“Не торкайся мене! Не питай нічого! І не кажи нічого! Побудь зі мною!”
– Семюел Беккет, «Чекаючи на Ґодо»
Після епохи “українського поетичного кіно” 60-70-х років прийшло кіно, яке не римувалося, яке не ховало себе в образах, яке з ніг до голови було собою, і яке невідривно прирослося до дійсності. І найпоказовішим, найрадикальнішим постпоетичним фільмом, на мою думку, є фільм Кіри Муратової “Астенічний синдром”.
Поряд з ним важко поставити будь який інший фільм тих років (“Бич Божий” Фіалка? “Лебедине озеро” Іллєнка?). І про нього, як було очевидно зі вступного слова на показі (в якому тільки перерахували декілька фактів про фільм) і відсутності як такого обговорення після (як і у фільми – глядачі вибігли з залу у перші хвилини), важко говорити.
Але обговорення після фільму все ж відбулося. Дехто коментував абсурдність і хаотичність “Астенічного синдрому”, дехто – песимізм, але найцікавіший take був про “документальність” фільму для одного з глядачів, що сказав: “Я дитина радянського союзу тому, як кажуть, "хто в армії служив, той в цирку не сміється". Для мене все так і було”.
Абсурд та документальність (чи задокументована абсурдність?) – не єдиний контраст “Астенічного синдрому”. Три літні жінки – один хлопчик. Яма, в якій чоловіки сміються – яма, в якій чоловіка хоронять. Розпачливий крик – сміх. Фотографії мертвих на кладовищі – портрети живих в фотоательє. Усі ці сцени йдуть одна за одною. Принцип монтажу – різкий контраст.
Він відчувається не тільки на рівні деталей, а і в самій структурі та стилі “Астенічного синдрому”. Фільм складається з двох нерівнозначних частин (для філологів та школярів out there - фільм має підрядний зв’язок). Перша (“агресивна”) частина – чорно-біла, має невелику кількість персонажів, небагато реплік, якщо коротко – мінімалістична у стилі, але надмірна у почуттях головної героїні, яка щойно поховала свого чоловіка. Друга (“апатична”) частина – про Миколу, що постійно спить (і чий астенічний синдром дав назву фільму) – максималістична, екзальтована, какофонічна за стилем, але сюжет – мінімальний (якщо не відсутній).
Саме друга частина з її безліком персонажів, реплік, думок, поглядів (“Иногда полезно руки отрубать”) вводить у фільм лейтмотив очікування. Постійне, безперервне очікування – займає таке ж місце у змісті фільму, що й контраст – у стилі фільму. Глядачі першої частини очікували поки закінчиться фільм, школярі нудяться в очікуванні кінця уроку, усі інші очікують кінця… всього. Здається і глядачі у залі теж очікують коли закінчиться 156-хвилинний “Астенічний синдром”.
І навіть в останній сцені (де Микола лежить на підлозі вагона, що їде в депо) деякий час ми не певні чи справді закінчився фільм. Чорнота кадру не переконує, що кінець таки наступив, бо через 10 секунд світло знову падає на Миколу, знову зникає, знову падає… знову зникає… знову…
“(Дивиться на Естрагона). Ось так і на мене хтось інший дивиться і думає: він спить, він не знає, хай собі спить. (Пауза). Я більше не можу. (Пауза)”
– Семюел Беккет, «Чекаючи на Ґодо»
я на letterboxd - aassshh
