Попередня частина | Наступна частина
Цей допис – третя з восьми частин перекладу есе з блогу американського психіатра Скотта Александера “Slate Star Codex” за 2014 рік, а ось попередні частини: перша, друга. Посилання на оригінал – у кінці. Продовження викладу згодом. Приємного прочитання.
В Апокрифі Дискордії пише:
Час тече, немов річка. Тобто, скажімо, в долину. Ми це знаємо, тому що все швидко летить униз. Доцільно було б бути у якомусь іншому місці, коли ми досягнемо моря.
Розберімо цей випадковий дотеп на 100% буквально та погляньмо, куди він нас приведе.
Щойно ми порівняли потік мотивацій з течією ріки. Траєкторія в долину – підходить: завади трапляються тоді, коли зустрічається можливість обміняти корисне благо на конкуретні переваги. Коли всі здобувають відповідну перевагу, вона вже не приносить радощів, – але витрачене на неї корисне благо втрачене назавжди. Таким чином, кожний крок Польки Поганої Координації погіршує наші життя.
Проте ми не просто ще не досягнули нульового рівня; здається, що ми рухаємось вгору неочікувано часто. Чому все не погіршується більше й більше, поки ми не повернулися б до злиднів? Мені спадають на думку три погані причини: надлишок ресурсів, фізичні обмеження та максимізація корисності, плюс одна добра причина – координація.
1. Надлишок ресурсів
Океанські глибини – жахливе місце, де мало світла, мало ресурсів і є різні жахливі організми, які займаються суто поїданням одне одного чи паразитуванням одне на одному. Проте іноді, не так рідко, на дно моря падає цілий труп кита. Більше їжі, ніж будь-коли знадобиться тим організмам, що цей труп знайдуть. Починається короткий період дивовижного достатку, протягом якого істоти, які першими знайшли цього кита, харчуються, немов королі. Врешті решт труп знаходять більше тварин, їх стає більше завдяки швидшому розмноженню, кита поступово поглинають, і всі зітхають й повертаються до життя в мальтузіанській пастці смерті.
(Slate Star Codex – ваше джерело постачання макабричних метафор про китів від червня 2014 року)
Це щось таке, як якби тих щурів, що покинули мистецтво та вдалися до канібалізму, раптом віднесло на новий порожній острів, з куди більшою місткістю, де вони знову мали б простір для життя в мирі та створення мистецьких шедеврів.
Зараз триває епоха падіння китів, епоха надлишкової місткості, епоха, протягом якої ми маємо тисячокілометрову фору від Мальтуса. Як висловився Гансон, це час мрій.
Поки ресурсів не настільки недостатньо, щоб змусити нас до війни всіх проти всіх, ми можемо займатися очманіло неоптимальними речами – штибу мистецтва, музики, філософії та кохання – і в більшості випадків не бути переможеними безжальними машинами для вбивств.
2. Фізичні обмеження
Уявіть рабовласника, що максимізується для прибутку, який вирішив урізати собівартість, не годуючи своїх рабів або не дозволяючи їм поспати. Невдовзі він з’ясує, що продуктивність цих рабів суттєво впала, і що жодний батіг цю продуктивність не відновить. Врешті, після перевірки численних стратегій, він може виявити, що його раби робили найбільше роботи, поки добре харчувалися, добре відпочивали та мали хоча б трохи часу, щоб розслабитися. Не через те, що раби з власної волі працювали менше – ми вважаємо, що страх покарання достатній, щоб змусити їх працювати якомога сильніше – а тому що тіло має певні фізичні обмеження, які обмежують те, наскільки скнарним рабовласником можна бути. Таким чином, “перегони на дно” зупиняються, не доходячи до етичного дна, коли зустрічаються фізичні обмеження.
Джон Моуз, історик рабства, заходить далі та пише про те, як рабство, з яким ми знайомі найкраще – рабство довоєнного Півдня (мова про рабство на півдні США до Громадянської війни 1861-1865 років – прим. пер.) – є історичною аберацією та, ймовірно, економічно неефективним. У більшості форм рабства, особливо в стародавньому світі, звичними речами було платити рабам платню, добре з ними поводитися та навіть звільняти.
Він стверджує, що це було наслідком раціональних економічних обчислень. Рабів можна мотивувати за допомогою калача чи бича, і бич не надто добрий у цьому. Над рабами неможливо постійно наглядати, і насправді важко з’ясувати, сачкує раб чи ні (або чи міг би він, отримавши трохи більше бича, працювати наполегливіше). Якщо ви хочете, щоб ваші раби робили щось хоч трохи складніше, штибу вибирання бавовни, то стикаєтеся з доволі серйозними проблемами нагляду: як отримати прибуток з раба-філософа? Шмагати його дуже сильно, поки він не сформулює теорію Добра, книги про яку ви зможете продавати?
Стародавнім рішенням цієї проблеми – можливо, раннім джерелом натхнення для Фнаргла – було казати рабу робити те, що він хоче робити та вважає найбільш прибутковим, а потім ділитися з цим рабом прибутком. Іноді раб працював у майстерні, а рабовласник платив йому платню, засновану на тому, наскільки добре раб працював. В інших випадках раб прямував у подорож світом, надсилаючи рабовласнику частину того, що заробив. Ще в інших випадках задавалася ціна свободи раба, й він ішов і працював, поки не назбирував гроші та себе не звільняв.
Моуз йде ще далі та каже, що ці системи були настільки прибутковими, що на американському Півдні постійно траплялися іскри спроб спробувати щось таке. Причини того, що все застрягло на методі батога та кайданів, пов’язано не так з економічними міркуваннями, як з чиновниками-расистами, що закручували гайки для спроб звільняти рабів і залучати їх до бізнесу, які точно не грали на користь ідей білого панування.
Тож у цьому випадку перегони на дно, в яких конкурентні плантації ставали все жорстокішими й жорстокішими до своїх рабів, аби максимізувати конкурентні переваги, гальмувалися фізичними обмеженнями жорстокості, яка після певного рівня вже не допомагає.
Або – інший приклад: одна з причин того, що ми наразі не маємо мальтузіанського вибуху населення – те, що жінка може народити лише одного малюка за дев’ять місяців. Якби ці дивні релігійні секти, що вимагають від своїх членів мати якомога більше дітей, могли себе відтворювати копіюванням, ми були б у вельми поганому становищі. В нинішніх умовах ці секти можуть завдавати лишень невеликої шкоди протягом кожного покоління.
3. Максимізація корисності
Ми мислимо категоріями збереження благ проти перемог у конкуренції, й очікуємо того, що останні знищать перших.
Проте чимало серед найважливіших конкуренцій і оптимізаційних процесів у сучасній цивілізації оптимізуються на користь людських благ. У капіталізмі виграють частково шляхом утішення благ клієнтів. У демократії виграють частково шляхом утішення благ виборців.
Припустімо, що є кавова плантація десь у Ефіопії, яка наймає ефіопів для вирощування кавових бобів, які продаються до Сполучених штатів. Можливо, вона застрягла в смертельній боротьбі проти інших кавових плантацій і хоче викинути на звалище якомога більше благ, щоб отримати хоча б невелику перевагу.
Проте вона не може надто сильно пожертвувати якістю кави, бо інакше американці її не купуватимуть. Також вона не може занадто сильно жертвувати платнею та умовами праці, бо інакше ефіопи на ній не працюватимуть. І фактично частиною цього конкурентно-оптимізаційного процесу є пошук найкращих шляхів для приваблення працівників і клієнтів, поки це не коштує забагато грошей. Тож це доволі перспективно.
Проте важливо пам’ятати, наскільки нестійкою є така взаємовигідна рівновага.
Припустімо, що кавові плантації віднайшли токсичний пестицид, який збільшить їх виробництво, але зашкодить здоров’ю клієнтів. Проте клієнти не знають про пестицид, і влада ще не встигла його зарегулювати. Так з’являється невеликий розрив між благами “продати американцям” і “задовольнити американців”, і, звісно, блага американців – прямують на звалище.
Або припустімо, що в Ефіопії стався вибух народжуваності, й раптом за кожне робоче місце стали конкурувати п’ятеро робітників. Тоді компанія може дозволити собі виплачувати меншу платню та реалізувати жорстокі умови роботи, доходячи аж до фізичних обмежень. Поки є розрив між “щоб ефіопи тут працювали” та “задовольняти блага ефіопів”, ситуація не здається надто перспективною для благ ефіопів.
Або припустімо, що хтось винайшов робота, який може вибирати каву краще та дешевше, ніж людина. Компанія звільняє всіх робітників і викидає їх на голодну смерть. Щойно благо ефіопів перестає бути необхідним для прибутку, будь-який тиск для його підтримки зникає.
Або припустімо, що є якесь важливіше благо, яке не є ані благом робітників, ані благом клієнтів. Можливо, кавові плантації є місцем проживання рідкісної тропічної пташки, яку хочуть захистити екоактивісти. Можливо, ці плантації розташовані на кладовищі предків племені, але не того, до якого належать робітники, і це плем’я вимагає якогось роду вшанування. Можливо, вирощування кави якимось чином докладається до всесвітнього потепління. Поки це не є благом, що може перешкодити звичайному американцеві тут купувати каву або звичайному ефіопу тут працювати, таке благо прямує на звалище.
Я знаю, що “капіталісти іноді роблять погані речі” – це точно не та точка зору, з якої я почав. Проте хочу наголосити на тому, що це не рівносильно твердженню “капіталісти – жадібні”. Я маю на увазі, іноді вони є жадібними. Проте в інших випадках вони просто перебувають у стані достатньо енергійної конкуренції, при якій кожен, хто не докладає зусиль, програє та замінюється тими, хто їх докладає. Ділові практики задаються Молохом, і ніхто, крім нього, не має жодного вибору.
(судячи з моїх обмежених знань Маркса, він розумів це дуже добре, і ті, хто підсумовує його вчення як “капіталісти – жадібні” – послуги йому не роблять)
І хоча приклад про капіталізм усі добре зрозуміли, я гадаю, мало хто усвідомлює, що демократія має ті самі проблеми. Так, в теорії вона оптимізується задля щастя виборця, що корелює з прийняттям добрих рішень. Проте щойно є найменший розрив між прийняттям добрих рішень і виборністю, добрі рішення мусять полетіти на звалище.
Наприклад, постійне зростання термінів ув’язнення є нечесним щодо ув’язнених і щодо суспільства, що змушене оплачувати їх утримання. Політики не хочуть нічого робити з цим, тому що не хочуть здаватися такими, що “поблажливі до злочинів”, і якщо хоча б один ув’язнений, якого вони допоможуть звільнити, коли-небудь зробить щось погане (а з боку статистики одному з них точно доведеться), то на всіх частотах буде лунати новина “В’язень, звільнений рішенням Конгресмена, вбив родину з п’яти чоловік. Як цей Конгресмен узагалі може спати вночі, не те що заявляти про плани на переобрання?” Тож навіть якщо зменшення кількості ув’язнених було б доброю політикою – а воно такою є – то це буде дуже важко реалізувати.
Молох — неосяжна неволя! Молох — кістяна бездушна в'язниця та Конгрес мук! Молох, чиї будівлі — кара! Молох — величезний камінь війни! Молох — приголомшені уряди!
Перетворення “втішених клієнтів” і “втішених громадян” на результати процесів оптимізації було одним з найбільших досягнень цивілізації та причиною того, що капіталістичні демократії так перевершили продуктивність інших систем. Проте попри те, що ми полонили Молоха як свого слугу, його пута – не надто сильні, й іноді помітно, що завдання, котрі він для нас виконує, були на його користь, а не на нашу.
4. Координація
Протилежність пастки – сад.
Все легко вирішити з точки зору богів, тож якщо всі з’єднаються в суперорганізм, то такий суперорганізм зможе розв’язувати проблеми з легкістю та точністю. Енергійна конкуренція між акторами перетвориться на сад, з єдиним садівником, який диктуватиме, куди що нести та які елементи прибрати, щоб вони не псували візерунок.
Як я зазначив у Нелібертаріанських ЧаПах, влада може легко вирішити проблему забруднення рибних ферм. Найкраще відоме рішення дилеми в’язня – це щоб ватажок банди (який виступає в цьому випадку урядовцем) погрожував застрелити в’язня, що зрадить. Рішення того, що компанії забруднюють середовище та шкодять робітникам – це державні регуляції проти цього. Влада вирішує перегони озброєнь усередині країни шляхом збереження монополії на застосування сили, і легко зрозуміти, що якщо коли-небудь з’явиться ефективний світовий уряд, то міжнародні збройні конфлікти зникнуть доволі швидко.
Дві відомі активні складові державної влади – це закони плюс насильство, або, якщо висловлюватися абстрактніше – домовленості плюс механізм примусу. Чимало штук, окрім державної влади, поділяють ці дві активні складові, а отже – можуть діяти як координаційні механізми для уникнення пасток.
Наприклад, оскільки учні конкурують одне з одним (безпосередньо, якщо оцінки визначаються у відносний спосіб, проте завжди – щонайменше опосередковано: за вступ до ЗВО, робочі місця тощо), то присутній суттєвий тиск на окремих учнів щодо списування. Учень і школа грають роль державної влади, маючи правила (наприклад, проти списування) та змогу карати учнів, які ці правила порушують.
Проте стихійна соціальна структура самих учнів також є певного роду владою. Якщо учні уникають порушників і не довіряють їм, то є правила (не списуй) і механізм примусу (бо інакше ми тебе уникатимемо).
Соціальні кодекси, джентельменські угоди, промислові цехи, злочинні організації, звичаї, дружба, школи, корпорації та релігії – всі ці угруповання є інститутами координації, що домагають нам не потрапляти в пастки, змінюючи нашу мотивацію.
Проте ці інститути не лише мотивують інших, але й мотивують себе. Мова про великі організації, що складаються з багатьох людей, які конкурують за роботу, статус, престиж тощо – немає причин для того, щоб ці організації мали імунітет від тих же багатополярних пасток, у які втрапляють інші, й вони справді цього імунітету не мають. Теоретично держава може оберігати корпорації, громадян тощо від певних пасток, але, як писалося вище, є чимало пасток, в які можуть втрапляти самі держави.
Сполучені штати намагаються вирішити цю проблему, маючи декілька рівнів влади, непорушні конституційні закони, стримування та противаги між різними гілками та кілька інших фокусів.
Саудівська Аравія використовує іншу тактику. Вони просто поставили одну людину відповідати за все.
Це доволі згубний – гадаю, нечесно згубний – аргумент на користь монархії. Монарх – це невмотивований мотиватор. Він насправді має точку зору богів і перебуває поза та над кожною з систем. Він назавжди переміг у всіх конкуренціях і ні за що не конкурує, а отже – досконало вільний від Молоха, який інакше спрямував би його мотивації згідно наперед визначених стежин. Крім деяких суто теоретичних пропозицій штибу мого Радісного саду, монархія є єдиною системою, яка цього досягає.
Проте за монархії замість слідування випадковій структурі мотивацій доводиться виконувати примхи однієї людини. “Caesars Palace Hotel and Casino” – це божевільна витрата ресурсів, проте справжній Гай Юлій Цезар Август Германік (напевне, тут Скотт раптом згадує Калігулу, а не Цезаря, через помилку схожих імен – прим. пер.) точно не був досконало доброчесним раціональним центральним планувальником.
Лібертарно-авторитарна вісь на політичному компасі є компромісом між розлагодженням і тиранією. Можна, щоб усе досконало координував хтось із точкою зору богів – але тоді буде ризик появи Сталіна. А можна бути повністю вільними від будь-якої централізованої влади – й тоді всі втраплять у кожну з дурних багатополярних пасток, запропонованих Молохом.
Лібертаріанці мають переконливі аргументи за один з варіантів, а монархісти – за інший, проте я гадаю, що як і у випадках більшості компромісів, доведеться просто змиритися й визнати, що це справді важка проблема.
Продовження:
Оригінал всього есе: https://slatestarcodex.com/2014/07/30/meditations-on-moloch/
Невдовзі на Друкарні з’явиться продовження перекладу, підписуйтесь на мій профіль.
