Чи може життя своєю простотою мене щоразу дивувати як малу дитину ?
Вечір. Рівно 10 година, музика, новорічна гірлянда, хоча скоро вже літо. Питання, думки, висновки.
Ранок розпочався звичайно. Чайник своїм свистом остаточно мене розбудив, а запах кави приніс сил та натхнення на сьогоднішній день. Гаряча канапка повільно танула в роті та смак життя став іншим. Теплим, смачним, зі скоринкою. Так, у такі моменти мотивація рухатися вперед, жити, радіти, розцвітати так, і з’являлась, як котики на гілочках дерев.
Весна. Весна — пробуджувала в ній життя.
Минає час. Ранкові посиденьки на балконі закінчуються, але це тільки початок дня.
Вона виходить на вулицю, відкриває двері до старого гаражу в якому валяються дитячі іграшки, старий одяг, потріпані книжки і теплі емоції накривають з ніг до голови, а усмішка розквітає на вустах. Але причина зайти у гараж була інша — велосипед.
Вітер колишить її волосся кольору апельсинів, кольору моркви, кольору спілого соковитого персика. Одяг її був простий та зручний. Сірі спортівки, чорні кросівки.
Перша зупинка — школа. Місце, де сльози через математику було буденністю, а уроки малювання – терапією. Місце, де однокласники були найкращими друзями, а потім раптом зникли з її життя, як гроза посеред вечора. Думати не хотілося. Період шкільних років був не найкращим, але не найгіршим. Вона тепер просто приймає цей час. Вона змирилась, що не змінеш щось на краще тому далі поїхала у доросле життя, а зупинилась біля стадіону.
Які ж згадки були про це місце ?
Вечірні матчі з футболу, фестиваль вуличної їжі від місцевих, доганялки, стрибки на скакалці, прогулянки мамусь із малими дітьми, їхні сварки, морозиво та сємічкі, захід сонця та комарі. Загалом — усі прикраси типового підліткового сільського життя. І так, зараз вона сидить і їсть те саме морозиво, яке так любила в ті часи. Адже роки йдуть, а магазин біля стадіону так і стоїть, ніби час минає його, ніби він в альтернативній реальності без людей, котрі все знищують на своєму шляху.
Далі, вона знову крутить педалі, їде вперед, їде в щасливе майбутнє, а якщо коротко, то до церкви. Дивна зупинка життя. Із нею тільки дитяча травма, як змушували рано вставати та йти молитися, йти бути ближчим до боженька. І де ж він зараз ? Чому зник і загнав її у глухий кут. Гаразд, вона думає, менше негативну, більше оптимізму, що було – то було. Це досвід, гіркий звісно, але тепер вона знає, що не варто змушувати себе робити щось через силу.
Розвертає руль в іншу сторону і їде геть куди поведуть очі і натрапляє на новий парк. У дитинстві тут було просто поле, де росли ромашки, що вона з подружками збиралась і плела віночки, а тепер це уже юний парк, де ще не встигли посадити дерева.
Вона ставить свій велосипед та сідає на лавку. Сонце пече, спогади про минуле також. Невже звичайна прогулянка по старим забутим місцям викликає таку велику хвилю ностальгії.
Час не повернути, машини в минуле, на жаль, чи на щастя не існує або вона не знає правди, що на цьому світі твориться.
Її очі бачать щасливих дітей, які бігають та активно жестикулюють руками, можливо, сперечаються. Далі погляд зупиняється на юнаках, котрі грають у баскетбол. Вона розуміє, світ майже не змінився, лиш став більш сучасним, став трішки не зрозумілим або вона не розуміла його. Без різниці. Головне, що зараз вона відчула хвилинний спокій, що готова намагатися, боротися, робити усе аби щасливо жити.
Скільки часу минуло – не знає, але нарешті повертається до свого велосипеда. Пора вертатися, пора нарешті додому.
Приїхала. Відкрила двері, потім вікно аби впустити тепле повітря у холодний дім. Включила музику на фон. Шопен. Відкрила пляшку вина та нарізала сир. Поставила перед собою. Стоїть. Дивиться. Думає.
Червоне напівсолодке. Відчуває смак насолоди, трохи тривоги і знову насолоди. Вона звикла бути одна. Звикла до труднощів, до важкої праці, до без змістовних розмов, до телефонних дзвінків від мами, до тиші в кімнаті, до самоти.
Проте зараз вона хоче це все забути. Почати знову. Ще один чистий лист життя. Замалювати чорні смуги білими. Відкрити для себе знову всі кольорові двері радості та любові. Завести собаку та гуляти з нею щовечора в парку. Думати про красиві світанки, зустрічати їх в селі у ґанку.
Невже звичайна прогулянка здатна розбудити в мені людину ? Так.
Невже звичайна прогулянка може показати мені всі чудеса рідного села ? Виявляється, що так.
Невже звичайна прогулянка надихне жити щасливе життя ? Відповідь проста: знову так.
Просто тут
і просто зараз все в моїх руках.
