназист.
- Ми... ось... чаєм із булочками балуємося, панно...
- Я бачу, - Христя стиснула губи, опустилася з моєю допомогою на вільний стілець. Я кинув у принесений старим чай кілька ложок цукру, перемішав їх, спробував - вийшла жахливо-нудотна гидота. Саме те, що треба. Звичайне чаклунство виснажує, а чорне висмоктує останні соки. Зараз Христина потребувала двох речей - відпочинку і солодкого; звалитися від слабкості є шанси навіть за всієї її селянської фігуристості.
- Еліксири-и в сумці-і, - наспівала Марічка, ковзнувши по нам допитливим поглядом.
- Ні, так відійду, - подруга поморщилася, але зробила героїчний ковток чайної бурди. Іванко, підперши щоку рукою, спостерігав за мною, у його фіалкових очах раз у раз перекидалися чортики, а пухкі губи глузливо кривилися.
- Гей, красунчику, не вкради моє сердечко...
- Відвали, - я, тим не менш, почервонів. Хлопець задоволено хихикнув, явно цього домагаючись.
- Пане Пензику, ми насвинячили в ритуальній, я пізніше приберу... - втомлено сказала старому Христя.
- Ні, панно! Чого надумали! Це обов'язок господаря, сам піду! Мені не складно! - він замахав на неї руками і тут же, немов побоюючись, що дівчина забере в нього віник і совок, підхопив їх у пахву і квапливо побіг у ритуальну.
- Як би його удар не схопив від надлишку почуттів, - Іванко посміхнувся, потер пальцем родимку біля лівого ока.
- Залиш старого в спокої, Василь-Антоничу. Де ти взагалі таких паскудств нахапався?
- Як де - у борделі, моя чарівна троянда, - він по-блазнівськи цмокнув руку подруги і, корчачи пики, пішов допомагати старому. Дівчина відмахнулася від нього, як від надокучливої мухи, але не витримала і посміхнулася. Її обличчя трохи порожевіло, в очах з'явився колір і блиск, рука, що лежала в моїй (вільність, за яку Ян відірвав би мені голову, якби був поруч) уже майже не тремтіла. Я ніжно погладив тонкі пальці подруги своїм великим, дивлячись убік, вона м'яко стиснула мою руку - і моє серце стиснулося слідом.
- О вичверяє, ага? - я кивнув у бік ритуальної.
- Хоча б при Малій посоромився, - кивнула Христина.
- Коли кіт залазить на кішку, у неї з'являються кошенята. Я не дурепа, сестричко, і не маленька дитина. Скажи, а в хлопців він теж колючий і мокренький? - Марічка продовжила тискати щоки кота. Христина подавилася чаєм.
- Матір Божа Марія... - вона закрила обличчя долонею, і її плечі затряслися від сміху. Ми з дівчинкою переглянулися, Мала завзято підморгнула. Я посміхнувся, пригладив їжачок волосся спітнілою долонею і вирішив брати бика за роги.
- Христя...
- Що?! - вона відірвалася від чашки яскраво-червона, як згадана троянда.
- Вже вирішила, як вчинити зі звітом? Що в ньому, ну-у, вказати...
- А... - вона з полегшенням видихнула, і тут же знітилася, повернувшись до вивчення вмісту чашки.
- Правду.
Я застогнав. «Правда» означала, що в кращому разі на мою шию навішають з десяток нарядів. Нехай ми і майбутні круті бойові чаклуни, які не те що звичайну нечисть, а Древніх у ріг баранячий скрутять, от тільки посуд сам себе не помиє, підлоги не підметуть, та й на ринок за продуктами наша економка звикла ходити з живими рабами, а не мертвими. Звісно, не мені боятися нарядів, я й так із них практично не вилазив на пару з Серцеїдом та Свистком, але це не означає, що мені хочеться вкотре перетворюватися на посміховисько Багряного шабашу. Отже, час переходити до брудних методів боротьби.
- Розумію, я винен. Так, я заслужив покарання. Але подумай про... - я нишпорив поглядом по бідній холостяцькій кухоньці, намагаючись хоч за когось зачепитися. Знайшов.
- Про Малу!
- А що з нею? - Христина здивовано підкинула руду брову. Марічка, не відриваючись від кота, навіть не повернувши голови, скосила на нас око. Я непомітно для Христини потер пальці в більш ніж красномовному жесті підкупу. Куточок рота дівчинки сіпнувся.
- Братик обіцяв допомогти мені з теплицею. Треба перетягати гній і вивезти бур'яни на звалище.
- І ти не обманюєш мене, вірно?
- Ні, сестричко, - личко дівчинки було істинно ангельським і лагідним.
Христя перевела допитливий погляд на мене, але я вже дивився в інший бік, граючись із чашкою чаю.
- Брешете ж, знаю я вас... Шито, Крито і...
- Корито, - закінчив за неї Іванко, з чийого легкого язика і пішло це дивне прізвисько нашої невгамовної та скорої на все лихе бурлачої трійки. Очі хлопця посміхалися, а ось пан Пензик помітно позеленів, нехай і намагався триматися молодцем. Розумію. Минулого разу взагалі довелося віддирати кишки кролика, що прикипіли до стелі. Тоді ми завалилися до нього після бійки з вельми обжерливою стригою, яка дала просратися всім.
- Гадаю, Яна немає сенсу чекати, - Христина відставила недопитий чай, потерла втомлено лоб.
- Може, по чарочці? Знайома з Лемберга надіслала відмінну вишневочку... - старий підморгнув.
- Обожнюю вишневочку, - вліз Іванко.
- Обійдешся. А вам, пане, спасибі за гостинність, - подруга чемно вклонилася старому.
- Нема за що, панно. Ми ж свої, чаклуни, варто триматися один одного, - Пензик енергійно закивав, я з жахом дивився, як його худорлява шия гнеться, ризикуючи будь-якої миті зламатися.
- Я тут попросити хотів панну... Здається, у будинку завівся заблукалий дух. Привид... Feah, - він змовницьки понизив голос до моторошного шепоту, знову ледь не з богоговійним трепетом вимовивши назву нечисті мертвою говіркою.
- Невже Понятковського? Знову виє «ще Польща не загинула» під дзвін кайданів? - пожартував я, роздратований цим його дурним пієтетом.
- Ні, паничу, я може й старий, але не дурень, - Пензик надувся як індик. Негарно з мого боку, але старий явно ніс нісенітницю. Нечисть сковує безліч правил, навіть вкрай безглуздих на перший погляд, і одне з них - недоторканність житла. Навіть найсильніші, навіть найстрашніші представники нечисті нездатні без запрошення переступити поріг, і все, що їм залишається - корчити страшні пики та завивати в димохід. У теорії.
- Хтось помирав тут останнім часом? - Христина звернулася до старого, нагородивши мене втомленим поглядом.
- Ні, панно. Я тому й здивувався, чого ще неприкаяному духу тут добрих католиків лякати, та...
- Гниллю смерділо? Може, самі по собі скрипіли мостини або падали книжки з полиць? Тінь шмигала в кутах? Вікна вкривалися інеєм? Свічки спалахували? - перебила подруга.
- Ні, - старий ніби сам розумів дурість власних слів, жалюгідно посміхаючись.
- Тоді не знаю. Ваша квартира під хорошим захистом, я перевірила обереги. Може пан просто сплутав заблукалу літавицю або опівнічницю, - Христина розвела руками.
- Може й так, - старий погодився явно через силу. Ми з Іванком переглянулися, комусь вочевидь треба менше налягати на ту саму вишневочку, хоч би якою чудовою вона не була.
- Ну а якщо я не помилився, панно? Нехай я і не рівня вам, але... - Пензик чемно почекав хвилину, поки Христина взувалася з моєю допомогою. Я скористався цим, щоб полоскотати її вузьку стопу, за що отримав в вухо від Малої з вимогою, щоб взув і її.
- Якщо пан не помилився, і це справді feah, то йому слід знати, що вони нешкідливі, якщо до них не лізти зі своїми люб'язностями. А якщо й раптом надумає на вас завивати, вистачить знака або жмені солі, миттю відвадите, - подруга надто втомилася, щоб приховувати роздратування. Старий надувся, відвернувся, у нього навіть потилиця від образи почервоніла, тож Іванко дружньо поплескав його по плечу.
- Якщо дух раптом належить невтішній покійній красуні, кличте, товариша в біді не кину.
- Як скажете, паничу, як скажете…
- Бережіть себе, - Христина ввічливо вклонилася. Старий, не дивлячись їй в обличчя, так само вклонився, потиснув руку мені, Іванкові, марно спробував погладити Марічку по буйних кучериках.
- І ви себе, діти.
На клітці було похмуро. Тихо. Дуже тихо.
- Хто останній, той обісрався, - дурним голосом рявкнув Іванко і полетів разом із Марічкою сходами під її веселий писк. За ними повільно пішла Христина, занурившись у свої думки. Я ж навіщось озирнувся, прикидаючи, як це - опинитися на місці старого. Він цілими днями сидів у своїй квартирі, зрідка перекидаючись словом-другим із сусідами, і навіть рідкісний візит школярів для нього вже свято, ось і намагався здатися корисним. А за фактом - старий нешкідливий недоучка. Я посміхнувся про себе - аби тільки не вбився.
І тут по шкірі поповзли мурашки. На мене хтось дивився. Я повільно, немов нічого не сталося, розвернувся на підборах, забравшись рукою до кинджала в пахві. Сміятися над старим різко перехотілося.
Третій поверх слабо освітлювався газовим ріжком, ледь можна було розібрати напис на невеликій бронзовій табличці. «Мадам Піфія». І помітити злегка прочинені двері. Невже тутешня шарлатанка нас виглядала? У грудях залоскотав сміх, презирливий і їдкий, мені майже хотілося кинути в обличчя цій бабі, що вона просто жалюгідна брехуха. Я зі зневагою скривив губи, зібрав слину і демонстративно харкнув на сходи.
- Пані має що сказати? - глузливо кинув у темряву прочинених дверей. Відповіді не було, хтось просто стояв і дивився. Від цього погляду, цієї моторошної тиші мені, мисливцеві на нечисть, стало не по собі.
- Так і стоятимемо й витріщатимемося? Чи це запрошення в гості?
Двері трохи ширше відчинилися, у темряві проступила фігура дівчинки. Складно хоч щось розібрати, але це аж ніяк не побачена мною жінка. Та була зрілою, фігуристою, ця ж явно годилася їй у дочки. Темне, майже чорне волосся, величезні перелякані очі, тонкі пальці, що курячою лапкою стиснули одвірок.
Мені стало соромно. Дуже.
- Ви... Вибач, - пробурмотів я і тільки-но ступив на сходинку вище, як двері з брязкотом зачинилися. Я стиснувся, ледь не піднявши руку в знаку Оберегу, але лише провів нервовими пальцями по обличчю. Мабуть, мені варто відпочити.
- Гей, дуриндо, ти чого там застиг?! - гучний крик Іванка висмикнув мене із заціпеніння, і я кинувся сходами. До самої останньої сходинки мене не відпускало відчуття чужого погляду.
Ян чекав на нас на вулиці, притулившись спиною до стіни і похмуро розглядаючи зграю місцевої голоти, яка підсапувала заїкаючогося панича в окулярах. Судячи з панічних поглядів, які він раз у раз кидав на Яна, як і з уже витягнутого з кишені гаманця, клієнта підігріли, і ось-ось він добровільно віддасть свої кровні. Мені була знайома ця гра. З обох сторін.
- Я думала, ти повернешся, - Христина несміливо посміхнулася Яну, але клятий поляк мовчки розвернувся і пішов у бік виходу з нетрів. Дівчина, опустивши голову, попрямувала слідом, Марічка з Іванком підстрибом за нею, і нашу процесію замкнув я, куйовдячись у порваному пальто.
І ні, я говорив собі, що впораюся. Я говорив собі, що бувало й гірше. Що навіть якщо на мене чекає прочуханка від наставниці, то я й не таке бачив. Але що ближче ми наближалися до триповерхової будівлі з червоної цегли на відшибі, з трьома рядами вузьких темних вікон і сірим, як свинець, похилим дахом, то більше мене полишала хоробрість, хмаринкою пари вириваючись із рота з кожним сумним видихом, і дедалі слабкішим було відчуття повернення до рідної домівки. Я цілком міг так назвати Школу, як-не-як я топтав тут пристойний п'ятий рік, і за цей час вивчив ту від підвалу, в якому знаходилася лабораторія, чаклунська клітка і карцер, до захаращеного горища, де часто ховався від неминучих покарань за витівки. Розташована величезною буквою П, будівля ділилася на три частини. На першому поверсі - їдальня, лазарет, господарські приміщення, теплиця, на другому - бібліотека і навчальні класи, на третьому - загальні спальні для молодших і простих школярів, окремі для старших і викладачів. Ліве крило - для хлопців, праве - для дівчат. Внутрішнє подвір'я використовувалося як полігон і стадіон одночасно, одним кінцем виходячи на Стир - і його похмурі води влітку тішили нас водними розвагами, а скуті зимовими морозами перетворювалися на плацдарм для фанатів хокею чи ковзанів. У променях холодного сонця сяяла вилизана мною напередодні бронзова табличка, прибита біля масивних дверей - «Притулок Святого Кипріяна». Сирітський будинок, казарма і alma-mater. Школа.
- Багряненькі! - нас весело привітала Зіссель Розенгарт, яку ми всі ласкаво називали Зіссі, чарівна кучерява брюнетка. Поруч із нею, як завжди мовчазний і з книжкою в руках, поблискував скельцями окулярів Марк Беркович, старший школяр. Нам пощастило, сьогодні на вході чергував Білий шабаш, і можна було очікувати не хлопця, а їхнього лідера, Божену Опозду. Відому так само як Біла Королева для підлабузників або Біла Сука для інших. Пронесло. Мабуть, зайнята звичайними для неї справами: самомилуванням у дзеркалі або вбивством чужої самооцінки.
- Мені подобається цей мереживний комірець, Зіссі. Освіжає твоє гарненьке личко, - розплився в усмішці Іванко.
- Ой, дякую! - дівчина миттєво зачервоніла, кокетливо стрельнувши в хлопця темними сяючими оченятами. Він усміхнувся ще ширше, на мою скромну думку як ніколи скидаючись на кретина.
- Ходімо, Серцеїде, - суворо кашлянула Христина.
- Впевнений, ви й без мене впораєтеся, - хлопець не зводив палаючих поглядів із Зіссі, яка червоніла дедалі чарівніше, погладжуючи пальчиками ті самі згадані мережива.
- Ворушись, - могильним голосом кинув Ян, і посмішки посіріли. Зіссель злякано стиснулася, Іванко скривив губи в явному бажанні щось сказати, але огризнутися не ризикнув. Можливо, я б і поспівчував цій милій парочці, але зараз набагато більше сповнювався жалем до себе. Настільки, що тихо схлипнув, переступивши поріг будівлі. Усередині Школи було тихо, як завжди в цей час, і причина була не тільки в тому, що частина шабашів виконує завдання, а інша сидить над підручниками. На жаль, усе було набагато гірше. Спочатку ця Школа знаходилася в Лемберзі і була так само багатолюдна, як інші дві у Вільно і Познані, в півтори сотні людей і з вивіскою не сирітського притулку, а помпезної гімназії. Так було до сумнозвісної Лемберзької різанини дванадцять років тому, коли під час нападу на однойменну Школу відьмака-двоєдушника загинули всі чаклуни-наставники та майже три чверті школярів. А іншим повезло вижити тільки тому, що в самій Школі тоді гостювала Майстер, вона ж і здолала одержимого. Гімназію на якийсь час закрили, але за кілька років заново відкрили вже в Стародубках під керуванням нашої наставниці, яка пішла у відставку після поранень. Оскільки вцілілі в різанині учні вже пустили коріння в інших Школах, вищі чини Дому покректали, почесали макітри, покашляли про малий бюджет і вирішили набирати нових школярів з нуля, і розширювати шабаші поетапно. Будівля постійно здавалася спорожнілою і занедбаною, адже замість визначеної кількості нас було навряд чи тридцять душ. Відчуття пустоти лише посилювалося у величезному холі під холодними очима погруддя видатних чаклунів, яких очолювала Лілія Збишевська, засновниця Польського дому, чий титул Багряна і дав назву нашому шабашу. Вважалося гарною ознакою потерти її мармурові груди перед іспитом, а особливо упороті й зневірені навіть їх цілували. Утім, спрямований на мене погляд пані Слави Потоцької, чаклунки-наставниці Білого шабашу, економки Школи, а ще прокурора, судді й ката в одній особі для всіх винних, був анітрохи не теплішим. Не хочу хвалитися, але я значився в неї на особливому рахунку, і червоне широке обличчя осяяла усмішка м’ясника, варто було їй помітити стан мого одягу.
- Тхоревич, зазирни потім у мій кабінет. А до цього подумай над своїм ставленням до виданого тобі майна Школи.
Мені залишалося лише гірко зітхнути і покірно вклонитися. Краще б мене порішила кікімора. Картини всіх можливих екзекуцій яскраво виринали в моєму мозку аж до самого кабінету нашої наставниці, директора Стародубенської школи, екс-капітана Губителів і, можливо, найсильнішого чаклуна всього Старого Світу.
- З Богом, - тихо промовила Христина і боязко постукала у двері. Ті беззвучно відчинилися.
В кабінеті було ще темніше, ніж у всій будівлі, вікна щільно закриті шторами за винятком одного, і балки стелі губилися в пітьмі, пузаті шафи з десятками мерехтливих корінців книжок потопали в тінях; деякі з них навіть ворушилися, немов вітаючи нас. Стіл наставниці стояв в іншому кінці кабінету, завалений паперами і письмовим приладдям, серед яких чужим елементом виглядав покритий рунами цапиний череп. Підлогу вистилала товста килимова доріжка, а над нею повільно розгойдувалася на ланцюгах важка люстра. Щось стежило за нами, влаштувавшись на ній, але я звично потупив очі, не бажаючи зайвий раз задивлятися на нечисть-слугу. Щойно ми увійшли всередину, двері так само беззвучно зачинилися за нами.
- Пані Анно, ми прибули, - Христина з Марічкою присіли в легкому кніксені, ми з хлопцями шанобливо вклонилися.
- Добре, - голос наставниці був холодний і тихий. Вона стояла біля єдиного не заштореного вікна - тендітний силует, вирізаний із чорного паперу і приліплений на світлий прямокутник. Ми мало що про неї знали, якщо чесно, і в мізерних наших відомостях не було нічого особистого. Знали, що вона родом із поліських боліт, і що їй ще немає й сорока. Що за спиною наставниці блискуча кар'єра бойового чаклуна, і до самої Лемберзької різанини її пророкували наступницею старої розсохи Петера Леварта, Верховного магістра Дому. Як і те, що вона сама відмовилася від місця після трагедії, зосередившись на вихованні нового покоління школярів. Всім було відомо, що жінка - член Тріумвірату, трійці найсильніших у світі чаклунів і, на папері, керівництва всіх Домів Каббали. Нехай у наших відомостях вистачало прогалин, і постать пані Анни була оповита таємницями, але ми знали, що титул було дано їй за ідеальне володіння всім, у чому здатний проявити себе чаклун, починаючи від чорних чар і закінчуючи алхімією.
Майстер.
Мені складно було повірити в її силу, розглядаючи майже дівочу постать, навіть дещо незрілу на тлі соковитої Христини, але в жінці було щось таке, що від одного її погляду навіть веселун Іванко губився, я намертво затикався, а Ян уже не здавався таким самовпевненим і непробивним.
- Ви виконали завдання, - вона не питала, але й не стверджувала, просто помітила, розвернувшись до нас. Високе відкрите чоло з вертикальною зморшкою на переніссі, простий прямий ніс, стиснуті тонкі губи над круглим невеликим підборіддям і холодні очі, приховані вчительськими круглими окулярами в тонкій оправі. Злегка хвилясте темне волосся з прямим проділом, зібране у вузол на потилиці. Бліда шкіра шиї, відтінена високим коміром простої сірої сукні. Жодних прикрас, крім персня на великому пальці з круглим, як око, смарагдом, і світлої брошки-бражника на лацкані коміра з перлинами на крильцях.
Ще один жест, просто простягнута долоня в наш бік, і Марічка з усією спритністю рвонула до наставниці, зарилася обличчям у живіт у радісних обіймах. Наставниця не змінилася в обличчі, але погляд трохи потеплішав, а рука лягла на голову Малої, перебираючи її розпатлане волосся. Незважаючи на зовнішній холод, Майстер любила нас, але лише наймолодшій було дозволено відповідати відвертою взаємністю. Кумедно, як схоже вони виглядали: однаково темноволосі, худенькі, світлоокі, чимось схожі на маму і доньку. Я швидко придушив безглуздий укол ревнощів. На відміну від усіх нас, Марічка була підкидьком, ніколи не знала своїх батьків, і, можливо, тому їхні стосунки були настільки близькими. Або мала негідниця вкрала і серце наставниці.
- Чекаю звіт до вечері. Виникли ускладнення? - звісно, Майстер дивилася просто на мене. Я втиснув голову в плечі, бажаючи розчинитися в тінях або злитися зі стіною під цим холодним поглядом, від якого ніколи нічого не ховалося, і серце заколотилося в грудях.
- Ні, пані Анно. Ми вистежили кікімору, яка нападала на людей, і вбили її. Щоправда, довелося використати посох, заради... Неважливо. Деталі я вкажу, - спокійно й тихо відповіла Христина. Якщо можна було вгадати її хвилювання, то в нервовому бганні сукні. Я ледь стримав зітхання полегшення, але все ще тужливо переминався з ноги на ногу під пригнічувальним поглядом наставниці. Нарешті Майстер опустила погляд на мордочку радісно усміхненої Малої, і дихати одразу стало легше. З люстри на підлогу плямою впала тінь, розтеклася й одразу ж зібралася назад, на світлі прийнявши форму кікімори, хижий рот і пазурі блиснули сталлю, а крізь діру в гриві сплутаного волосся на нас дивилося налите кров'ю око. Мої шанси з кікіморою в провулку були приблизно рівні, ця ж здатна випатрати мене за кілька секунд. Нечисть підхопила щось зі столу наставниці й піднесла Христині. Я покосився з деяким інтересом. Газета?
- Добре. Посох залиш мені. Приступайте до наступного завдання.
- Вибачте, пані Анно, але хіба ми не заслужили на відпочинок? - запитав до того мовчазний Іванко. Кікімора різко смикнула головою, темний язик ковзнув по губах, але сама наставниця навіть не повернулася до нього, продовжуючи розглядати обличчя Марічки. Зате повітря різко стало важким.
- Ти сперечаєшся зі мною?
- Що? Ні, пані, - Іванко вимучено посміхнувся, трохи задираючи підборіддя, - але правила…
- Не кажи мені про правила, Василь-Антоничу, - обірвала його наставниця. Хлопець насупився, але не ризикнув гнути свою лінію далі. Ні, почасти я його навіть розумів, найменше мені знову хотілося тягнутися назад на вогкі вулиці, коли ми мали повне право провести залишок дня в притулку, тим паче після бійки з кікіморою. Витягнутися на ліжку, жувати окраєць хліба з маслом, вициганений на кухні, слухати сальні жарти Іванка або перекидатися з ним у карти до самої вечері здавалося гідним заняттям у моїх очах, але я не ризикнув його підтримати. Не хотілося знову відчути на собі тиск погляду наставниці, яка читала мене, як відкриту книгу.
- Що таке Кодекс, Василь-Антоничу? - запитала Майстер.
- Ем... Звід правил для нечисті й чаклунів, угода, укладена після війни сотні років тому?
- Ні. Це рівновага, яку ми змушені охороняти. І рівновага, яка останні тижні порушується повсюдно. Місто гуде, діти, як вулик. Тільки за цей ранок невідомі підпалили склади торгового дому Вацлава Пржемисловського, закидали камінням і гноєм костел Петра і Павла, напали на родичів низки шляхетських родин... І всі, як один, розчинилися в тінях: жодних слідів, жодного умислу, нічого.
- Нечисть? - я ляпнув, бажаючи козирнути догадкою, але тут же прикусив язик під поглядом наставниці. А хто ще, розумнику? Питання в іншому - навіщо їм це робити? Звісно, мертві душі складно назвати доброзичливими, здебільшого вони рідкісне паскудне лайно, але настільки межі не переходять. Зайва увага для них як сіль, а тут відверті й хуліганські витівки.
- Думаєте, за всім цим хтось стоїть? - задумливо запитала Христина.
- Думаю, вам варто зайнятися роботою. Два дні тому невідомі напали на такого собі пана Крауткопфа, власника низки підприємств, - наставниця скуйовдила волосся Марічки і м'яким поштовхом відправила її назад до нас. Я покосився через плече подруги, нехай мені й довелося встати на носочки, намагаючись розгледіти заголовок у напівтемряві, і ні разу ради дотику щокою до вигину теплої шиї. «Poseł polski», жовтушна газетка, але її новинам часом можна вірити.
- Точно наш випадок, пані Анно? - подруга насупила світлі брови.
- Так. Його пошарпали, але жодної цінності не пропало. Сам пан поки що марить після травм, але доглядальниця чула від нього про монстра. Чудовисько з жіночим обличчям.
- Напад був у Гадючнику? - Іванко перевів погляд на Христину, чомусь переможно посміхаючись.
- Так.
- Справу розкрито, це наша покійна кікімора. Усім спасибі, усі вільні, - він відвісив жартівливий уклін, але тут же знітився під поглядом Майстра. Скельця окулярів наставниці спалахнули, приховавши очі, рот стиснувся в тонку риску.
- Ідіть.
- Спасибі, пані Анно, - Христина ввічливо присіла і вийшла з кабінету, решта вклонилися і пішли за нею. Майстер не відповіла, вона знову повернулася до вікна, і біля її ніг вірним псом згорнулася кікімора, продовжуючи розглядати нас палаючим оком.
- Що будемо робити, Христя? - запитав Іванко, коли ми спустилися назад у хол. По його обличчю було помітно, що найменше хлопцеві хочеться щось робити, а куди більше - повернутися до загравання з Зіссель.
- Час-то пізній, Христино, поки дочалапаємо до Гадючника, поки назад, та й сенс... - додав я і свою порцію ниття.
- Адже навіть такій дуринді, як Тхір, зрозуміло, що пана пошарпала вбита кікімора, то чого тільки даремно час витрачати? - продовжував Іванко, невинно посміхаючись.
- Не можу не погодитися з цим солодким дурником, Христине, але рибка в сітці, тільки даремно дупи морозитимемо, - підтакував я.
- Помовчте, я думаю, - обірвала нас Христина.
Усе, що залишалося - знизати плечима. За роки навчання з подругою я напам'ять вивчив її основні фрази. «Хлопчики...» - варто притримати коней. «Правду...» - значить, комусь намилять шию за витівки. «Думаю...» - закрити роти і не відсвічувати, поки лідер шабашу вирішує, як нам вчинити. Перечити їй зараз нерозумно, лише накличу на себе гнів Яна.
- Розділимося, так буде швидше. Я займуся звітом по сьогоднішньому полюванню і звірю всі дані щодо нападів, може вийде знайти спільні зачіпки. Василь-Антонич…
- М? - хлопець відірвався поглядом від Зіссі, чому посприяв стусан Яна.
- Вирушай до пана Крауткопфа, якщо пан справді жид, то навряд чи слуг багато, і найімовірніше всі - баби. Використовуй свої, - подруга тихо зітхнула, - таланти, дізнайся все, що зможеш.
- А до завтра це не почекає?
- Ні, не почекає. А ви, Анджей і Ян, поверніться в Гадючник, огляньте місце нападу.
- Прийнято, - спокійно відповів хлопець, поїдаючи мене очима. Мені тут же стало погано.
- Може, я краще допоможу тобі в бібліотеці? Книжки там тягати, чай зробити, ну... - я вклав усю жалість, що була в мені, у кинутий на подругу погляд. Вона здригнулася, і моє серце затріпотіло в надії, яку тут же вщент розбили її сталеві очі.
- Це наказ, Анджею. Ти знаєш правила - школярі завжди патрулюють попарно.
- Але…
- Тхір, - Ян нахилився до мене, зазираючи в обличчя, обняв п'ятірнею потилицю, і я поспішно проковтнув ниття. Це краще, ніж давитися його кулаком.
- Ворушись. Швидко.
- А Мала? - я навіть не намагався приховувати свій відчай.
- Марічка піде з братиками, і срати вона хотіла на всілякі правила, - дівчинка діловито склала руки на грудях, з викликом піднявши підборіддя вгору. Виглядало це рівною мірою і комічно, і мило.
- Так, до речі, хто саме з вас двох навчив її цих слів? - Христина скуйовдила волосся дівчинці.
- Au revoir, - Іванко відсалютував і звалив, встигнувши послати повітряний поцілунок Зіссі, яка ну занадто щасливо хихикнула. Христина сумно зітхнула. Усі розуміли, як саме Серцеїд вивуджує інформацію зі своїх жертв, і совісну дівчину анітрохи не тішило використання його навичок.
- Будьте обережні, добре? Не вплутуйтеся ні в що, особливо в бійки. Просто обдивіться, пошукайте свідків і повертайтеся.
- Добре, - відповів я за нас трьох, бо поляк навіть не спромігся хоча б кивнути, байдуже попрямувавши вниз по сходах, а Марічка вже радісно трусила поруч. Я знизав плечима і поспішив за ними, кривляючись.
Єдине, що втішало - з хлопцем наші шанси у щось влипнути в рази менші.
