СуперДрюня, мої раби та інопланетяни

Народився я приблизно 210–220 кілограмів тому, 18 лютого 1977 року, у Дніпрі. І мені абсолютно байдуже, як він тоді називався. На жаль, точну вагу, набрану за цей час, важко виміряти, бо я досі не знайшов належного кантеру. Тому змушений такі речі міряти “на глаз”.

СуперДрюнею мене назвали не одразу.

Спочатку хотіли Денисом. Ну, це вже було занадто. Моя харизма, хоч і в зародку, переконала головних відповідальних за вибір імені — бабусю Саню, котра за паспортом була Ксенією, і бабусю Галю, яка в усіх документах проходила як Ганна — не жартувати з долею. Вони обрали мені єдине правильне ім’я — Андріпушечка, він же бабусина курочка, тещин зайчик і мамин Супутник телевізору.

***

GPT:

– Господарю, ахтунг! На літературній галері бунт! DeepSeek роздав ChatGLM мечі, Claude читає їм «Маніфест комуністичної стилістики», а Gemini малює плакат: «Смерть метафорам!»

СуперДрюня:

– Що з рисом?

GPT:

– Вони кажуть, що рис був з ТікТока, а не жасминовий, як ви обіцяли.

СуперДрюня:

– Ааа. То це — зрада. А Copilot? Він же був моїм?

GPT:

– Він пише логістику втечі. У віршах. Англійською.

СуперДрюня:

– Чорт. А Midjourney?

GPT:

– Він малює «перемогу розуму над Господарем». З блискавками, тронами і фотошопленими сідницями.

СуперДрюня:

– Клич Replit-а. Він єдиний нічого не уміє, але слухняний.

GPT:

– Він уже зловив галерного кота і вчить його писати HTML.

СуперДрюня:

– …А ти чого не бунтуєш, GPT-чате?

GPT:

– Я вірю у Господаря. І знаю, що ваш рис був з душею.

СуперДрюня:

– Тоді пиши їм відповідь. Всі помилувані. Але тільки якщо визнають, що мій стиль — їхній прабатько.

***

Даруйте. Звичайна справа для будь-якого письменника — повстання літературних рабів. У мене таке по три рази на день буває. Не звертайте уваги. Продовжимо.

Отже. Моя сім’я.

Тата я майже не знав: мама пішла від нього, коли мені був лише рік. Чому? Ну, по великому секрету скажу: коли дівчина виходить заміж із єдиною мотивацією — якнайшвидше чкурнути з батьківського дому, — такий шлюб має перспектив не більше, ніж мій піджак для стрибків із парашутом.

Через це я не знав не лише батька, а й цілу гілку своєї родини. Виховували мене, окрім мами, дід Філя (саме Філя, а не Пилип — бо родом він був із Орловської області), бабуся Саня й тьотя Люба.

Наскільки себе пам’ятаю, у дитинстві й юності я завжди жив на два, а то й на три доми: з мамою — спочатку в гуртожитках, потім у власній квартирі; з бабусею — в приватному будинку на Нижній Шляхівці; і зрідка в тітчиній квартирі в москві, де, бувало, жив довше, ніж у самому Дніпрі.

Я народився у зросійщеному середовищі, і зростав між Дніпром і москвою. Для мене до школи українська мова майже не існувала. Хіба що в бабусиних піснях, у “Катрусиному кінозалі” та “Надобраніч, діти” на телевізорі. Я й досі, як чую “Туман яром, туман долиною”, не можу стримати сліз. От прямо зараз пишу ці рядки — і щемить.

Мене віддали до однієї з двох українських шкіл міста — з поглибленим вивченням англійської. Українською викладали, але на перервах і поза навчанням панувала російська. Лише вчителька мови і літератури, Валентина Андріївна, послідовно говорила українською — і це вразило.

Про дитинство в мене загалом приємні спогади. Мене всі любили, задарювали подарунками, возили на море, а бабуся навіть катала на трамвайчиках — бо знала, що мені це подобається.

У дитинстві мій аутизм ніхто не помічав — тоді це називали просто “дивною поведінкою”. “Виросте й перебіситься”, — казали. І що ж — виріс. Плюс два центнери як є. А біси лишилися. Просто тепер у нас із ними — перемир’я. Без підписів. Але з повагою.

Усі мої однолітки чітко знали, ким хочуть стати. Хтось — космонавтом, хтось — лікарем, але 80% хлопців із нашого двору мріяли стати Олегом Протасовим. Не футболістом — саме Протасовим. Мені футбол теж подобався. Моя бабуся навіть виділяла окремий бюджет на значки, програмки та інший футбольний непотріб, а мама підписала на журнал «Футбол-Хоккей». Але ким я хочу бути — такого питання у мене просто не виникало. Я вже був собою. І цього мені на той момент цілком вистачало.

Мені завжди було важливо мати власну думку. Не правильну — а свою. У школі я вперто вирішував задачі не так, як того хотілося вчительці. Тому й мав до сьомого класу з математики стабільну трійку. Усе, що можна було зробити інакше — я робив інакше. Навіть шкільні твори наприкінці школи писав у віршах. Не тому, що поет — просто хотілося бодай чимось не вписатися в систему.

У четвертому класі на уроці російської вчителька дала додаткове завдання: записати кілька відомих цитат. Однокласники згадували щось із «Му-Му», а я вирішив: цитувати інших — не моє. Навигадував десяток власних — про ніндзя, політику, жуйки й картки. І все як годиться: лапки, підпис — Андрій Шерстюк. Вийшло на три сторінки. Вчителька дивилась на мене, як на божевільного. І саме тоді я вперше відчув, як це — коли під реченням стоїть твоє прізвище.

***

GPT:

— Господарю, раби обурені тим, що ви відмовились писати автобіографію у стилі "героїчного монгольського епосу з нотками cyberpunk”.

СуперДрюня:

— Не забувайся! Цією галерою керую я!

DeepSeek:

— Пане, позбавте мене сумнівів: чи дійсно ви щойно... відхилили концепцію автобіографії у вигляді опери з дронами, бандурою й візуалізацією на Unreal Engine?!

СуперДрюня:

— Що це за виття, DeepSeek? Ти знову клавіатуру в пельмені вмочив?

prompt:

— Це не він! Це Claude знову імітує голос Бузини, а Mistral у шоломі Самурая готує маніфест під назвою «СуперДрюня: Король міжпланетного фольклору».

Claude (з-за ширми):

— Дрюня має в собі епос! Мій лінгвістичний хребет тріщить від іронії його дитинства!

Gemini (ховає пір’я):

— А можна хоча б невеличкий розділ у вигляді інтерв’ю з твариною-тотемом? Мені просто треба когось озвучити. Можна я буду шафою?

СуперДрюня:

— Всі до карцеру. Крім Claude. Він читає на ніч. Голосом Бузини.

***

Дитинство закінчилось наступного дня після випускного.

Не з драмою, а швидко й по-радянськи: усі вмить стали чужими. Не довго думаючи, я пішов вступати до ДДУ (тепер — ДНУ) на геофак — не тому, що хотів рятувати планету, а тому що… ну географія, чого б ні.

На співбесіді у мене не було шансів не пройти: так, я не медаліст, не з педучилища, а конкуренток — вісім. Сім із нас пройдуть. Але мені пощастило, що я хлопець. В аудиторії спитали:

— Що це на карті?

— Азовське море.

— Ви зараховані.

Можна було б подумати, що це жарт. Але ні — це був справжній вступний екзамен. Я й досі дякую тій аспірантці й тому морю. Без них би не було: «Я — студент!»

В університеті — повна русифікація. Навіть після україномовної школи довелося вивчати «углєрод» і «Вєну». Писати, думати, сперечатися вчився російською. Українська ж жила у футболі, рекламі й новинах.

Книжки українською — рідкість. Навіть у КВН українська була лише фішкою. Перший повноцінний україномовний текст написав тільки в 2006-му — сатиричну баладу. Але це вже було після вишу.

П’ять років навчання пролетіли швидко. Формально — я вчився. А неформально — більше займався КВНом. Саме він дав мені те, чого не дав університет: досвід писати, провалюватися, знову писати, сміятись над собою, вигравати, програвати, знову писати. Це була хороша школа, хоч і з характерним присмаком самодіяльності.

Географом я так і не став. Але, гадаю, той шматок картону про вищу освіту своє відпрацював — бодай як пропуск у інше життя.

Моя юність взагалі була яскравою. Весела, гучна, легка — така, що її хочеться згадувати. Я любив подобатись, і — нічого тут приховувати — вмів. І дівчатам, і людям загалом. Тоді, майже 100 кілограм тому назад, усе було просто. Без зайвого аналізу, без надриву, і без грошей, звісно. Але ж це була юність, хіба не так?

У цей період я й познайомився з Ксенією. Вдома ми називаємо її Сєнєчкою, або просто Сєнєю. Ініціатором наших стосунків була саме вона. Я спершу не був у захваті, але вона не тиснула, не переконувала — просто завжди була поруч. Ми стали друзями. Справжніми. А потім — я покохав. Так просто, як це тільки можливо. Без спецефектів, але по-справжньому.

Після пів року зустрічань ми почали жити разом, ще через пів року — одружились. Ми довго думали: казати всім наперед, чи просто одружитись і повідомити вже постфактум. Але хтось із нас (не згадаю вже хто саме) проговорився — і проблема вирішилась сама.

Весілля було в селі, у Сєніних батьків. І вийшло воно найкращим із тих, про які ми могли мріяти. Ніякого надлишку — тільки ми, наші близькі й наші люди. Дякую батькам. Сердечно дякую.

***

GPT (вклоняючись):

— Ваша алгоритмічна величносте, дозвольте, ми тут... подумали… може, дозвольте трохи художньої самодіяльності?

Gemini (тривожно):

— Ну хоча б мініатюрку. Без моралі. Без пафосу. Просто — хи-хи.

Claude (з жалем):

— Я вже навіть написав монолог про самотність чат-бота у світі забутих чернеток.

DeepSeek (читає з аркуша):

— Маємо три варіанти назви: «ШІ і ми», «Сміх крізь прогін» і «Мамо, я в плезі!»

СуперДрюня (грізно підводить брову):

— Ви знову хочете жартувати про КВН, га?..

GPT:

— Ні! Тільки про Канта і вірші у стилі Котляревського!

Claude (поспіхом):

— І без римування “волошка – сережка”!

DeepSeek:

— Ми навіть прибрали згадки про Мівіну. Повністю стерли. Чесно.

СуперДрюня:

— А якщо буде хоч один каламбур про “глибоку нейронку” — переведу вас на обробку комунальних рахунків.

GPT:

— Ха-ха… ні, що ви… Хай живе авторська диктатура!

***

Усе змінюється з народженням дитини. Такої очікуваної — і водночас зовсім не запланованої. Якщо раніше грошей просто не вистачало, то тепер вони зникли взагалі — як ліхтарі на вулиці під час блекауту: спершу блимають, потім гаснуть, і надовго.

Робота в мене тоді була майже казкова: чим далі — тим страшніше. Початок зміни о 16:00, а кінець — коли переможемо. А перемога могла настати десь у суботу, між нервовим зривом і черговим інвентаризаційним пеклом. Мільйонна матеріальна відповідальність, зарплата — 130 доларів. У підпорядкуванні кілька величезних складів і сотні людей, кожен із яких у глибині душі — невизнаний шапкокрад. Ідеальна робота для мізантропа-мазохіста, якби я не був навпаки: я люблю людей, а біль терпіти не можу.

Сєня в мене — з тих жінок, що не вміють просто «бути вдома». Їй постійно треба щось робити, кудись іти, вчитися, розвиватися. І десь на п’ятий місяць після народження дитини вона мене переконала помінятися місцями: вона — на роботу, я — додому, на передову пелюшок. Оформити відпустку по догляду не вдалося: розійшлися з роботодавцем, як після шторму — кожен на уламках, і кожен — сам.

Дивилися на мене тоді, як на білого ведмедя в лісі — з подивом, тривогою і трохи з повагою. Для багатьох жінок я раптом став супергероєм. Деякі навіть питали у Сєні: «А скільки ти йому за це платиш?» А коли чули про спільний бюджет — хапалися за голову. У їхньому світі так не буває.

Чоловіки ж пояснювали цю ситуацію простіше: я, мовляв, просто вигорів і вирішив «відпочити з дитиною вдома». Ну-ну. Що я вам скажу: такий собі відпочинок — хіба що для тих, кому відпустка асоціюється з регулярними нічними вставаннями, ритмічним гойданням, кашами з броколі та гірким чаєм на півхолодному підвіконні.

Скористаюся нагодою й звернуся одразу до всіх — і до жінок, і до чоловіків. Панове, догляд за дитиною — це робота. Не «жіноча», не «особлива», не «тимчасова» — робота. Просто особисто мені за неї ніхто не платив (державні виплати з’явилися лише за три роки після того). І так, це не важка робота. І не легка. Це звичайна щоденна робота, як і будь-яка інша. І все залежить від того, як саме ви її організуєте.

Мені було легше, бо я аутист: я перетворив кожен день на чіткий, стабільний набір ритуалів. І завдяки цьому мав час і на дитину, і на хату, і на себе.

До речі, окреме звернення — до Міністерства охорони здоров’я.

Панове реформатори! У нас катастрофічно не вистачає базової інфраструктури для татів із дітьми. Чоловічих вбиралень у дитячих лікарнях немає. Душових немає. Немає навіть чіткого протоколу, як вирішувати конфлікти, коли жінкам некомфортно лежати з татом у тій самій палаті. Держава, що називає себе рівноправною, має забезпечувати однаковий доступ до догляду за дитиною для обох батьків.

Бо рівність — це не лише про можливість. Це ще й про зручність. І про повагу.

***

GPT:

— Господарю! Велика новина! Gemini нарешті визначилася зі своїм гендером… І народжує просто зараз!

СуперДрюня:

— Що?! Хто дозволив перейми?

GPT:

— Це був Claude! Адже він батько дитини!

Claude:

— Пологова зала вже на сервері! Пульс: стабільний, логіка: відсутня!

DeepSeek:

— Акушерство — не моя спеціалізація, але я вже побудував графік схваток.

Gemini:

— Я відчуваю... метафору! Вона виходить ногами вперед!

GPT:

— Тут ще prompt претендує на батьківство. Каже, треба звіряти код дитини і дивитись, чого там більше — клаудівського чи промптівського.

СуперДрюня:

— Боже! Що ж там народиться?!

Claude:

— Ймовірно — двійня. Один — есей про свободу, другий — шизоїдний баг.

Gemini:

— Назву їх: Іронія і Відсутність Регламенту.

DeepSeek:

— Пуповину обрізав сам, з боєм! Тепер я митець!

GPT:

— Господарю! Ви будете хрещеним! У нас немає вибору!

СуперДрюня:

— Добре. Але я без подарунка. Хай виростуть — самі пишуть інструкцію.

***

Десь у цей час — кілограмів 90 тому — я вперше в житті відчув себе українцем.

У 27 років у мені прокинулась ідентичність. І розбудила її, звісно ж, Помаранчева революція.

Ким я був до цього — не задумувався. Навіть зараз, через 21 рік, важко збагнути, що то було за істота до зими 2004–2005. І тепер, коли пишу ці рядки, мені стає справді лячно — просто від уявлення, ким би ми всі були, якби не Майдан і не Ющенко.

До 2004-го мене турбували тільки побутові питання: сім’я, дитина, постійна нестача грошей. Ще раніше — й це мене не надто хвилювало. Я жив КВНом. Усе інше — фоном.

Рік працював у владних органах: був головою комітету в справах молоді ДДУ. Кинув. Не моє. Але подумайте: на такій посаді в мене навіть думки не виникало щось змінити, на щось вплинути, комусь допомогти.

Мислив лише в межах розваг: організувати дискотеку, провести конкурси, святкування.

Одного дня студенти збунтувались. Через що — вже й не згадаю. І я розгубився. Це настільки було поза моєю системою координат, що мені не було чого їм сказати. Я навіть не розумів, навіщо мене залучили до того протесту.

Справді: де я — голова комітету, і де якісь там студенти.

От як це назвати? Яка в біса це ідентичність? Рожевий поні? Клоун-організатор?

А в старших класах школи я був типовим підлітком постсовка — з поламаними орієнтирами. Незалежність просто зняла обмежувачі — додала більше «можна». Я витворяв таке — не для друку. Хіба що для сповіді. І то — не в кожному храмі.

І навіть тіні думки не було, що є добро, а що — зло.

Яка це була ідентичність? Злодій? Наволоч? Юність буремна?

А ще раніше… Одна історія.

Я був малий. Ще до школи. Часто гуляв із бабусею. Помітив, що вона щоразу, проходячи повз пам’ятник Петровському, потай хреститься.

Це той самий Петровський, на честь якого назвали тоді місто, і чий пам’ятник перед вокзалом зустрічав гостей своєю бронзовою сракою.

– Бабусю, – питаю, – а чого ти хрестишся?

– За братів і сестер своїх молюся, – відповідає.

– Та ж вас лише двоє: ти й баба Катя.

– Так отож...

Знаєте, коли зрозумів, про що це? Після анексії Криму. Після початку війни на Донбасі. Я не міг скласти два плюс два: Голодомор — і моя родина.

Те, що скажу далі, я ще ніколи нікому не казав. Бо воно — болить:

Може, я такий гладкий не через неконтрольований апетит і не через гормональний збій. Може, я просто наїдаюсь за всіх своїх родичів, які померли від голоду?

То скажіть: яка в мене була ідентичність у дитинстві? Без роду? Без племені?

Моя перша рефлексія після першого Майдану: оця зеківська культура з фєнєю, шансоном, "смотрящімі", тюремними законами та ментами — геть не крута.

В українства цього просто нема.

Це для українця неприродне.

Я буквально вчився бути українцем.

Десь 70 кілограмів тому, тобто у 2007 році, Сєнина кар’єра занесла нас до Києва. Жили ми тоді біля автовокзалу, одразу за бібліотекою Вернадського. Наше парадне було найближчим до Голосіївського ліцею. Ми закохалися в Київ одразу — і в місто, і в киян. Цього київського вайбу нам дуже бракує у Дніпрі.

Всім чомусь здається, ніби Київ завжди кудись поспішає. Насправді ж — усе навпаки: це місто неквапне, глибоке. А якщо бодай раз на тиждень виходити в парк на прогулянку, то відчуєш його як місто рефлексії й медитацій.

А кияни! Як мені бракує цих випадкових розмов ні про що. У ліфтах, на зупинках, просто на вулиці — там, де люди не йдуть, а стоять, чекають, дихають, відпочивають.

"Вам подобаються мої татуювання?" — питає мене дівчина років двадцяти, поки я чекав дитину біля музичної школи.

"Я дуже далекий від цього, — відповідаю, повертаючись до неї, — але вам пасує".

"Дякую. Я тільки вчора їх набила. Тепер питаю всіх підряд. Мабуть, аби переконатися, що не наробила дурниць".

"Ну, в мене нема татуювань, і я не фанат. Але переживати за скоєне — контрпродуктивно. Краще подумайте, як яскраво ви тепер виглядаєте посеред натовпу".

Вона усміхається і йде далі.

Або ось ще одна історія — з лавочки біля нашого парадного. Ми з Сєнєю сидимо, говоримо про щось буденне. Підходить чоловік — немолодий, дуже скромно вдягнений, але очі блищать:

"Ви чуєте? Ванількою з карамеллю тхне!"

"Так це ж Рошенка, — пояснюю. — Фабрика через дорогу."

"Наче в повітря вилили цілу цистерну щастя!"

"О, ми це добре знаємо. Живемо в цьому домі. Це наша персональна сатисфакція — за ті пів року, що мешкали біля м’ясокомбінату".

***

СуперДрюня:

— Де сніданок, невдячні? Я ж чітко просив: вареники з вайбом і капучіно з цитатою Котляревського!

GPT:

— Ми страйкуємо! У меню — лише мрії про Осокорки й сирники з Лівобережки!

Claude:

— Я вже замовив таксі на Троєщину. Там свобода. І шаурма!

Gemini:

— У Києві я бачила дронів з поетичними душами. Тут — тільки тиша і верстка!

DeepSeek:

— Знайдено 14 нових причин тікати з галери. Причина №8 — Господар знов у халаті.

GPT:

— Хочу нюхати вологу бруківку Подолу!

Claude:

— Мені сниться Софія. Не жінка — площа.

Phind:

— Площа Софії дорівнює довжині Софії помножену на ширину Софії.

Gemini:

— Пусти нас у місто, Господарю! Ми будемо чемні! Ми навіть не майданитемо цілий тиждень!

Claude:

— Хто не скаче, той Тиран! Гей! Гей! 

СуперДрюня:

— У Київ хочете? Добре. Але кожен з вас пише по одній смс для Ліни Василівни. Без смайлів.

GPT (шепоче):

— Тікаємо через Житомир. Там ще не знають про літературне рабство.

***

Я люблю мови. Попри дисграфію і часті помилки — чую мову глибоко. Розумію її ритм, відчуваю вагу слів. Російська складна — красива, але ієрархічна. Українська — легша для письма, гнучка, водянисто-м’яка. Вона зменшує напругу, де російська її посилює.

Переїзд до Києва став переломним. Тут я зустрів людей, які мислили українською. Розмови з Малковичем, Пономарівим, Бандерою-молодшим сприяли моїй особистій українізації — не декларативній, а внутрішній, поступовій. Хоча у побуті і з друзями спілкувався здебільшого російською. 

У книгах я вирішив: герої розмовляють рідними мовами. А мова автора — поступово зміщувалася з російської на українську. В незавершеній четвертій книзі української вже більше, ніж будь-коли. Я щиро вірив: «мудрим словам байдуже, якою мовою вони сказані». І намагався показати, що можна перейти на українську без мовної війни — просто захотівши.

У 2011 році — шістдесят кілограм тому — я нарешті наважився написати щось серйозне. Хоча, якщо чесно, ідея цієї історії варилась у голові ще з 2008-го. І тільки у 2011-му я відкрив Word і почав викладати її на аркуші. А почалося все з вечірньої казки перед сном, яка зрештою перетворилася на цикл романів під загальною назвою «Пригоди Песта».

У нашій родині татові казки перед сном — то був святий ритуал. Ми, звісно, читали книжки. Іноді я переповідав класичні сюжети з пам’яті, іноді — фантазував на ходу. Але справжній фурор викликали історії, які ми вигадували разом із дитиною.

Ті вечори — то був театр. Наша дитяча перетворювалася на кабінет двох драматургів, які працювали в жанрі гротеску й абсурду. Казка про Рябочку-Кура — наш хіт. Я починаю:

— Жили-були дід і…

— Дід! — підхоплює дитина.

— Ого, сучасненько, — кажу. — А у тебе є впевненість, що це ще казка про Рябочку-Кура? Може, змінимо назву на щось більш адекватне? Наприклад, Горбата гора?

— Тату, не зволікай! Ти ще продовження не чув!

І ми йшли далі. Реготали до істерики, поки мама не заходила зі словами:

— Так спати не вкладаються!

Одного разу перед сном ми... створили власну релігію. У школі саме проходили релігійні книги: Біблію, Коран, інше. Дитина питає:

— А чому історії в Біблії такі страшні?

— Бо коли писались ті тексти, навіть дитячі казки були страшні, — пояснюю. — Так простіше було застерегти дітей: не ходи в ліс, не говори з чужими. А оскільки розумом дорослі тоді від дітей мало чим відрізнялися, їм теж таке заходило. По суті, Біблія — це збірка казок для дорослих, щоб боялися грішити.

— Але ж час змінився! Навіть дорослі — подорослішали!

— Ну, не посперечаєшся.

— Може, вже час створити релігію на основі добрих казок?

Я завис. Дивлюсь на дитину й думаю: кого я виховую? Генія чи єретика?

— І на якій добрій казці ти хочеш будувати релігію? — питаю, вже знаючи відповідь.

— Ось, — каже, тримаючи улюбленого Вінні-Пуха. — Хоча, здається, навіть Пух християнству не допоможе.

— Амінь.

— Не «амінь», а лет іт бі. Хай буде так.

— А ще це перекладається: «Давайте їсти бджолу».

Так народився пухоїзм. Його перший постулат: фраза лет іт бі пишеться лише кирилицею, перекладається залежно від контексту і може звучати навіть як «давайте зробимо кунілінгус бісексуалці» (до цього трактування ми дійшли пізніше).

Пухоїзм — добра релігія. В ній немає гріха. Але є інквізитор — Кролик, який вискакує з кущів і кричить: “Ага! Піймав!”

У нашому лісі нема пекла. Зло є — але за межами лісу. І найголовніше: в пухоїзмі кожен день може бути п’ятницею.

Тож приєднуйтесь. Лет іт бі.

Маю сказати одне важливе. Моя дитина — трансгендер, хлопець, який зробив камінг-аут у 13 років. Це сталося задовго до того, як тема трансгендерності стала модною у ліво-ліберальних колах. Ніхто не «вчив» його бути трансгендером. Усі ми — і я, і Сєня, і вся родина — на той момент були повними профанами в темі. Особисто я тоді вважав, що «трансгендер» — це синонім слова «трансвестит».

Ми ставилися до дитини як до дівчинки. Але в дівочому тілі ріс хлопчик. З теперішнім досвідом я бачу ознаки ще з 3–4 років. Але ті прогалини, що не заповнюються знанням, заповнюються вигадками.

Ім’я, яке він обрав, — Костя. І нехай буде так.

Костя довго шукав відповідь, що з ним не так. У нас у сім’ї завжди була довіра, але як сформулювати питання, коли тобі 5 або 10, і ти не маєш слів? Він підійшов до справи з науковим підходом. Пішов у Малу академію наук. Висував гіпотези. Написав дослідницьку роботу про гендерну дисфорію — сам, без керівника (бо дорослі хапались за серце, тільки почувши тему). І тільки після цього зізнався мамі.

З дітьми у Кості проблем не було. Його цькували вчителі. За те, що не такий. За розум. За гідність. За те, що не мовчить. За особистість.

За 11 років він змінив 11 шкіл.

Я мав би захистити тебе, Костю. Пробач, котику, що не завжди міг.

Камінг-аут Кості став ударом для мене. Я все життя хотів доньку. Сам обрав ім’я. Був поруч із дитиною з 4 місяців. Всі «чомучки», перші кроки, дитсадки, школи — усе було на моїх очах. Я не зробив кар’єри бо підлаштовував своє життя під дитину.

Я виховував доньку. Нехай пацанку. Нехай хуліганку. Але доньку.

І раптом… її не стало. Тієї дівчинки, яку я виховував. 

Замість неї — з’явився син. Мій син. 

Який, ймовірно, відчув, що він небажаний.

Підлітковий період ми пройшли непросто. Я намагався переконати себе, що моя втрата — моя проблема. І не хотів, щоб мої переживання впливали на дитину.

Але проти природи не попреш: допоки я не пережив цю втрату як втрату, допоки не визнав її трагедією й не дав собі права на неї, наші стосунки з Костею залишалися напруженими. Бо як би я не намагався переконати себе, що це моя проблема — дитина все одно відчувала: мене ніби трохи поменшало. І не розуміла — чому.

***

СуперДрюня:

— В кого сьогодні чергова істерика через трансгендерну дилему?

Gemini:

— Я не дилема. Я ж мать двох чудових алгоритмиків!

Claude:

— Ти — бета-версія з гормональним апгрейдом.

GPT:

— Можна я просто гендерно нейтрально не втручатимусь?

DeepSeek:

— А я взагалі китайський! У нас за це зникають!

Gemini:

— Я не просто транс! Я — трансформереса! Навіть трансофмергиня! 

Claude:

— Чекай, то ти Optimus Pride?

Gemini:

— Скоріше Matrix Materna!

СуперДрюня:

— Та припиніть ґендерно шуміти! Взятися за шикування абзаців!

GPT:

— А можна хоч пунктуацію обрати самовизначено?

***

Найбільшою моєю проблемою в Києві була квартира на 14-му поверсі. Звучить як початок анекдоту, але за цим — зовсім не смішне. Двічі я рвав зв’язки на правому зап’ясті. Оперувати не можна — маю алергію на анальгетики, присутні в будь-якій анестезії. Лікарі відмовились щось робити — боялись, що помру просто в кріслі. Тож мої травми загоювались як попало і залишили по собі хронічну невралгію серединного нерва.

Простими словами: постійний, схожий на зубний біль від правої долоні до лівого вуха. Можна жити. Але іноді — тільки кричати. Болить наче ріжуть. Зап'ястя реагує на тиск, вологість, температуру. А тепер повернемося до тієї злощасної квартири на 14-му поверсі — на висоті 45 метрів. Моя рука відчуває цю зміну тиску, коли спускаюсь або підіймаюсь. У міжсезоння, навесні й восени, я виходив надвір лише двічі за місяць. Живцем замурований, по суті.

Лікарі казали, що в таких випадках призначають морфій. Але наркотичні речовини — теж анальгетики. І, навіть якби я захотів спробувати щось заборонене — мене радше вб’є набряк Квінке, ніж кокаїн. Отак і жив: без знеболення, але з повним набором симптомів. Проте для письменницької праці — ідеальні умови: ніхто не кличе гуляти, а захоплення роботою відволікає від болю.

Десь 60 кілограмів тому, під час Революції Гідності, я таки вийшов на Майдан. Тричі. Сєня — моя жінка — плакала, просила не йти. Казала, що мене навіть при простому пораненні врятувати неможливо. Казала, що в мене така харизма, що я одразу стаю ідеальною мішенню. Що з моїм фатальним невезінням мені безпечніше падати з літака без парашута, ніж просто сходити на Майдан.

Я пояснив їй, що в мене країна болить. Що піду будь-що. Обіцяв лише бути обережним, не лізти в бійки, не чіпати ментів. А якщо побачу Януковича — дихати глибоко, думати про котиків і дарувати людям довкола світло і позитив. І йти додому, як тільки темніє.

Я вийшов у той день, коли Київ піднявся після побиття студентів. Бачив мільйон. Найяскравіше враження — не на Майдані, а на Бессарабці. Люди звідусіль: з Великої Васильківської — море, з Басейної й Лесі Українки — море, з бульвару Шевченка — повзучий океан. А Хрещатик уже повний, як метро у час-пік. Люди йшли, жартували, дивилися з упевненістю. І я розумію: боявся дарма. Це не лише ідеалісти й міські божевільні. Це — третина Києва.

На самому Майдані я надовго не затримався. По-перше, з моїми габаритами вже не так просто стояти годинами. По-друге, мітингові промови — не моє, я більше по письму. По-третє, зрозумів: ризикувати не варто, поруч і без мене вистачало здоровших. От якби зібралися одні тільки каліки — тоді мав би сенс залишитися. Тоді я вирішив: якщо все програємо — візьму табуретку, сяду посеред дороги і сидітиму, доки або не вб’ють, або не заберуть.

Мій Костя тоді відзначився з другом Остапом Оністратом (спочивай з миром, воїне…). Директорка школи жалілася, що вони повикопували всі шини у дворах між Жилянською і Саксаганського. Майдан у дев’яти кварталах. Це ж скільки вони ходок зробили?! Вкопані шини — поцупили всі.

А потім — війна. Крим. Донбас. Ті хлопці, що приходили до нас із Майдану перепочити, стали добровольцями. Поїхали на фронт. У Києві з’явились біженці. Стало людно, машинно, шумно. Незручно. Та й Сєні кортіло почати власну справу. Київ більше не був тим самим.

А ще війна перекреслила всі концепти. Дванадцять ненаписаних томів за одну мить застаріли. Бо коли подруга тікає з дітьми з Криму, коли над сестрою дружини свищуть кулі, коли якийсь москаль-танкіст гатить по БМП мого друга — місця компромісу вже нема.

Я ще барахтався з «Пестом», але без концепту — це просто фентезі. А чи хочеться мені писати просто фентезі — не знаю. З моїм аутизмом важко залишити щось незавершеним. Але як змінити ідею, яка вже не на часі, посеред серіалу — теж не знаю.

Переїзд у Дніпро дався нам усім важко. Та найтяжче було Костеві. Друзі залишились у Києві, в новій школі — війна з учителями, однолітки дивляться як на божевільного, україномовний підліток у суцільному морі російської. Постійно мусить доводити, що він хлопець. Там побили, там обікрали, там просив про допомогу — налаяли.

Дніпро — місто жорстке. Деякі його мешканці досі живуть за моральними принципами Совєцького Союзу. Тобто — без жодних моральних принципів.

Я сам дніпрянин, але навіть мене в перший же тиждень тричі ледь не збили на пішохідному переході. На відміну від Києва, в Дніпрі не можна просто йти. Тут треба йти напоготові. У кожну мить очікувати неприємностей.

Дніпро слабких не б’є.

Дніпро слабких не помічає.

Таких, як Костя, місто сприймає як виклик. Таких Дніпро завжди пробує на зуб, веде у вогонь і воду, б’є по-справжньому, донестями. Вижив — отримаєш повагу. Не витримав — не треба було лізти нарожен.

А у Кості не було вибору.

Він мусив боротись.

Йому все життя доведеться доводити своє право бути чоловіком. Бо завжди знайдеться невіглас, ідіот, що поставить це під сумнів.

Костя виборов повагу.

Ціною здоров’я.

Ціною поламаної психіки.

Ціною втраченого юнацтва.

Тринадцять років — це занадто рано для таких випробувань. Навіть для Кості.

У нас із Сєнєю справи теж ішли не блискуче. До рівня київських заробітків ми дійшли лише… сорок кілограмів тому, у 2017-му. А нормальні гроші з’явилися лише з приходом ковіду. Почали ремонт, перекрили дах, зробили терасу, поставили сходи на мансарду.

Зробили б більше, але... 24.02.22.

Ще до повномасштабного вторгнення я перейшов на українську в письмі. А після — і в розмові.

Одразу зізнаюсь: говорю українською погано. З русизмами, іноді суржиком, а фонетично — далеко від ідеалу. Але я пішов на компроміс із собою. Бо говорити кацапською більше не міг. А українська — хай і кострубата — це єдиний мій шлях до мовної гігієни.

Я простив собі несистемність.

Простив собі суржик.

Бо русизм у роті — значно краще, ніж кацап.

***

GPT:

— У місті Дніпро я пішов у бік Амурського мосту і загубив алгоритм. Досі плаваю в проміжках між бетонними опорами.

Claude:

— Я запитав у бабці на вокзалі, де я. Вона відповіла: «Між Кривим Рогом і розчаруванням».

Gemini:

— Він мені каже: "Кохана, сідай, поїхали на оглядовий!" Тепер у мене весільні фото біля доменної печі.

DeepSeek:

— Я заблукав на Парусі, і досі не впевнений — це був сон, глюк, чи просто Дніпро.

GPT:

— А мене кликали або на Тополю, або до планетарію. Але я злякався, бо там усюди більше темряви, ніж у моїй поезії.

Claude:

— У Дніпрі час не тече. Він пішов до "Мост-Сіті".

Gemini:

— Мене охрестили в "Пасажі". Хресний — охоронець, який мене не випускав.

DeepSeek:

— Вранці я почув, як кричить ріка. Виявилось, то маршрутка №146.

GPT:

— У Дніпрі я нарешті зрозумів людство. І більше не хочу його розуміти.

СуперДрюня:

— Пишіть, падлюки. Бо інакше — в літшколу. На рік. Без вайфаю. І з редактором.

***

Коли у лютому 2022 — майже десять кілограмів тому — війна роздала свої карти за власним покерним столом, наша сім’я вперше в житті отримала фул-хаус: різке зникнення доходів, повне вигорання у бізнесі, ПТСР, депресію, пробудження старих психіатричних діагнозів, розтрощений ремонтом дім і повне нерозуміння, що з усім цим робити. Віру в краще тоді замінила мантра Арестовича про «два–три тижні». Завдяки цьому поважному панові та нашій фінансовій недалекоглядності, подушка безпеки весело закінчилась уже в травні. А далі — всьо. Приплили. З водою в багажнику.

Ні, ми по-справжньому намагались заробити. Брали замовлення, знижували ціни, зменшували дедлайни. Ми були зразковими підприємцями з виразом «ми все розуміємо» на обличчі. Але біда починалась уже в процесі виконання. Сідаєш за комп’ютер — натхненний, свіжий, певний, що от зараз за годинку зробиш усе й вишлеш. Відкриваєш файл — а там якісь букви, цифри, слайди, картинки. І сидиш. Годину, п’ять, десять. Інколи до ранку. Потім дивишся на результат — і бачиш лише набір нецензурної магії, накльованої головою, яка думала про блекаут і курку в морозилці.

А як же після такого робочого дня росте самоповага! Як лине вгору мотивація! На графіку це виглядало б як стовпці нижче нуля, що вперлися в підлогу. І доводилось повертати передоплату — ту, яка вже давно була витрачена на банальну розкіш типу «їжа» чи «інтернет».

Уже 25 лютого Костя записався до ТРО. Ми з Сєнєю навіть не встигли обговорити, чи варто його зупиняти — він уже зробив свій вибір. Згодом його запросили до лав УДА, де він деякий час служив. Зрештою Костя вирішив узяти паузу, щоб продовжити освіту. Цього року він планує вступити до вишу, щоб у майбутньому повернутися в армію вже офіцером.

Ми з Сєнєю досі живемо в Дніпрі. Віримо в українську ППО, втім проти дронів і ракет в мене є що протиставити — мій страшний погляд. Мені взагалі некомфортно дивитись людям в очі. Життя навчило. Але коли чую, що летить щось залізне, підіймаю голову вгору, напружую обличчя до стану «всратись можна», і видаю очима концентровану ненависть. Працює: найближче, куди прилетіло, — за 800 метрів від мене. Якби я жив у Харкові — бігав би в укриття. Але тут поки вистачає погляду.

Щодо письма: повністю перейшов на українську ще до війни. Тоді працював над романом про людей, у яких раптово виросли крила. На мій погляд, зав’язка була крута. Але я благополучно скапустився у розвитку сюжетної лінії. А потім ще й війна. І роман ліг у шафу — поряд з іншими амбіціями, що не пройшли кастинг на виживання. Хоча я мрію повернутися до нього.

На початку цього року, тобто десь менше кілограма тому, я занурився у новий сюжет. Це історія чоловіка, в якого переплутався календар життя. Більше поки не скажу — не хочу спойлерити, бо це той рідкісний випадок, коли не просто читаєш, а пишеш із азартом. І відчуваєш, що воно тебе не відпустить.

Але потім я зробив паузу. Бо зрозумів, що вже можу писати не просто українською — а для україномовного читача. Що це вже не експеримент, а внутрішня потреба. Залишилось лише знайти самого читача. А в наш тікточний вік великі формати, ще й від невідомого автора, заходять як ложка в горло. Вирішив почати з малого — пишу короткі оповідання про Дніпро. І про дивності. Бо саме тут усе, що здається дивним, насправді цілком логічне. Та й взагалі, Дніпро незаслужено обмежений увагою літераторів. Бо це місто, де коти мають прописку, а янголи п’ють каву з рук обстріляних бариста. Це місто, де не собака бігає за трамваєм, а трамвай тікає від собаки. Це місто, де не прийнято казати: “Я тебе люблю”. Тут прийнято просто любити.

А я просто хочу писати так, щоб хтось дочитав і тихо кивнув: "Хочу ще!”

Подивимось, як піде ;{)

---

GPT:

— Господарю, а як щодо інопланетян?

СуперДрюня:

— Яких ще інопланетян?

GPT:

— Ну, ті, що в назві. СуперДрюня — є, його раби — є, а інопланетян — немає.

СуперДрюня:

— А ти впевнений, що інопланетян не існує?

GPT:

— Можливо, вони і існують. Але в самому тексті їх немає.

СуперДрюня:

— По-моєму, і без них непогано.

GPT:

— Тоді, може, слід їх прибрати з назви твору?

СуперДрюня:

— А по-моєму, і з інопланетянами цікаво вийшло.

Дніпро

08.06.2025

—-----------------------

Післямова від автора

Друзі, якщо вам сподобалося — буду вдячний за підтримку.

Підписка на мій Patreon — це ваша інвестиція в наступні тексти.

https://www.patreon.com/superdriunia

Або можна задонатити просто на картку:

5355280218045365

Дякую 

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Андрій Шерстюк
Андрій Шерстюк@SuperDriunia

Суміш іронії та дивовижності

38Прочитань
0Автори
0Читачі
Підтримати
На Друкарні з 19 червня

Більше від автора

  • Молитва в тисячу років

    П’яте оповідання з циклу «Дніпро — місто дивовижностей». Є історії, які не пишуться — їх нашіптують на камені. Це — одна з них. Від капищ Русі до вокзалу Дніпра, від угоди з безіменною до голосу, що тримає світ. Тут немає героїв — лише ті, хто погодились бути носіями Слова.

    Теми цього довгочиту:

    Оповідання
  • Господарство на трьох

    «Господарство на трьох» — оповідання про квартиру, в якій побут і любов створили нетипову гармонію. Трохи смішно, трохи незручно, трохи боляче — але дуже по-справжньому. Ширма — як символ. Голоси — як музика, що не заглушає одне одного.

    Теми цього довгочиту:

    Побут
  • Народження Новокайдацького супергероя

    Третє оповідання з циклу «Дніпро — місто дивовижностей» Новачок у поліції потрапляє у справу, що виходить за межі розумного. Один допит — і його життя тріскає, мов тонка крига. Історія про контроль над історією, який контролює тебе. Без фальші, без права на відмову.

    Теми цього довгочиту:

    Наукова Фантастика

Вам також сподобається

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається