спи, поки сонце спить

спи, поки сонце спить

Олексію стало звичкою казати: «Кордони відкриті вже місяць… пів року… рік… два роки…» Це стало звичним і для його матері. Вона уявляла, як він би казав: «Кордони відкриті три роки» й отримував би підвищення на роботі, «… чотири роки» й одружився би з Катею, «… шість років» і став би батьком.

Вона знала, що знайти Анатолія було мрією Лесика, але бажання здійснити її було дурістю, наївністю та засліпленістю. Вона хотіла б зупинити його, але не встигла. Після роботи вона повернулася в пустий дім, а Лесь був уже за тисячі кілометрів від неї, від свого міста, від своєї батьківщини.

***

Як кріт розсуває землю, так і зараз Лесь розсував людей, щоб вклинитись у переповнений автобус до буенос-айреського Обеліска; як кріт з рудиментарними очима, він втупив погляд у першу-ліпшу спину; як кріт, у своєму арсеналі він мав лише чудовий слух.

Гул машин, що м’яко зливався зі швидкотемпними розмовами іспанською, щебетання птахів, що перегукувалося із шелестом листя — для нього все це змішувалося в приємне та до болі просте мугикання. Абстрактне, втім, зрозуміле, не ускладнене знайомими словами.

Звуки завжди створювали в його уяві якісь сцени й у цьому мугиканні він бачив людей — пізно ввечері після застілля, коли всі розмови вичерпали себе й зостається лише цей момент — простий, всеосяжний, сповнений любові до життя.

Він був свідком таких вечорів у дитинстві, коли його батько сідав за піаніно, а гості підхоплювали мелодію. «Де тепер усі ці люди? — щороку думав Олексій, спостерігаючи за тим, як меншає людей на різноманітних святкуваннях. — Де батько?»

Його погляд, досі зафіксований на спині незнайомця, нарешті вивільнився, коли той вийшов на зупинці. Тепер, коли він побачив вулиці, машини, людей, будівлі — усе здавалося йому знайомим, таким самим, як вдома. Але він відчував себе по-іншому, і від того машини утворювали зовсім інший потік, дерева рухались інакше, й сонце було іншим.

За кілька хвилин виринула видовжена тінь — Обеліск. Лесь підняв голову, очікуючи побачити величний монумент, але був розчарований — усе, що відбувалося навкруги було значно цікавішим — з-за Обеліска виглядали різноманітні екрани з рекламою, обабіч широченним шосе майнували автомобілі. Лесь навіть не встиг порахувати всі смуги, як його винесло з автобусу хвилею пасажирів, що виходили.

Опинившись на вулиці, він знову здригнувся від холоду, але щосили намагався не зважати на це, бо не мав ніякого іншого одягу — тільки одну вільну сорочку, одні чорні штани, що на вигляд були старшими за нього та громіздкі черевики.

Як гожий турист, він попрямував до площі Травня, водночас намагаючись знайти адресу видавництва на мапі. Його план був доволі простим, якщо не ускладнювати його припущеннями — потрібно піти до видавництва, де видали книгу батька, спитати його адресу, знайти потрібний дім. Головне, встигнути до вечора, щоб не довелося шукати, де ночувати.

Що ближче він був до Травневої площі, то гучніше ставало скандування. Лесь, з байдужістю зайди, довго не звертав на це уваги, але наблизившись до натовпу та помітивши, що протестувальники були жінками в білих хустках, він з щемом згадав, те, про що читав у путівниках та книгах: «Сьогодні четвер — це Матері…»

Лесь спостерігав за тим, як вони ходили колами й думав: «Зникнення когось — вир, що затягує всіх, хто поряд, змушуючи їх нуртувати в непевності, без змоги зупинитися. «Зник безвісти» — мов кома, що не дає реченню закінчитися». Він не затримався на площі, бо й сам мав продовжувати пошуки.

За годину Лесь нарешті знайшов видавництво. Він підходив до потрібного будинку, занедбаної триповерхової будівлі, як повз нього промчав молодий чоловік і вбіг всередину. 

Підіймаючись на другий поверх, він знову зіткнувся з чоловіком, який тепер вибігав з будівлі. Лесь попрямував далі та постукав у двері зі стриманим, без зазначення назви, написом «видавництво». Ніхто не відчиняв. Він постукав знову. «Невже обід?»

Лесь вирішив почекати під дверима і, щоб зайняти себе чимось, розгорнув єдину книгу, що мав із собою — «Тінь сонця», написану його батьком, Анатолієм Скляром. Це була величенька, сторінок на п’ятсот, напівхудожня книга, у якій змішувалися декілька релігій, пантеїзм, неоплатонізм та дрібка ідей самого Анатолія.

Вона була написана іспанською і вперше потрапила до рук Олексія в тринадцять років. Тоді він продирався крізь хащі незрозумілих слів з гостро заточеним українсько-іспанським словником. І це неквапливе, методичне читання, іноді нехіть перевіряти значення слів і вгадування їх тлумачень — вони, більше ніж наведені в книзі ідеї, сформували в Олексія ідею про батька, про Бога, про Аргентину. Читаючи, він уявляв місце, де людям хочеться писати; де люди живуть, а не виживають, де можна писати про Бога так, як писав його батько — про Бога, що є всім, про Бога без рамок, про Бога, для якого ці три літери — занадто тісні і водночас занадто просторі, втім, якого Анатолій упіймав, вхопив тисячами слів у своїх текстах і показав Олексію.

Лесь просто роздивлявся сторінки. Догортавши до форзацу, він не відклав книжку, а дістав зі своїх кишень усе, що тільки можна — песо та карбованці, квитки, мапу, жовто-сіру пір’їну його пташечки Тоні і виклав їх на темному тлі форзацу. Поки він вдивлявся в пір’їну, до дверей знову підбіг той чоловік. На вигляд він був не набагато старший за Леся — не більше двадцяти п’яти, темний та курчавий. Чоловік дивився на Олексія, мов на якусь дивину. Лесь впізнав цей погляд.

Він завжди справляв на всіх зовсім різні враження і кожен бачив у ньому все, що захоче — впевненість, боязкість, суворі очі, м’який погляд, нехлюйство, зібраність — усе це могла побачити одна група людей в один і той самий момент. Здавалося, ніби він застряг між підлітковістю та дорослістю і через це люди більше вбачали в ньому потенційне, ніж наявне, ідеалізоване, а не справжнє. Певно, він і сам себе так сприймав.

— Добрий день! — нарешті промовив чоловік іспанською. — Ви сюди? До видавництва? Можете залишити мені свій рукопис, ми обов’язково з вами зв’яжемось — чоловік простягнув руку, але Лесь не мав ніяких рукописів, тому поклав туди лише свій вибачливий погляд.

— Ні, ні. У мене інша справа. Я шукаю свого батька — автора цієї книжки. — відповів Лесь своєю невправною іспанською вимовою.

— Це точно не до мене, вибачте. Хуан, редактор, певно, зміг би вам допомогти. Але я сам його шукаю, бо тільки в нього є ключі.

Лесь вирішив, що краще піти пообідати і вже після цього повернутися, тому попрямував до сходів.

— Чекайте! Він, мабуть, скоро повернеться. В інші дні його буде важче знайти.

— Я думав піти поїсти й повернутися за годину.

Чоловік наздогнав Олексія та почав спускатися разом із ним. Тільки спустившись на перший поверх чоловік сказав:

— Я думаю показати вам, де можна дешево поїсти. Тут недалеко.

Чутно, що ви не місцевий, от я і подумав…

— Дякую! Так, я з України, тільки-но приїхав.

Як тільки вони вийшли на вулицю, вітер похитнув Леся.

— Судестада. Неодмінно буде дощ. — сказав чоловік з усмішкою.

— Як вас звати?

— Естебан. Можна просто Тебо.

— Олексій Скляр… Можна Лесь… Тобто, краще Алек.

— Алек… Добре! То ти… Можна я буду на ти? — Алек кивнув — То ти приїхав саме щоб знайти батька? Аж з України?

— Так, саме для цього.

— Кумедно. Приїхати на пошуки батька в країну, де батьки не можуть знайти своїх дітей. Насправді ти можеш використати це тоді, коли будеш розмовляти з Хуаном, ти ж не очікуєш просто так дізнатися адресу.

Можливо, це неправильно, але якщо ти вже тут — потрібно бути кмітливим.

— Чому ти мені допомагаєш?

— Як чому? Чому б ні? — Тебо промовчав, ніби очікуючи відповіді на риторичне питання, і, не почувши її, продовжив. — Як тобі Буенос-Айрес?

Уже бачив Касу-Росаду? Обеліск? Паласіо Бароло? Був у якихось музеях?

Він би і далі так перераховував, бо пишався своїм містом, знав кожен його закуток і, певно, міг би невтомно, день у день проводити екскурсії, але Олексій відрізав:

— Бачив. Але я, мабуть, не з тих людей, які б їхали кудись, щоб подивитися на всі ці споруди. Вони… звичайні. Але я зрозумів, що, мабуть, де б я не був, мені до вподоби бути туристом. Дивна свобода від цього. Хоча я і не зовсім турист, у мене є дім. Дім батька.

— О, це ти в столиці, в одному з найкращих районів можеш казати, що будь-де приємно бути туристом. Молись, щоб твій батько не був вільєро. — Тебо був відчутно ображений байдужим відгуком Алека та вже хотів було почати пояснювати йому значення кожної споруди чи місця, але лиш прогарчав: — Ми прийшли.

Вони пройшли кілька кварталів перед тим, як опинитися біля непримітного бару, якому зовсім не личило світло. Воно та відсутність людей, навіть офіціантів, викривало бруд підлоги, пошарпаність стільців та замасленість столів. Над барною стійкою біля логотипів брендів пива та содової висів портрет Карлоса Гарделя, чиє ім’я Лесь не без труднощів викопав з пам’яті.

Коли вони сіли за стіл, Тебо, бачачи те, як Алек зацікавлено роздивляється деталі інтер’єру, що контрастують сказав:

— Вдень тут їдять, ввечері танцюють. Дуже просто, все в одному місці.

Алек промовчав. За кілька хвилин до них підійшов кухар. Тебо, не спитавши в Олексія, що він буде, щось замовив та відпустив кухаря. Алек дивився, вимагаючи пояснення.

— Тут вибір невеликий. Та й нічого путнього, крім яєчні з шинкою та кави, немає. Навіть мате паршивий. Але, повір мені, якщо ти побуваєш тут ввечері — не пошкодуєш. Ти, до речі, на довго?

— На кілька тижнів, не більше. Поблукаю містом, пофотографую, поспостерігаю. Можливо, навіть зроблю декілька невеликих скульптур, продам, якщо пощастить. Тут мають платити більше, ніж в Україні.

— То ти скульптор? Десь у Буенос-Айресі є пам’ятник якомусь українському поету. Ти його вже бачив?

— Шевченку? Так, він недалеко від аеропорту.

— Про що він писав? Тобі подобається він? — Тебо дістав цигарку — Ти не проти?

Лесь простягнув руку й Тебо вручив йому сигарету. Закуривши, він відповів:

— Я насправді дуже давно його читав, тому невиразно пам’ятаю. Він колись надихнув мене писати. — Лесь почав кашляти.

— Я б тобі не дав цигарку, якби знав, що ти вперше куриш.

Олексій вів далі: 

— Втім, я швидко розчарувався в словах — вони пусті, оманливі, хиткі. Принаймні в моїх руках чи вустах. Не можу уявити, як людям вдається бути письменниками. Це одне з безлічі запитань до мого батька насправді.

— Я майже письменник. У видавництві тимчасово, а так — журналіст.

Тож мої слова не те щоб бажано, а зобов’язані бути правдивими та міцними.

Принесли дві порції яєчні та каву. Вони їли мовчки, зрідка та по черзі ставлячи запитання. «Звідки сивина?» — спитав Тебо про одне пасмо на чолі, що виднілося серед темно-русого волосся Олексія. «З дитинства, але мама ніколи не розповідала від чого саме». Знову тиша. Тебо, подивившись на годинник, сказав: «Будемо йти, треба встигнути».

Йшли вони так само мовчки. Іноді Тебо вказував на якусь будівлю чи у якусь сторону та говорив: «Там конгрес», «Тут живуть мігранти з Болівії», «Через дорогу синагога». Алек дивився туди, куди йому показують, а потім знову спостерігав за перехожими та за тим, як вітер вириває їхні капелюхи, за тим, як містом літають газети. Тебо час від часу ловив ті, що пролітали поряд та передивлявся їх. Олексій же був байдужим до газет.

Естебан вбіг, перестрибуючи одну, а то і дві сходинки. Алек повторив за ним.

Двері були відчинені.

— Нарешті ти тут. — сказав Тебо, швидко входячи. — Тут до тебе сеньйор…

— Скляр. — Алек протягнув руку.

— Угу. Що вам?

Він показав книгу.

— Я хочу дізнатися адресу мого батька — Анатолія Скляра. Він у вас видавався. Щоправда, дуже давно.

— Ми не можемо дати вам його адресу.

— Я розумію, але я приїхав сюди саме для того, щоб його знайти. Тільки-но з літака… — Алек замовк, підбираючи слова. — Я сьогодні проходив повз площу Травня, там були матері зниклих. Вони так само шукають своїх дітей, як я свого батька.

Тебо нахмурився, він очікував більш філігранної роботи від людини, що подолала такий шлях задля пошуків. І щоб що? Вимовити перші-ліпші слова?

— Розумієте, у мене немає ніяких зачіпок крім книги. І я вже тут, тож повертатися з пустими руками не збираюся.

— Вибачте, але ж вас ніхто і не тягнув сюди їхати наосліп. Це вже не моя проблема.

Алек процідив: 

— Це цілком ваше рішення.

— Можна подивитися на ваші документи, сеньйор Скляр?

— Так, секундочку. Ось…

Редактор довго вдивлявся в закордонний паспорт Олексія, ніби дивлячись крізь нього та роздумуючи про щось своє. Хуан похитав головою та нарешті сказав:

— Ніхто не повинен знати, що ви дізналися адресу від видавництва. Це погано для нашої репутації.

Тебо посміхнувся.

— Я йду додому, Естебан, знайди своєму другу адресу… Гарного вечора!

— Чекайте, мені потрібен вихідний на понеділок.

— Подивимось. Залишаю ключі — зачиниш офіс після себе. Хуан пішов. Тебо підійшов до шухляд та почав розповідати:

— Це не видавництво, а посміховисько. Я кажу тобі — Хуан не вміє вести справу. Скоро доведеться тут усе продати. Даю ще кілька місяців цьому видавництву, не більше. І видаємо бозна-кого… Я не про твого батька. Я ніколи не читав те, що він писав. А ну покажи його книгу хоча б. — Алек знову дістав її з сумки. — Ти ж читав її, так? Про що вона?

— Про Бога. Якщо коротко. Але якогось внеконфесійного, якогось ледве вломивого… Знаєш, ця книга запалила щось у мені, мов жарину в серце кинули. Можливо, книга саме про це відчуття. — відповів Лесь.

Тебо подивився на нього та знову повернувся до пошуків, ходячи від шухляди до шухляди й іноді промовляючи: «Скляр… Ні, не він. Шукаю далі». За хвилин п’ятнадцять він, нарешті, промовив:

— Сподівайся на те, що він не переїхав нікуди.

Йому пощастило знайти потрібний будинок, бо темрява швидко опустилася на місто, а ліхтарі не вмикали. Він стояв на розі вулиць, дивлячись на сіру двоповерхову будівлю.

Світлофор ззаду нього вже по третьому колу горів червоним. Знову зелений — «Просто підійти, постукати, зайти». Знову червоний — «Що, як відчинить не він? Де шукати його далі?» Знову зелений — він робить крок уперед та ледве торкається дверей, майже беззвучно. Потім стукає сміливіше, але ніхто не відчиняє. Пройшло кілька хвилин, як полив дощ. Він досі стукав і його удари почали зливатися зі звуками крапель, що б’ються об підвіконня.

На першому поверсі загорілося світло і згодом з’явився куций силует, що неспішно рухався до дверей. Двері повільно відчинилися і на Алека дивився сивий, неголений чоловік в окулярах, чиє обличчя було густо всипане старечими плямами. Він спроквола промовив іспанською:

— Хто? Прийшли сюди?

Алек вдивлявся в чоловіка, думками порівнюючи його зі своїми спогадами. Він поглядом перестрибував із волосся на підборіддя, з підборіддя на очі, повільно розуміючи, що йому й ні з чим порівнювати. Його спогади про дитинство давно перетворилися із зображень на слова, а абзаци не порівняєш з очима.

Чоловік, відвертаючись від Алека, почав зачиняти двері так само повільно, як і відчинив їх. Лесь швидко вставив ногу між дверима.

— Батько, це я, Олексій. — Особливі прикмети зручно зберігати в словах — він впізнав велику родимку на правій мочці вуха.

Анатолій не розкривав двері та роздивлявся Алека.

— Київ… — нарешті сказав Анатолій — Лі-лідія… — Так, це твоя дружина… і моя мама.

— Дощ, він… як сказати… волого. Входи. — сказав він українською. Алек звернув увагу на те, що Анатолій розмовляв досить повільно та нескладно, але подумав, що причиною є його сонний стан, можливо, шок та, певно, давно забута українська мова.

Олексій увійшов. Вони мовчали, то дивлячись один на одного, то ніяково відводячи погляд.

— Ти спав? Повертайся до сну. Вибач, що втрутився… — Алек зволікав. — Мені нікуди йти, можна я в тебе переночую? — він одразу звертався на ти навіть не подумавши запитати в батька чи він не проти. Хоч вони і були рідними, але востаннє бачились так давно, що їх можна вважати вже не тими людьми яких вони колись знали.

Анатолій досі мовчав. Він ніби збирався щось сказати, втім, просто повільно пішов до своєї кімнати.

Алек залишився один у вітальні, досі мокрий від дощу. Сорочка неприємно прилипла до його спини та рук. Світло час від часу миготіло. Повітря сповнював запах, який можна описати тільки словом «рихлий». Він сів, щоб роззутися. В одній руці він тримав масивний чобіт, іншою — повільно провів по мокрому волоссю: «… навіщо я тут?»

Не встаючи, Алек почав оглядати кімнату. Зліва від входу була невеличка кухня. Справа — вітальня. На шухлядах були приклеєні записки: «столові прибори», «чай та кава» та «канцелярія». З деяких шухляд були вийняті речі так, ніби Анатолій щось шукав та, не знайшовши, покинув. На кухні було багато немитого посуду, ложки лежали всюди, ніби не маючи єдиного місця для зберігання, а каструлі стояли на стільцях.

«Спробувати подзвонити мамі? Та дорого буде, якщо взагалі з’єднають…» Він знайшов телефон у вітальні та підняв слухавку — тиша, навіть гудки не йдуть.

Незважаючи на дощ, Олексію хотілося піти, не бути в цьому будинку.

Він не так уявляв це місто, цей дім, навіть батька. Усі вони виявилися холодними, ніби були осяяні синьо-білим світлом, протилежним сонячним променям, що сповнювали його уяву.

Він вийшов на вулицю і темрява його заспокоїла. Ліхтарі досі не ввімкнули, а машини проїзжали не часто, тож нічого не виривало його з нейтральної пітьми, яку він міг заповнити будь-якими променями.

Повернувшись додому після півгодинного тиняння    , він ліг спати та всю ніч метушився, засинав на кілька хвилин і прокидався, але встав тільки тоді, коли до вітальні зайшов Анатолій, аж о дев’ятій.

— Доброго ранку!

— Олексій… — почав Анатолій, але так і не закінчив.

— Я приготую нам сніданок, якщо ти не проти.

— Ні.

Алек через силу шукав, що сказати. Він не хотів спілкуватися з батьком так, мов вони незнайомці, втім, і не міг невимушено починати розмову так, ніби вони знайомі все життя. Він стояв на незатишній межі спорідненості та чужинності.

— Як ти зазвичай проводиш дні? Пишеш щось?

— Читаю. Буваю на вулиці. — Анатолій не відводив погляд від Олексія — З України… ти приїхав?

— Так, учора.

— Ти спав тут? Я тобі ковдру не дав.

— Нічого страшного. Я і не те щоб спав, та й у тебе тепло. — Алек замовк.

— Не бачив давно. Покинув. Мене знайшов.

Алек мовчав, вдивляючись у Анатолія.

— Будеш макарони?

— Угу.

— Забув сказати, у тебе телефон не працює.

— Мг… Не сплатив, здається… — Анатолій підняв голову та вже із зовсім іншим поглядом сказав: — Скільки тобі вже? Розкажи?

— Двадцять три. Я скульптор, точніше сказати, намагаюся ним бути. Благо останній рік був на більш-менш стабільній роботі й мав час на скульптуру. Та й родичі – твої родичі – допомагали. От, бачиш, навіть заробив на дорогу до тебе. Ще й чекав півроку Сергія, бо він все планував поїхати до Німеччини, казав, що і мене довезе.

— Скульптор! Я думав ти інженером будеш, Лідія завжди хотіла. У неї вся сім’я з цієї сфери. Я пам’ятаю, як уперше побачив батька… Лідії — Анатолій почав сміятися — Він… він такий був… як же це слово… ай, забув. Але смішний!

Олексій усміхнувся та, не знаючи, як продовжити, адже було стільки питань і всі вони здавалися дурними та невагомими, обрав перше-ліпше:

— Розкажи про себе, чому саме Аргентина?

— Певно, науявляв, що я до Борхеса приїхав. Ні-ні-ні. Це більше Івана цікавило, пам’ятаєш Івана? А я просто втік, куди зміг.

Олексій збирався запитати, чому Анатолій пішов, але промовчав. Він і сам міг би відповісти на це питання, бо й сам був таким.

— Ти знаєш, насправді я тебе більше за книгою знаю, у мене більше сторінок написаних тобою, ніж спогадів про тебе.

— Моя книга?

— Так…

— А… так, моя книга.

— Угу. Ось вона. — Алек підійшов до своє сумки, дістав книгу та поклав її на стіл.

— «Тінь сонця»? — Анатолій дивився на Алека ніби намагаючись вгадати, як студент на екзамені. Він узяв книгу на погортав її. — Точно моя? Я не пам’ятаю…

— Нічого, нічого… — Алек поставив на стіл дві тарілки. Вони їли мовчки.

Він втупив погляд у тарілку та думав: «Чого я очікував? Радість возз’єднання? Батько й син? Вчитель та учень? Німий та сліпий. Де тепер ідеальний батько? Був випхнутий зморшками, втомленими очима та покрученими словами».

Після сніданку Анатолій повів Алека до найближчого парку. Вони обговорювали птахів. Як виявилося, обидва цікавились орнітологією. Побачивши горобця, Алек дістав із кишені пір’їну: «Диви, це наша пташечка, Тоня. Чиж. Дядько подарував. І книгу твою — теж він». Анатолій у відповідь усміхнувся.

Олексій вагався чи питати, але все ж промовив:

— Батьку, ти чимось хворієш? У тебе є хтось, хто допомагає тобі, з ким ти спілкуєшся?

— Так, так. Мирослав. Та багато хто. Ти їх не зустрічав ще?

Вони прийшли додому в обід. Кожен був наодинці. Певно, батько не звик весь час бути в компанії, тож Алек його залишив на деякий час із книгою і сам взявся розглядати бібліотеку Анатолія. Біблія, Коран, Тора, «Мужність бути» Тілліха, безліч філософських праць, серед них очікувано Плотін. Художньої літератури було мало. Алек намагався знайти хоча б одну книгу українською — ніц, потім спробував знайти книги латиноамериканських авторів — жодної. Взагалі майже всі книги були англійською, французькою та німецькою, а іспанською мовою Алек знайшов лише «Дон Кіхота», між сторінками якого лежали фотографії Анатолія з різними людьми. Мабуть, одним із них і був Мирослав, про якого сказав батько. Майже половина фотографій були зроблені перед однією і тією самою будівлею — звичайної білої церкви з чотирма темно-зеленими куполами, схожою на ті, що були в Україні.

Годині о сьомій Анатолій вийшов зі своєї кімнати. Алек якраз йшов до кухні:

— Бажаєш щось на вечерю? Я приготую.

— Не думаю. Голова болить, гудить наче. Спати буду.

— Впевнений? Ще так рано! — Анатолій кивнув. — Чом би й ні, якщо болить. Добре, я не буду тобі заважати. На добраніч.

Алек вийшов на вулицю прогулятися та купити цигарки. Він вишукував магазин та намагався запам’ятати, де розташовується кав’ярня, перукарня, таксофон, словом усе, що може йому знадобитися, хоча він не був упевнений у тому, що залишиться надовго.

Магазин він знайшов не скоро, але був радий прогулятися пустою вуличкою та відчути спокій. Попри те, що Буенос-Айрес виявився не таким, як Алек його уявляв, він був радий бути тут, лише б не бути там. Його крок був усе таким швидким та впевненим, але він крокував іншою землею — не обтяженою його минулим. Його легені так само вдихали повітря великими шматками, але це було інше повітря — свіжообсмажене. Його зір роздивлявся людей, яких ігнорував би в Україні, вдивлявся в потік машин так, ніби вперше їх бачив, так само вдивлявся в промені, але сонце світило інакше — прозоро.

 Він повертався та зупинився перед дверима, біля світлофора, бо помітив на даху щось велике та темне. Воно рухалось. Він простояв з хвилину, поки не зрозумів, що це птах. «Катарта червоноголова, падальник» — визначив Алек, перебравши в пам’яті соколо-, яструбо- та катартоподібних. «Цікаво… Я думав вони в місті не живуть. Треба запитати в батька». Він попрямував було до кімнати Анатолія, втім, зупинився, бо вирішив, що той уже, певно, спить і краще його не турбувати.

Лягаючи спати, Алек думав: «Це був спокійний день. Та все ж… Але чого я хотів? Хіба не цього? Я з батьком, як і хотів… Можливо, я все ж бажав знайти його, щоб відчувати те, що відчував він, а не заради нього самого? Можливо. Але це без різниці. Це був хороший день і цього досить».

Олексій прокинувся пізно, десь о десятій, але батько ще не встав. Він приготував сніданок, випив кави, вийшов на вулицю — птах був на місці.

Алек повернувся та пішов до батькової кімнати.

— Батьку. Ще спиш? — Алек підійшов ближче та легенько шторхнув його. — Чуєш? Десята ранку. — Він узяв його за плече та похитав. — Гей! — він струсанув його сильніше. — Анатолій! — Алек перейшов на іспанську — Levantarse! — Алек знітився. Згодом, вираз його обличчя складався з нахмурених брів, міцно стиснутих щелеп, бігаючих кімнатою очей. Він повільно почав відходити до дверей. Вийшовши, він кинувся до телефону. Слухавка все так само підступно мовчала. Алек вибіг із будинку в пошуках допомоги. Він біг униз вулицею. Нікого не було. Думав було бігти в сторону, де бачив таксофон, але це було занадто далеко. Він побіг у інший бік та через метрів сто впізнав церкву з фотографій. Він зайшов:

— Вибачте, — він ледве дихав — ви знаєте Анатолія Скляра?

— Добридень…

— Я думаю, — він важко видихнув — мені… Можна телефон? Викликати швидку.

— Він живе неподалік, так? Ходімте туди. Марія, викликай швидку! Адреса?

— Проспект Гаона, 3925.

— Ви перевірили пульс?

— Ні.

Він побіг до будинку із цим чоловіком. Тільки коли вони обидва зупинилися, Алек розгледів його і зрозумів, що це чоловік із фотографій.

Швидкої ще не було, тож вони зайшли всередину.

— Мені шкода… — сказав чоловік.

Алек заплющив очі та повільно вийшов із будинку.

***

Він сидів у темній вітальні, коли почув неочікуваний стукіт крапель, що б’ються об підвіконня. Алек підійшов до вікна, бо ще кілька хвилин тому в небі не було ні хмаринки. Ніби удар у живіт — брак будинків, доріг, машин, відсутність людей. Від краю до краю — суха, без натяку на дощ, ніби встелена колючою вовною — пустеля. Жовто-коричнева пустеля та єдине джерело зеленого — світлофор. Він був химерним контрастом до без того неприємного краєвиду. Алек вдивлявся, заціпенілий та охоплений досі невідомим страхом. Уперше в житті — вперше саме такий. Він чув, як гуляє вітер, світлофор не припиняв горіти зеленим, а стукіт наростав.

Алек прокинувся від стуку у двері, але відчуття страху не покинуло його, воно випеклося на ньому, мов тавро.

— Добрий день, отець Мирослав. Вибачте… за мій вигляд.

— То нічого, можна зайти? Я вас не турбую?

— Ні, звісно, проходьте.

— Тільки-но завершилися похорони. Я прочитав панихиду.

— Дякую, що взяли на себе організацію. Я вам віддячу. Вибачте, що не прийшов. Я не зміг.

— Я розумію, наскільки це важко для вас, але все ж, не попрощатися — то великий гріх. 

— Кава, чай? 

— Ви релігійний?

— Я такий, як батько. Вам з цукром?

— Я ніколи до кінця не розумів, у що він вірить. Одну ложку.

— Ви читали його праці?

— Правду сказати — ні, хоча в мене лежить вдома його остання книга, подарунок.

— Сідайте, чом стоїте. Ви добре його знали?

— Не те щоб. Ми спілкувалися не часто. Він взагалі давно не з’являвся, не приходив до церкви. Ми думали, може, когось послати перевірити, як він. Анатолій усе таки був активним у нашій спільноті, але ніяк руки не доходили. На жаль… — Так…

— У вас є де жити?

— Тільки тут.

— Ви надовго залишитесь?

— Ще не знаю, я не думав.

— Можливо, ви б хотіли взяти якусь участь у житті церкви, волонтером стати? Хто ви за професією?

— Скульптор.

— Мг… у вас є якісь роботи, портфоліо? Я думаю, що вам треба відвернути свою увагу, зайнятися якоюсь працею. Ви самі сказали, що не проти віддячити. Не впевнений, чи будуть згодні з цією ідеєю інші, але в нас поряд є парк. Він зовсім пустий. Це була б хороша можливість для вас — створити скульптуру. Попрацюєте, прикрасите парк. Ваш батько пишався би вами. Він часто ходив туди.

— Думаєте? Якщо ви пропонуєте і вважаєте це рівною відплатою за похорони, тобто я можу зробити деякі ескізи.

— Це все ще не точно. Якщо виявите бажання. Це не замовлення, але ми надамо вам місце та можливість.

— Я… не знаю. У мене небагато грошей. Можливо, я поїду додому. Я подумаю.

— Добре. Втім, у будь-якому разі — будемо раді вас бачити.

Алек сидів на ґанку, курив та спостерігав за птахом. Пара ніг, пара очей, пара крил, дзьоб. І все ж — у Тоні очі, мов дві чорні сльозини. У нього — дві діри, дві поєднані прірви; заглянеш у ті діри, а там замість маленького пташиного мозку — опариші, мов паразити, що захопили птаха, різноманітні комахи, що поселилися в обпаленому блискавкою стовбурі, на яке схоже це пташине чорне тіло, зовсім відмінне від маленької, жовтенької, кульбаби Тоні. І падальник настільки чужий тут — без гнізда, без пари, без зграї, як мертве дерево, поряд з яким лише горизонт, а торкається — тільки промені та тіні.

Докуривши, він повернувся в дім писати листа матері. Тиждень без звістки! Він шукав чистого аркуша, але марно. Навіть зошити батька й ті були всі списані до останньої сторінки. Не знайшовши жодного листа й небажаючи відкладати справу, бо він і так ледве зібрався силами, щоб навіть знайти олівець та листок, він узяв «Тінь сонця», знайшов напівпорожні сторінки, сторінки, що розмежовували розділи, вирвав їх та склав у невеличку купку. «Чом би не почати з того, що вона мала рацію? Гм? Що не потрібно було їхати? — думав Лесь. — Просто написати факти, коротко про себе, довго про нього».

«Мамо, я все таки знайшов батька. Втім, я так і не мав змоги поспілкуватися з ним так, як я собі це уявляв. Він помер через день після мого прибуття — інсульт. З його медкнижки я дізнався, що він уже пережив один інсульт кілька років тому, але на цей раз деменція, на яку він страждав останні два роки, стала фатальним ускладненням…»

Раптове та дивно незнайоме відчуття провини зупинило його. Далі він мав написати про свої плани, про те, коли він повернеться. 

Останні дні він сам себе вмовляв їхати додому — бо це було єдиним вірним рішенням, бо його там чекають, бо він обіцяв піклуватися про маму, бо так він повинен вчинити. Але він знав, що попри будь-які причини — він бажав лишитися, він бажав побути в незвичній для нього самотності, вперше в житті сам на сам, без сусідів, без родини, без Каті, без минулих знайомих, з нічим. Тільки із самим собою.

Він був на краю світу, його батько помер — низка необоротностей, прийняті долею рішення. Він цинічно усвідомлював, що одна необоротність — тупе лезо, що шматує. Якби щось із цього не сталося — Лесь був би пошматованим. Низка необоротностей — лезо заточенне, що розрізає мотузку, якою він був зв’язаний.

Він почав ходити кімнатою, запалений тим, що нарешті знайшов у собі сили прийняти своє рішення — залишитися. Окрім того — погодитися зробити скульптуру. Як не для себе, так для батька. Як не для батька, так для ув’язнення ідеї батька в глині. Поставити крапку.

Замість того, щоб дописати листа, Алек взявся за шкіци, усе на тих самих аркушах із книги.

Він накидав декілька варіантів — спочатку дещо абстрактного хворобливого чоловіка, з акцентом на очах, але відкинув, бо не хотів фокусуватися на хворобі батька — жодна людина не заслуговує бути уособленням хвороби. Потім він намалював чоловіка, але тепер здорового, інтелігентного. «Дурня. Хто він був — генерал? Реліквія історії?» і різко закреслив. «Але мамі, звісно, сподобалось би» — подумав Лесь.

Раніше Олексій робив скульптури, що були їй до вподоби — бюсти відомих людей, виконані з майстерністю, якій би позаздрили прототипи цих бюстів, сцени з міфології та зовсім рідко релігійні сцени. Втім, останнім часом він почав робити скульптури дещо схожі одна на одну — людина, що лежить у якійсь дивній позі, з першого погляду неприродній, але якщо вдивлятися — ніби єдиній можливій у такому положенні. З кожною наступною скульптурою було все важче зрозуміти, що Лесь зображує людину, бо часто ноги були дивно схрещені, а руки закинуті над головою та переплетені у всіх можливих комбінаціях. Десятки слів, якими його мати описувала скульптури своїм друзям, уже давно замінили лише два слова — «мертві» або «порнографічні». 

Він вирішив відштовхуватися від себе, від свого стилю. Але як він зобразить людину, яку знав лише через слова, що не були рідними ні йому, ні батьку, через слова, що розповідали про щось рівновіддалене і від Анатолія, і від Олексія, через слова, що нічого не говорили про те, як автор тримав ручку, чи був він шульгою, чи клацав ручкою, коли думав.

Він узяв новий аркуш та натрапив на абзац:

«… проводив аналогію сонця з богом, ідеєю добра, а Плотін підвів їх до відомих «еманацій» так і я хочу розширити цю аналогію, тим, що існує тінь, що вічно йде за Сонцем, невіддільна від нього та незбагненна. Це тінь, у якій живе людство, тінь, яка є його [людства] свободою».

Поряд він записав великими, друкованими та дещо незграбними літерами — «СКУЛЬПТУРА БОГА».

Олексій спробував вивести якісь контури, приблизні форми, втім, марно. Це було лише два слова. Два слова, які надали його досі вільно плаваючому майбутньому центр тяжіння.

Він бажав поділитись із кимось своєю знахідкою. Будь з ким, лише б хтось почув.

Була десята година вечора, тож він вирішив поїхати до центру, до того бару, бо інших місць і не знав.

Вітри закінчилися і повітря потроху ставало важкуватим. Буенос-Айрес приймав той вигляд, якого бажав Алек, який він уявляв роками — сонячний, а від того і сповнений тінями; заплутаний і тому такий, що дає змогу загубитись; амнестичний і тому — сповнений майбутнього.

Алек почував себе сп’янілим. Він їхав у поїзді з Флорести до центру міста, як натрапив на думку — це була його ніч, ніхто його не чекав, йому нікуди не потрібно було йти завтра. Його ніч! Як і будь-яка наступна. Його місто — чуже й саме тому його.

Якось непомітно для Алека, лише за тиждень слово “чужий” кардинально змінило своє значення. Чужий стало словом для позначення відсутності існування і, втім, його повності — свободи у відсутності свого дому, свого імені, своєї мови, своїх людей — цей не-його-дім, з не-йогокнижками, не-його-іспанська, не-його-«Евіта живе», не-його-вино й не-йогоптах на даху. Це бажання залишатися чужим, а не стати своїм — зовсім не загарбницьке, а відсторонене, стало обертоном його існування тут.

І тепер не-його-музика — танго. Звуки бандонеону, мов скрип колес потяга, що від’їжджає чи прибуває — однаково щемливий. Пульс контрабасу, як тупотіння пасажирів. Спів, мов прощання тих, хто проводжає і одночасно, мов вітання тих, хто зустрічає — однаково переповнений драглистою сірістю.

Алеку здавалося, ніби він уже чув цю музику, вона була до болі знайома — це була музика цього брудного бару, музика нічних вулиць чужого міста, музика маски, що не приховує, а викриває, маски, яку одягаєш, щоби бути вільним. Музика байдужості перед кінцем світу, на краю світу.

Алек протиснувся крізь натовп, тепер сп’янілий цією атмосферою, де, здавалося, звідусіль ллються розмови, втім, ніхто не промовляв ні слова.

Стояв гамір у німому тлумі.

Невдовзі Алек помітив Тебо, що стояв під портретом Гарделя та дивився на тих, хто танцює. Помітивши Алека, Тебо мовчки кивнув  — вітаючись, втім, не порушуючи безмовність.

Алек замовив щось у барі, вказавши на пляшку, після чого Тебо кивнув на вихід. Вони вийшли на вулицю, приєднавшись до іншого — балакучого — натовпу.

— Чому там усі мовчать? — запитав Алек

— Бо туди не приходять для розмов. У кожного є з ким поговорити, в Аргентині це не проблема — мозкоправів на душу більше, ніж у Нью-Йорку. Не в кожного є з ким мовчати. Це моя версія.

— То ти тут кожного вечора?

— Більш-менш. Я живу тут поряд. Як тобі? — Алек у відповідь усміхнувся — Я ж казав — зовсім інше місце… Столи не мають бути пустими, а у вікна не має світити сонце, от і все. Знайшов батька?

— Так… — Алек змінив тему. — Мені дали замовлення, я залишаюсь робити скульптуру.

— Справді? Вітаю! Вип’ємо за нові початки — до речі, видавництва більше немає. Як я його зачинив після тебе, так ніхто його вже і не відчиняв. Тож ти прийшов вчасно.

— Що будеш робити тепер?

— Те ж саме — писати статті. Буде більше часу, втім, менше грошей. Не звикати. Буду далі намагатися пробити стіну тиші. — Алек знав про минуле Аргентини — її диктатури, про зниклих, брудну війну, про Перона. Але зовсім нічого не знав про теперішній стан, тому запитливо дивився на Тебо. — Чомусь досі не всі можуть зв’язати продажі антидепресантів, що б’ють всі рекорди із тим, що половина країни зникла, а інша половина їх викрадала, з тим, скільки людей зараз без роботи, з тими бідняками, що виходять вночі продавати дрібниці в кав’ярнях, з відсутністю світла та води тижнями… Я пишу про надію для тих, хто знає про це все та нагадую про безнадійний світ для тих, хто тільки дізнається. Усе так само, як і всюди насправді. Ти ніколи не цікавився новинами, навіть вдома?

— Ні. — Алек завжди був невігласом щодо новин і його щиро вражала пристрасть, з якою говорив Тебо. — Мені було достатньо того, що я бачив.

— Тебе зовсім не цікавить світ! І втім, ти на іншому кінці світу. Ну про скульптуру бодай розкажи.

Алек зробив великий ковток та вдоволено сказав:

— Скульптура Бога.

Естебан присвиснув:

— Не забагато ти на себе береш?

— Я тільки починаю розуміти, наскільки це важко але впевнений, що тільки я зможу це справді зробити.

— Бог, ще й у скульптурі. Тобі не здається це парадоксальним — одне діло описувати Бога словами, зовсім інше — ліпити його контури. Як можна по-справжньому зобразити Бога? Вичерпно?

— Нічого ніколи не можна зобразити вичерпно. Але правдиво — інша справа. Викликати почуття — теж у моїх силах. Он глянь у центр — люди танцюють. Два слова. Вичерпні? Ні. Правдиві? Більш менш. Якщо я опишу все це тисячами слів — це інше діло. Але й досі не вичерпне. Уяви скільки почуттів може бути в цього чоловіка, чи скільки кольорів на сукні цієї жінки та звуків зараз у цій кімнаті. Навіть спостереження за реальністю не є вичерпним, не те щоб його опис.

— Але знову ж, це слова. Слова ближче до абстрактного, до Бога.

Якщо вони взагалі не є ним.

— Так, але я і не претендую на слова. Мене завжди цікавила фізичність світу. Його зумовленість тілом. І нескінченний Бог зумовлений тілом — чи не інтригує тебе ця ідея?

— Звісно, інтригує як глядача, але як митця — мене б це лякало до безтями. Крім того, це якось… розумієш, можливо, зробити цю скульптуру означає вбити Бога?

— Вбити Бога? Якщо на те пішло, то будь-яка скульптура вбиває ідею. У тому сенсі, що заключає її в плоть. Тому цілком можливо.

— Ах, досить. Хто в здоровому глузді обговорює Бога в танго барі посеред ночі? — сказав Тебо. — Ти вмієш танцювати?

— Танго? Ні! Я тільки сьогодні вперше почув музику для танго.

— Не діло. Піди хоч спробуй!

— Та ні, то не моє!

— Фізичний світ ставиш вище слів, а сам не танцюєш. То дивний ти! Іди, ніхто не дивиться.

— Якщо ти налаштований добре посміятися сьогодні…

Алек почекав, поки почнуть грати іншу композицію, підійшов до жінки, яку помітив ще на початку — вона танцювала без перестану вже четвертий раз — кожен раз з іншими партнерами й кожен раз так само відсторонено. Він навіть не встиг привітатися — вона одразу ж встала та пішла з ним у центр бару. Алек покірно біля неї. У кутку біля виходу сивий чоловік почав співати. Алек намагався розібрати слова, але міг вловити тільки три слова: «piantao», «pajarillo» та «lujuria».

Він плавно рухався повторюючи за своєю партнеркою. Щось було в ній, що сполохало Алека. Його налякане серце країлося. Не встиг він закінчити танець, як воно вистрибнуло та загубилося поміж танцівниками — він гарячно оглядав підлогу, але ніяк не міг його знайти. Танець вели його пошуки власного серця. Врешті-решт він настільки злякався, що вибіг з бару.

За ним кинувся Естебан.

— Певно, воно побігло додому. — сказав Алек. — Мені здається, ніби мене зараз підхопить вітер, і без нього я улечу.

— Добре що вітри минули. Попереду літо.

— Піду.

— Чекай! То що ти побачив?

— Пустелю у її очах.

Він блукав містом, вишукуючи серце, але повернувся додому тільки на ранок, коли переконав себе, що нічого в нього не втекло. Він не був втомлений, не хотів спати, його тягнуло до роботи. Олексій вирішив, що сьогодні приступить до скульптури — зробить модель.

Першим ділом він повідомив отця Мирослава, що згоден узяти замовлення й туманно описав ідею, бо ескізу він усе таки не мав. Після цього він поїхав до центру, щоб купити стеків та глини. У нього був невеликий бюджет, тож він вирішив, що краще взяти побільше глини та знехтувати станком. Приїхавши додому вже в обід, він підготував кімнату для роботи — прибрав диван, килим та стіл із центру вітальні й застелив підлогу. Проблеми були тільки з освітленням — сонячне світло ледве просочувалося, а лампи блимали. «Що ж, доведеться миритися з тінню»

Алек знайшов інструменти в батька, зі стільця він зробив подобу станка, а ніжки стола відпиляв та зробив із них каркас, додав у деяких місцях хрестиків та почав потроху наліплювати глину — він імпровізував, бо не мав іншого виходу, вірніше, кращого методу. Після того, як він виліпив подобу кулі, він зупинився. Куди рухатися далі? За декілька хвилин він підійшов та відняв деяку кількість глини, зробивши круглу нішу по центру діаметром з кілька сантиметрів. «Він має бачити мене» — подумав Алек.

Він то хвилинами стояв нерухомо, то хапався за стека та віднімав. Олексій перебирав у голові купу ідей та цитат. Він лякався масштабам, коли думав: «Копія копії. Весь світ мій ескіз». Він починав перебирати світ — букви, обійми, гравітація; пропорції, окуляри, хвилі; воля, віруси, піраміди; свобода, шкіра, вітер. Потім, коли усвідомлював дріб’язковість перерахованого, заперечував: «Бог не все, він перевершує все» та ще більше жахався. І трактував увесь цей процес вигинами глини. Іноді він занадто заглиблювався та починав перекручувати все, що колись чув та читав.

Згодом те, що пересічному глядачу нагадувало сплячий вулкан, для Алека — вивергалося ідеями. У цій викривленій сфері, з раптовими вигинами, заглибинами та петлями він бачив річку Ганг, ратиці Пана та ребра Христа.

Але не вистачало деякої прозорості. Прозорості, що має бути основою. Прозорості, замість якої він бачив лише загадку, можливо, загадку, яку він не помічав за словами, яка стає явною тільки ти торкнешся її руками, а не розумом. Загадку, приховану тінню слів.

Він працював декілька годин перед тим, як спіткнутися на цьому питанні. Врешті, втомлений від роботи та безсонної ночі, він так і заснув біля скульптури.

Йому наснився той самий сон, світлофор усе ще горів зеленим, пустеля все ще була нескінченною, він усе ще був наляканий, але на цей раз присутністю великих темних шматків на землі — тіней. Він дивився вгору й там не було нічого з того, що могло її відкидати.

Олексій згодом прокинувся від дивного шелесту, чи навіть шепотіння. Він подумав, що це птах, той падальник, але звук йшов із середини. Наступною думкою було, те, що це телефон, який він не чіпав з того дня, як кинув його. Він підійшов та підняв із підлоги слухавку — тиша, що не переставала звучати з минулого разу.

Нарешті, підійшовши до купи вирваних сторінок на столі, він дістав звідти незавершений лист до мами. Алек підніс його до вуха та почув нерозбірливе крехтіння. Він прислуховувався та намагався вловити якісь слова, і, так нічого не зрозумівши, прошепотів: «Тихше! Ну чом? Пізніше допишу».

***

Через місяць невпинної роботи лишалося незмінним: десь у кімнаті — шелест недописаного листа, десь у кишенях — пустота, десь між ребрами — тавро пустелі, десь над ним — падальник і десь у скульптурі — загадка.

Вирішуючи її, він днями не виходив із дому, а потім днями не повертався додому. Алек кидався від книг до довгих поїздок потягом, від слів до диму, що гуляє у вечірніх променях. Він штудіював Платона, а потім ночував на вулиці. Він записував у стовпчик епітети на опис Бога, а потім жив так, ніби мову не винайшли і знаходив з ким грати в цю гру в будь-якій людині на підпитку.

Досліджуючи тексти, він усе більше роздивлявся чорнила, шрифт, простір між буквами замість читання. Він навіть був радий, коли траплялося порізатись об папір — це відводило його погляд від чорних слів на червону кров, що текла сторінками, мов річка висохлим річищем.

Але тільки це було непевним — ця загадка, це маякування між абстрактним та фізичним — усе інше було струнко вишикувано. У дні, коли він не щезав у книжках або в чужих обіймах, він працював над скульптурою вночі, майже навпомацки, та спав удень. Після сніданку, о третій-четвертій годині дня, він йшов до Ла-Плати чи в місто, якщо Тебо був вільним. Потім Алек пропускав скляночку-дві та рівно о першій ночі приступав до роботи.

Перед роботою він завжди пив у тому барі, бо полюбив бути в дивній атмосфері, де змішалася тиша з музикою, Гардель із рекламою, щемливість та байдужість. Полюбив стабільність цього місця — тут усе трималося на звичці, на постояльцях. «La Llorona», назва бару, була в пам’яті відвідувачів, замість вивіски. Замість зарезервованих столів було знання свого насидженого місця, на яке ніхто не претендує. Замість нових облич були давні незнайомці.

Й Алек щоразу бачив її — ту жінку, з якою танцював. Він так і не дізнався, як її звати, попри всі спроби, на які вона мовчала з докором. Він жартома називав її Кардея.

Коли Тебо не був зайнятий, вони гуляли містом. Естебан запитував: «Як там Бог?» і Олексій щоразу відповідав: «Чинить опір». Тебо і справді виявився вправним екскурсоводом — він міг показати та розповісти про будь-який камінець Байресу, але, крім визначних місць, він також знайомив Алека зі своїми друзями — із численними театральними трупами, що виступали в підвалах, з художниками, зі знедоленими, зі старцями, що розповідали історії за пляшку фернету.

Згодом Алека досить непогано знали в таких місцях, як «Café Einstein», «Cemento» та всюди, де читали вірші Освальдо Ламборгіні та Нестора Перлонгера, але все ж більше не за скульптуру, а як якогось дивного малого, що думає про Бога, перебуваючи там, куди Бог не гляне. Багато хто спочатку сторонився його, вважаючи його за бузувіра, але згодом, ближче з ним познайомившись, загальноприйнятою думкою стало те, що він ліпить не Бога, а якийсь богоподібний згусток всередині себе, для якого він не знайшов іншої назви.

Алека полюбили за його смішну недосвідченість, за його сиву прядку та дитяче обличчя, за легковажність та за те, що він навчив усіх грати в дурня. Один художник навіть зробив власну колоду, на якій були зображені його знайомі — Батато Бареа був чорно-білим джокером, Ліліана Мареска — піковою дамою, а Алек — червовим королем.

Так він міг проводити з ними декілька днів підряд, та, повертаючись, ще завзятіше брався до роботи над скульптурою. З новим досвідом він брався до трактування Бога в любові та смерті. З новими знаннями він трактував Бога в символах. Але що більше він зникав у нових компаніях, з новими знайомими, то менше він працював. Замість скульптури він думав про вчорашні розмови, про почуті вірші, про те, звідки взяти гроші, про випиті напої, про людей, яких він помічав у кутках — із закоченими рукавами та очима.

Він не міг працювати й сам злився на себе за це. Злився на те, що іноді відчував відразу до скульптури. Злився, втім, міг це пережити, злився, втім, майже не думав про скульптуру, коли не бачив її, залишивши її на горищі свідомості, куди за останні тижні, потроху спустошуючи кімнати, зніс підручники з історії, на ніч прочитані казки, великі столи, за якими проходили застілля, сервізи з керамічними пташками-свищиками, бліді настінні фотографії, на яких ледве що розгледиш, окрім рамки. У кімнатах свідомості він лишив тільки ліжко та маленький стіл зі стільцем.

Він потроху від’єднувався сам від себе, ніби всі прочитані книги та зроблені скульптури були хиткими надбудовами над його сласно-простою основою, які запросто зніс перший-ліпший вітерець, що, пронизаний різкими променями ранкового сонця, гуляв кімнатою. Олексій вже мав спати, втім, так і не ліг, бо за ніч не зробив жодної зміни в скульптурі. Зараз, побачивши скульптуру в ранкових променях, він бачив у ній лише осоружну плоть, ніяк не пов’язану з Богом. Шкіру накинуту на ідею, що висіла немовби зношена батьківська кофтина на малій дитині.

У цей момент ясності він усвідомив не тільки хибність скульптури, але і її місце в його життя — на узбіччі. Він дивився вперед і не бачив минулих речей. Замість того, щоби повірити в те, що він дивиться не в той бік, він думав, що сліпота вкриває його поле зору і вже перейшла на його поклик.  Зараз він вдивлявся в скульптуру з викликом, але здався він, а не вона — він відходив до дверей, поки вона стояла на місці, він заплющував очі, поки вона вдивлялася, не відводячи погляд.

Він втік — поїхав до Ла-Плати, захопивши із собою пляшку вина на останні гроші. Йому потрібно було розсудити, вирішити, що робити далі. Не було нічого страшного в тому, щоб почати спочатку, він неодноразово перероблював скульптури, але тепер він не хотів навіть бачити її — вона була оголеним нервом, а він — вістрям, й одночасно з тим навпаки — він був нервом, а вона лезом.

Він відчував, що щось зникло в ньому. Від розпачу він почав робити піщану скульптуру, щоб повернути це «щось», цей дитячий запал, повернути те, із чого він колись починав. Але марно: цей чоловік у сорочці з плямами від вина та масивних чоботях, уже не малий Лесик, що ходив із мамою на річку та бавився в піску. Він — Алек. Він один. Його батько мертвий. 

Алек дивився пустими очима на Ла-Плату. «Що як Лесик десь там пливе? Чи схований десь тут, у піску? Чи чкурнув додому, залишивши мене одного?.. Як він міг?»

Він закінчив пляшку швидше, ніж довів думку до кінця, тому пішов гуляти містом, аби не повертатися додому — до чужого дому, аби загубитися та знайти новий дім — дім для Алека, не для Леся і не для Олексія.

Він блукав, йдучи наосліп. Він йшов проти натовпу та разом із ним, він переслідував та ховався. Він тримав у кишені пір’їну та різко видирав руки. Він сновигав. Його ноги почали підкошуватися, але не через втому, а через вібрацію. Він наближався, чуючи десь здалеку звуки сурми. Алек підняв очі — вузенька вуличка заливалася ритмом, людьми, вигуками. Що ближче він підходив, то очевидніше ставало те, що ритм йшов не від ударів артистів буенос-айреської мурги, а з-під асфальту, десь з-під землі, ніби від похованих заживо, що гримають у домовину.

Спочатку його хода разом із музикою створювала поліритм, зараз — вона синхронізувалася та стала ще одним інструментом, що грав у такт. Тепер він крокував, нездатний зупинитись. І кожен крок вглиб карнавального натовпу перетворював його, роблячи сучасником Якоба Беме, через кілька метрів сучасником майстра Екгарта, на розі вулиць — Аврелія Августина. У середині натовпу він був сучасником Христа, ще кілька кроків — і він сучасник Вакха. Алек помилився — він чув не сурму, а флейту Пана.

Він відпустив усе, за що досі тримався — пуста пляшка впала, розбившись. Він більше не думав — не думав ні про Бога, ні про дім, ні про Тоню, ні про падальника, ні про батька, ні про мати, ні про Катю — усе, що він не бачив та не чув зараз не мало ніякого значення, бо він не міг простягнути до них руки, як простягував їх зараз, танцюючи з усіма, він не міг почути їх, як чув сміх цих людей.

Алек пив, що наливали, бо йому страшенно хотілося пити — будь-чого, нехай і золи. Він роздавав цигарки, а потім просив їх у інших. Що далі в ніч, то замиленішим ставав його погляд та тим більш дірявою пам’ять. Він не пам’ятав, як опинився в цій невеличкій квартирі, яку заповнювали запах поту, спирту, тютюну, мішанина голосів, звуки скла, що розбивається, грюкіт дверей. Це було місце, де ожили та постали перед ним усі тексти танго пісень — увесь сум, уся пристрасть, уся злість.

Квартира нагадувала місто — коридори були вузькими вуличками, кімнати — подвір’ями будинків; і в той самий час була настільки малою та тісною, ніби це клітка або коробка. Алек переходив із кімнати в кімнату, гублячись та ледве протискуючись крізь інших пішоходів, крізь їхні тіла та тіні. Він виходив із кімнати і знову опинявся в ній. Він повторював це — змінювалися люди, змінювалися предмети в руках Алека — він тримав то пляшку, то запальничку, то пігулки, то знову пляшку, але кімната була тою самою — безвихідною.

Тьмяно-червоне освітлення перетворювало людей на темну рухливу масу. Він був свідком різких рухів засліплених коханців, свідком млявих рухів людей, що рухались у тумані, свідком граціозних рухів ворогів, що бились на ножах. Він і сам не встиг помітити, як тримав ніж у правій руці та дивився з таким самим шалом, як дивилися на нього. Із шалом бажання, з дикою з прадавньою хіттю. Ніж був холодним, гостро заточеним, ніби зібрані в пучок злість, туга та розпач.

Він ніби знову опинився в пустелі, яку тепер замість страху заповнювали чиста емоція пристрасті та щастя. Щастя не підробленого, не раціоналізованого, дикого, фізичного, безпам’ятного, амнестичного, первісного.

Й Алек був щасливим.

Хвилі накочувалися, ніжно будячи Алека. Його чоботи були налиті водою, його штани прилипли до ніг. Він підвів голову з вологого піску — вода здалася йому дьогтем, небо — віком. Досі — чи вже? — було темно.

Пам’ять його підводила, море мовчало.

Він відповз від води. Прокинувшись, він не одразу прийшов до ладу — було кілька бездумних, безслівних, тихих хвилин, що вторували хвилям.

Потроху спливали спогади, у правдивості яких він не був певен.

Він підвівся і шкутильгаючи рушив додому. Йдучи вулицями, світло з чужих віталень викривало кров на руках Алека, кров викривала спогади про ніж, у відблиску його леза він бачив вир тіл. Він йшов крізь Байрес, мов через нескінченний коридор тієї квартири, мов коридор між минулим та майбутнім.

Алек дивився вниз, слідкуючи за своїми повільними та нерівними кроками.

Дістаючи ключі, у кишені він не намацав звичної м’якенької пір’їни. «Ні, ні, ні... Де ж вона». Він ще раз огледів кишені, але так і не знайшов її.

Алек ввалився в дім стурбований, йдучи на шелест недописаного листа. «Треба його дописати… Ні, написати лист Каті. Де мої листки…» — він побачив один десь у кутку та примостився там: «Дорога Катя! Хто так листи починає… Катрусю! І що далі? Що зазвичай пишуть? У мене зараз літо, а у вас, певно, сніжить… Мій батько помер… Я навчився танцювати… Пташечко! Я не знаю чи любив тебе колись. Тепер, знаючи, що саме я здатний відчувати, думаю, що ні, можливо, так. Навіть наблизившись впритул до любові та смерті я не можу їх розгледіти чітко. Я більше нічого не бачу, пташечко! Я не бачу чи виходжу за берега, бо темно. Якщо ти не знайдеш слів вибачення знай — вони за берегами, десь у цьому важкому повітрі, пливуть у темряві».

Алек млів у незвичній для літньої ночі тиші, перебираючи думки, уже не в змозі їх записати. Крізь прочинене вікно лилося гаряче та липке повітря. Алек зняв сорочку та ліг спати прямо на підлозі, у кутку, притулившись до стіни, але сон ніяк не приходив.

Без змоги заснути, він увесь час вдивлявся в скульптуру, що в темряві зливалася з інтер’єром, так що було важко зрозуміти її розміри. Але навіть у темряві він чітко бачив її центр — нішу, яку він зробив на самому початку. Тепер вона була значно більшою, значно глибшою. Що довше він на неї дивився, то більше скульптура його непокоїла.

Алек мляво встав та підійшов до неї, як щось зблиснуло в темряві ніші. Зовсім як сонні, сльозливі, відчужені очі Анатолія. Зовсім як тієї ночі, коли він зайшов у кімнату Леся з валізою, багато років тому. Він стояв у дверях та помітивши погляд Олексія, сказав: «Спи, сонечко. Спи, поки сонце спить». «Не йди» — знову вирвалось у Алека. Щось зблиснуло та щезло, мов жарина. Алек підійшов ближче — ні сліду, лише пуста глина. Лише темрява ніші — ніяких очей, ніяких ребер Христа, яких він бачив раніше. Ніщо.

Лише він — Алек. Він більше не міг себе стримувати та повалив станок зі скульптурою на підлогу. Він кинувся на неї. Спітнілий від літньої ночі та люті він тлумив скульптуру. Що довше він боровся, то повільнішим ставав. Він плакав та ледве рухався, коли доходив до каркасу — перед ним постав оголений дріт із крестиками та шматками глини всюди — на стінах, на підлозі, на книгах, на ньому.

***

Вони обидва простягнули руку та постукали у двері. Ніхто не відчиняв. Чекаючи, вони спостерігали за сонцем. Поспішаючи за обрій, воно тягнуло за собою шлейф тіней. Через видовженість, кожна тінь торкалася іншої: тінь виходячого з машини сусіда до тіні дерева, мерехтливі тіні дітей до тіні простуючої додому жінки. Був кінець сезону.

Один із них дивувався сніжинкам, що дивно мерехтіли в променях. Він встиг за цим скучити.

Інший думав про те, як крізь важке та розпечене повітря було важко рухатись, не те щоб дихати.

Вони ще раз постукали у двері, та на цей раз почули рухи за дверима.

Вони смикнули ручку і двері виявилися відчиненими.

Зайшовши, один із них відчув приємний запах випічки та свіжоприготованої вечері, що заповнював кімнати. Він вдихнув повні легені повітря.

На іншого дім вивергнув мерзенний прогіркло-солодкуватий запах. Він різко відвернувся, щоб вдихнути крихти свіжого повітря.

Вони пройшли далі. Але все ще не бачили нікого. «Може скоро повернеться?» — промайнула думка.

Один із них оглядав свою кімнату — усе було таким самим, як він залишив — усі шафи відчинені, його одяг на ліжку, на столі купа книг.

Інший, поступово оглядаючи скульптуру, що стояла просто на підлозі та займала майже всю кімнату, чиї кінцівки зміїлися кімнатою, дійшов поглядом до її центру — дивної, темної діри діаметром із метр.

Вони знову почули якийсь звук, якесь шебуршіння і пішли орієнтуючись на нього.

Один, вийшовши зі своєї кімнати, підійшов до накритої чи то коробки, чи то клітки. Піднявши тканину, він побачив Тоню, яка почала щебетати.

— Тоня, тихенько, тихше. Скучила? Я скучив! — промовив Лесь. — Пам’ятаєш я брав у тебе пір’їну? Ось вона, була весь час зі мною.

Інший підійшов трохи ближче й побачив, що в ніші щось рухається. Він вдивлявся і ніяк не міг зрозуміти, що ж це — через відстань і через тьмяне освітлення. Коли його зір адаптувався до мряки будинку, він зміг розгледіти темного, доволі великого птаха, який щось клював. 

Прочинилися двері й у квартиру зайшла жінка:

— Мамо, вибач. — промовив він.

— Боже, Лесь! — Вона підбігла до нього та обняла. — Коли ти, Лесику... Як ти, чому... чому так полишив?

Серце Естебана спотикнулось, коли він склав усі ці деталі до купи — падальника, запах, скульптуру. Щоб впевнитись, він підійшов ще ближче та заглянув у нішу. «Алек…» — крізь сльози промовив Естебан.