Попередня частина | Наступна частина
Цей допис – друга з восьми частин перекладу есе з блогу американського психіатра Скотта Александера “Slate Star Codex” за 2014 рік, а ось перша частина. Посилання на оригінал – у кінці. Продовження викладу згодом. Приємного прочитання.
Усі багатополярні пастки об’єднує базовий принцип. При певній конкуренції та оптимізації задля показника X з’являється можливість викинути певне благо на звалище, щоб покращити показник X. Ті, хто цією можливістю користується, – досягає успіху. Ті, хто ні – вимирають. Врешті решт, відносний статус кожного з учасників – такий же, як раніше, проте абсолютний статус кожного – гірший, ніж раніше. Процес триває, поки не будуть утрачені всі блага, які можна здати – інакше кажучи, поки людська винахідливість більше не зможе знаходити спосіб ще більше все погіршити.
При достатньо енергійній конкуренції (див. частину 1, пункти 1-10) усі, хто не викидає на звалище всі свої зайві блага, вимирають – уявіть це як нещасних пацюків, які не можуть припинити займатися мистецтвом. Це славетна мальтузійська пастка, в якій всі зведені до “злиднів”.
При недостатньо енергійній конкуренції (див. частину 1, пункти 11-14) все, що спостерігається – це збочена незмога оптимізуватися: журнали, що не можуть перейти на надійніші наукові підходи, законодавці, які не можуть взятися за діло та скасувати корпоративні субсидії. Ці ситуації можуть не вести до злиднів, але є чудернацький аспект, з боку якого вони забирають свободу волі.
Кожен бездарний письменник і філософ повинен описати власну утопію. Більшість таких утопій – справді доволі приємні. Фактично, можна закладатися, що дві утопії, які є крайніми протилежностями одне одного, здаватимуться кращими за наш власний світ.
Трохи збиває з пантелику те, що випадкові люди можуть вигадати світи, кращі за той, у якому ми живемо. Хоча фактично насправді більшість з них цього не може. Чимало утопій ховає складні проблеми під килим, або ж розвалились би за десять хвилин, якби їх реалізувати.
Проте дозвольте запропонувати кілька “утопій”, що не мають цієї проблеми.
Утопія, де замість того, щоб влада виплачувала корпораціям субсидії, вона не виплачує їх значною мірою.
Утопія, де військо кожної країни на 50% менше, ніж є зараз, а заощаджені кошти йдуть на інфраструктуру.
Утопія, де всі лікарні використовують одну й ту ж систему медичних записів, або хоча б системи медичних записів можуть спілкуватися одна з одною, щоб лікарі могли перевірити, який діагноз поставив лікар, в якого ви були минулого тижня в іншій лікарні, замість проводити ті самі обстеження знову за $5000.
Мені не здається, що є справді багато людей, що виступають проти будь-якої з цих утопій. Якщо вони не реалізуються, то це не через те, що люди їх не підтримують. Це точно не пов’язано з тим, що ніхто про них не подумав, адже я подумав про них щойно, і не розраховую на те, що це моє “відкриття” прославиться як щось новаторське чи всесвітньо важливе.
Будь-яка людська істота, що не страждає на недоумкуватість, може розробити утопію. Причина того, що наша нинішня система не є утопією, полягає в тому, що ця система не розроблялася людьми. Так само як можна поглянути на посушливу місцевість і визначити, яким річищем колись потече річка, виходячи з припущення про те, що вода підкоряється тяжінню, так само можна поглянути на цивілізацію та визначити, якої форми набудуть її інститути, виходячи з припущення про те, що люди підкоряються мотиваціям.
Проте це означає, що так само як річища річок створені не задля краси чи судноплавства, а радше як продукт випадковим чином сформованого рельєфу, так само інститути не створюються задля процвітання чи справедливості, а радше як продукт випадковим чином визначених вихідних умов.
Так само як люди можуть зрівнювати рельєф і будувати канали, вони можуть змінювати ландшафт мотивацій, аби створювати кращі інститути. Проте вони можуть робити це лише тоді, коли вмотивовані, а це трапляється не завжди. Як наслідок, у доволі неочікуваних місцях формуються вельми бурхливі притоки та пороги.
Тепер я перескочу від нудних штук про теорію ігор до того, що, можливо, є найближчим до містики з усього, з чим я стикався.
Як і всі добрі містичні випадки, це сталося у Вегасі. Я стояв нагорі однієї з багатьох високих будівель, споглядаючи місто внизу, освітлене посеред темряви. Якщо ви ніколи не були у Вегасі, то це справді вражає. Хмарочоси та вогні кожного різновиду, дивні та прекрасні, зібрані в скупчення. І я мав дві кришталево чисті думки:
Розкішно те, що ми можемо створювати щось подібне.
Ганебно те, що ми це створили.
Типу, згідно з якими стандартами будівництво велетенських сорокаповерхових власних реплік Венеції, Парижу, Риму, Єгипту та Камелоту поруч одне з одним, сповнених тиграми-альбіносами, посеред найбільш непривітної пустелі в Північній Америці, є чимось притомним, коли враховувати обмеженість ресурсів нашої цивілізації?
І мене осяяло думкою про те, що жодна філософія на Землі не підтримала б існування Лас-Вегасу. Навіть об'єктивізм, який зазвичай буває в мене філософією для виправдання надмірності капіталізму, як мінімум підкріплює капіталізм тим, що він покращує життя людей. Генрі Форд був добродієм, адже дав змогу багатьом людям, що інакше не мали б автівок, їх придбати, тож покращив їхні життя. А що робить Вегас? Обіцяє купу дармових грошей – і не дає.
Лас-Вегас існує не через якесь рішення з гедоністичної оптимізації цивілізації, а через викрут у дофамінергічних петлях нагород, плюс через мікроструктуру нерівномірного середовища регуляцій, плюс точки Шеллінга. Раціональний центральний планувальник з точкою зору богів, що спостерігав би ці факти, міг би подумати “Гм, дофамінергічні петлі нагород мають викрут, у якому певні задачі з дещо негативним співвідношенням між ризиком і виграшем отримують емоційну валентність, пов’язану з дещо позитивним співвідношенням між ризиком і виграшем, тож погляньмо, чи можна навчити людей остерігатися цього.” Проте люди всередині системи, слідуючи мотиваціям, породженим цими фактами, гадають: “Побудуймо сорокаповерхову репліку стародавнього Риму та наповнімо її тиграми-альбіносами посеред пустелі, і таким чином станьмо трохи багатшими, ніж ні, хто цього не зробив!”
Так само як річище річки заховано в рельєфі ще до того, як на землю впаде перший дощ, так і існування “Caesars Palace” ховалося в нейробіології, економіці та регуляторному режимі ще до того, як цей комплекс з’явився. Підприємець, що його збудував, просто залив примарні лінії справжнім бетоном.
Тож ми витрачаємо всю цю захопливу технологічну та мисленнєву енергію, блиск людського виду, на відтворення ліній, нанесених погано розвиненими клітинними рецепторами та сліпою економікою, неначе боги, якими командує дебіл.
Частина людей має містичний досвід і бачиться з Богом. Там, у Лас-Вегасі, я побачився з Молохом.
Молох, чий розум — вбога техніка! Молох, чия кров виробляє гроші!
Молох, чия душа — електрика та банки! Молох, чиї хмарочоси стоять на довгих вулицях, мов безкінечні Єгови!
Молох! Молох! Роботова квартира! невидимі передмістя! кістяні скарбниці! сліпі заощадження! демонічні промисловості! примарні нації!
Оригінал всього есе: https://slatestarcodex.com/2014/07/30/meditations-on-moloch/
Продовження:
